Рецензія на фільм «Усміхайся 2» / Smile 2

17 жовтня в кінотеатрах стартував показ психологічного фільму жахів про надприродне «Усміхайся 2», який є сиквелом надзвичайно успішного жахастика «Усміхайся», що вийшов на екрани у 2022 році. У рецензії нижче розповідаємо, чи спроможний налякати сюжет про зловісно усміхнених людей цього разу.

«Усміхайся 2» / Smile 2

Жанр психологічний фільм жахів про надприродне
Режисер Паркер Фінн
У ролях Наомі Скотт, Кайл Галлнер, Лукас Гейдж, Пітер Джекобсон, Дрю Беррімор, Майлз Гутьєррес-Райлі, Рауль Кастільо, Ділан Гелула, Розмарі Девітт, Рей Ніколсон
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb, офіційний сайт

Рік тому всесвітньо відома поп-зірка Скай Райлі була наркозалежною, та ще й потрапила у жахливу аварію, внаслідок якої загинув її бойфренд з рисами обличчя Джека Ніколсона. Після відновлення та реабілітації наразі співачка планує велике повернення на сцену, підкріплене масштабним турне. Вона забула про наркотики та рішуче налаштована вхопитися за свій другий шанс. Хіба що досі потребує дози вікодину після виснажливих фізичних навантажень, адже отримані внаслідок автотрощі травми дають про себе знати.

Якраз напередодні туру героїня стає свідком дуже дивної смерті свого «дилера» Льюїса: той спочатку неадекватно поводиться, ніби боячись чиєїсь присутності. А згодом — зловісно вишкіряє зуби, бере важкий металевий диск від штанги і кількома потужними ударами перетворює власне обличчя на криваве місиво. Після цього життя Скай буквально перевертається догори дриґом, про що недвозначно натякають присутні тут круті оберти камери.

Звичайно, автор «Усміхайся» Паркер Фінн витягнув щасливий білет з цією своєю ідеєю смертоносної усмішки, яка чудово вписується у сучасну вірусну культуру соцмереж. Але не будемо забувати, що це чергова варіація давно заслуханої до дір платівки: японці ще у 90-ті жахали буквально убивчим VHS, а на початку нульових вже і голлівудські кінороби підхопили цей хайповий кінематографічний феномен. Досить успішно, до речі.

У 2014-му Девід Роберт Мітчелл видав видатне «Воно», додавши до сюжету про таємничу сутність, яка цього разу «передається» статевим шляхом, соціальних коментарів про важливість безпечного сексу. Тобто, Паркер Фінн — далеко не першопроходець у жанрі, але достойний наступник культових попередників. Дарма, що місцеві герої після «зараження» мають у своєму розпорядженні шість днів замість семи, а для того, щоб передати прокляття, їм нікого не потрібно вкладати у ліжко.

Починається історія з логічного прокладання містку між першою та другою частинами — Джоел у виконанні Кайла Галлнера намагається передати сутність якимось поганцям, але дуже невчасно там же опиняється і вищезгаданий Льюїс. При цьому вся сцена зафільмована одним кадром, без монтажних швів, а її ефектна кульмінація з кривавим слідом на асфальті у вигляді посмішки навіює думки на кшталт «ну, якщо вони так тільки розминаються, то страшно уявити, що там буде далі».

Власне, виразна форма тут відчувається усюди: велика кількість крупних планів (зокрема, наляканого обличчя Наомі Скотт), які здатні заінтригувати краще за будь-якого монстра, химерні оберти, ракурси та наїзди камери, робота зі звуком, інфернальна хореографія сутності, вдала гра з хибними глядацькими очікуваннями тощо. Навіть усім набридлі й прості за своєю суттю скримери — та й ті спрацьовують.

Під час перегляду ні-ні та й миготять думки про інтерпретацію того, що відбувається на екрані. А полягає вона у наочній демонстрації ціни слави. Тобто, у кожного шаленого успіху обов’язково знайдеться інший, далеко не райдужний бік медалі. І це може проявлятися у найменших дрібницях, наприклад, такій неприємності, як зустріч з неадекватним фанатом. Що вже казати про позамежну відповідальність, коли від тебе всі чогось очікують — численні шанувальники, спонсори та навіть власна мамця-менеджерка.

Усі ці думки тільки посилюються під час фіналу, коли творці дають нам натуральну «Субстанцію» з її критикою суспільних вимог і очікувань; щоправда, як і у випадку з сенсаційним боді-горором Коралі Фаджа, такий перебіг подій трохи псує враження.

Фільм точно не назвеш ідеальним, адже часом його динамічний темп оповіді необґрунтовано сповільнюється, та й загалом творці дозволяють собі розмашистий хронометраж більш ніж у дві години, що для жахастика зовсім не мало. Знову ж таки, кінцівка з одного боку як мінімум дивна, а з іншого — досить передбачувана. Та ці нюанси важко назвати критичними, бо в цілому стрічка достатньо моторошна і захоплива, щоб градус залучення в історію не знижувався аж до фінальних титрів.

У прямому й переносному сенсах яскравіше за всіх тут блищить Наомі Скотт: окрім того, що вона видала воістину класний перформанс, то ще й не полінувалася виконати усі пісні (альбом виконавиці Skye Riley можна послухати на відомих музичних платформах — YouTube Music, Apple Music, Spotify). А в цілому, фільм вдався. Бо хто-хто, а шанувальники моторошного жанру точно мають виходити з зали кінотеатру з грайливою посмішкою на обличчі.