План перемоги: половина шляху чи ілюзія завершеності?

Поговоримо про план перемоги.

Пристрасті вже трохи вщухли, тож можна поговорити.

«Великі люди обговорюють ідеї, середні люди обговорюють події, маленькі люди обговорюють людей», – казала Елеонора Рузвельт. Значна частина громадян відреагувала на План перемоги, не занурюючись у суть: для одних все, що робить Зеленський, за визначенням погано; для інших все, що робить Зеленський, за визначенням добре. Між цими двома полярностями є чимала кількість людей, яким важливо розібратися. Для тих, кому важливо розібратися, написаний цей текст, а всіх решта дуже наполегливо прошу не читати, зупинитися прямо зараз і гортати далі. (До речі, після попереднього тексту мене оголосили одночасно «затятим порохоботом» і «зеленим провладним пристосуванцем», що певним чином характеризує не так текст, як його читачів.)

Почну з того, що нагадаю, як завершуються великі війни:

1. Створюється бачення післявоєнного світу.
2. Під це бачення формується коаліція переможців – тих, хто поділяє це бачення і готовий у нього інвестувати.
3. Коаліція переможців розробляє стратегію перемоги як шлях втілення цього бачення й виділяє під це ресурси.
4. Коаліція переможців впроваджує стратегію й досягає перемоги (для цього коаліція має бути достатньо потужною, інакше можна і зазнати невдачі).
5. Коаліція переможців стає основою післявоєнного світового порядку й переписує правила міжнародної безпеки на наступний період – до наступної великої війни, коли хтось знову захоче кинути виклик світовому порядку.

З цієї точки зору, План перемоги, який ми побачили, – це перший пункт вищенаведеного шляху. Його адресатом є західні партнери, які наразі не розуміють, як можна було би організувати післявоєнний світ, що робити з Росією, як згуртувати Європу, як зупинити Китай тощо (знову відсилаю до своєї довгої й неприємної статті про хибну оптику Заходу, якому ми вдячні за те, що не дав нам зазнати поразки, але який нині не дає згоди на поразку Росії, посилання у першому коментарі).

Безумовна перевага плану – в ньому Україна виступає як частина рішення, а не як проблема. Сильна сторона плану – він говорить про вигоду і вартість, а не про емоції та моральні зобов'язання. Чи має план недоліки? Про це хай судять ті, хто мав доступ і прочитав усі додатки.

Саме такий план і потрібен для розмови з Заходом. Те, що вони його не сприймають, пояснюється їхнім небажанням відмовлятися від власних стереотипів та невмінням прислухатися до «неважливих» націй (пояснення обох причин знайдете у вищезгаданій статті), а третя причина пояснюється трохи нижче.

Українці та українки не є цільовою авдиторією цього плану. Нам його показали лише для того, щоб можна було у розмовах із Заходом посилатися на підтримку українського суспільства й парламенту.

І тут починаються проблеми.

Бо українському суспільству й парламенту цього замало. Це не виглядає як план перемоги для українського суспільства, бо він не відповідає на ключові запитання. Більше того, представлений план загалом не зачіпає внутрішні питання, покладаючи всю відповідальність на зовнішніх партнерів. А це в кращому випадку примушує думати, що суспільство і парламент вчергове зіграли роль мовчазних статистів, а в гіршому випадку формує у частини громадян відчуття маніпуляції: зараз нам скажуть, що Захід не прийняв план, тож готуйтеся до капітуляції.

А внутрішні питання в нас є.

1. Фактична втрата керованості державою через концентрацію влади, мікроменеджмент, згортання децентралізації, зменшення ролі парламенту, відмову від експертної підтримки та покладання на щоразу вужче коло людей в управлінні великою країною в час її найскладніших викликів.
2. Війна потребує не лише зброї, а й людей. Питання мобілізації неможливо вирішити без питання бронювання, а воно ґрунтується на питанні справедливості, а воно неможливе без вирішення питання ротації, а це вимагає зміни системи управління військами. І так далі, там величезний комплекс проблем, про які фахівці розкажуть вам краще за мене. І все це потребує якісної комунікації замість нинішньої провальної.
3. Підняття податків та загальна мобілізація, по суті, означають зміну суспільного договору. Від громадян та платників податків вимагається більше, і постає питання, що вони отримають натомість. Якщо нічого, це несправедливо. Громадяни і платники податків мають отримати реальне подолання корупції (прозорі правила, а не ловлю окремих персонажів), кроки в напрямку верховенства права, а також зменшення непотрібних бюджетних витрат.

