Про війну, мир і лід. Обнадійливі результати Національної премії кінокритиків «Кіноколо»

17 жовтня 2023 року в рамках восьмого фестивалю «Київський тиждень критики» відбулася церемонія нагородження сьомою Національною премією кінокритиків «Кіноколо». Телеканал «Суспільне Культура» транслював нагородження в прямому ефірі зі своєї студії.

Премію «Кіноколо» вручають щорічно починаючи з 2018-го. Її заснували Спілка кінокритиків України, Асоціація «Сприяння розвитку кінематографа в Україні — дивись українське!» та кінокомпанія «Артхаус Трафік». Премія названа на честь журналу «Кіноколо», що виходив у 2002–2008 рр. і був відроджений цьогоріч.

Призи вручають у таких категоріях: найкращий повнометражний ігровий фільм, найкращий короткометражний ігровий фільм, найкраща анімація, відкриття року (дебют), найкращий режисер, найкращий актор, найкраща акторка, найкращий сценарій, «За досягнення» (кінокритикам); номінацію «найкращий документальний фільм» розділили на «найкращий повнометражний документальний фільм» і «найкращий короткометражний документальний фільм», що закономірно з огляду на різке зростання кількості неігрових робіт, спричинене війною.

У попередні роки найкращими фільмами ставали «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Стоп-Земля» Катерини Горностай, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Додому» Нарімана Алієва та «20 дів у Маріуполі» Мстислава Чернова.

Цьогоріч, принаймні якщо виходити з кількості номінацій, явних фаворитів не спостерігалося: у «Медового місяця» Жанни Озірної було п'ять номінацій, в «Сірих бджіл» Дмитра Мойсеєва, «Уроків толерантності» Аркадія Непиталюка, «Редакції» Романа Бондарчука — по чотири. Серед неігрових лідирували «Фрагменти льоду» Марії Стоянової з трьома номінаціями, що є максимально можливою кількістю для документального фільму. Цікаво, що Жанна Озірна була ще присутня в категорії «Найкраща акторка» за роботу у «Редакції».

Безумовним тріумфатором стали «Сірі бджоли»: найкращий ігровий повний метр,  найкраща режисура і найкращий актор — Віктор Жданов.

«Фрагменти льоду» здобули два призи: найкращий повнометражний документальний фільм і найкращий дебют.

«