Це лише три ключових питання, а насправді їх більше. Не пишу про купу інших питань, гарячих, але я в них не почуваюся достатньо обізнаним.

Про все це в плані перемоги не було жодного слова. І це означає, що ми побачили не план перемоги, а половину плану перемоги – ту, що для зовнішнього користування.

А де друга половина, та, що для нас із вами? Навряд чи вона міститься у секретних додатках.

Без жартів, якщо Захід повністю погодиться на представлений план, цього недостатньо для перемоги. І про це говорять не лише українці й українки, а й західні партнери. (І це третя причина, чому Захід сприйняв документ прохолодно.)

Один із ключових принципів стратегії – внутрішній локус контролю. Власна відповідальність. Відповіді на всі основні питання треба шукати всередині, а не зовні. Не може план перемоги покладати всі завдання на інших. Так, без них ми не впораємося, але перші пункти мають бути про внутрішні зміни.

Тут зазвичай питають: а що ти пропонуєш?

Ось моя пропозиція тієї половини плану перемоги, якої не вистачає. Це відповідь на вищезазначені три виклики, сюди можна додати відповіді на інші виклики, про які я не написав через недостатню обізнаність в тих темах.

1. Створення парламентської коаліції на заміну зруйнованої однопартійної більшості.
2. Створення цією коаліцією уряду національного порятунку.
3. Відновлення децентралізації в обсязі, що не суперечить вимогам воєнного стану.
4. Розв'язання комплексу питань людського капіталу для ЗСУ: прозоре бронювання, справедлива (рівномірна для регіонів, соціальних груп тощо) мобілізація, зрозуміла ротація тощо.
5. Скорочення всіх непотрібних під час війни витрат.
6. Розв'язання вузлів, що стримують вітчизняний ВПК: довгострокові контракти, пільгове кредитування, контрольований експорт.
7. Збільшення фінансування української дипломатії, негайне призначення відсутніх послів у ключові країни.
8. Негайна реформа податкового і митного законодавства й практики адміністрування в бік прозорості, однозначності, презумпції невинуватості.
9. Запровадження особистої відповідальності правоохоронців та суддів за незаконне (визнане необґрунтованим за рішенням суду) втручання у діяльність підприємств – для початку підприємств ВПК.

Це не план, а лише нарис його початку. Можна написати значно більше, але стартувати можна з цього. Нічого технічно неможливого чи забороненого Конституцією в цьому переліку немає. Розгорнути цей процес можна за три місяці, досягти результатів за півроку.

Тоді в нас буде повноцінний план перемоги, а не гарна половинка.

Отже, я всіляко підтримую представлений Президентом план перемоги, але вважаю його половиною плану. Друга половина необхідна безумовно й терміново. Бо перемогти у війні без підтримки власного суспільства неможливо в жодному разі.

(Тут боти кожного з політичних таборів можуть кидати в мене помідорами за підтримку плану перемоги та його критику. Адже боти не здатні розбиратися з ідеями, їх тригерять прізвища. На це у мене є відповідь: я просив їх не читати, зупинитися ще на самому початку.)

Ну і нарешті останнє питання. Чи є у нас план Б, якщо Захід вирішить нам не допомагати?

У нас є цілих два плани. Я писав про них наприкінці згаданої статті.

План Ф: обложена фортеця. Евакуювати населення з тих міст, які ми не здатні захищати. Випустити за кордон всіх тих, хто хоче виїхати. Залишити стільки землі, скільки здатні захистити ті, хто хоче залишитися. Укласти недовгий мир. Провести вибори, на яких ті, хто залишився, оберуть тих, хто поведе їх до наступної війни. Перевести всю країну на воєнний режим. Готуватися з усіх сил до війни (в тому числі з тими, хто не захоче виїжджати з окупованих територій і буде мобілізований Росією на наступну війну з Україною). І відбиватися, аж поки Росія лусне. Потім за пару поколінь повернути собі те, що наступні покоління захочуть повертати.

План Ж: визнання поразки. Цей сценарій вже був у нашій історії сто з гаком років тому, а нині реалізований у кадирівській Чечні. Віддати не частину, а все. Прийняти маріонетковий уряд. Бути мобілізованими й піти захоплювати Польщу та Балтію під російським триколором. За винятком тих, хто в списках, – їм чорні пластикові пакети. І за винятком тих, хто партизанитиме у карпатських лісах. От коли пожалкуємо, що не дбали про ті ліси. І чекати два-три покоління, поки відкриється наступне вікно можливостей.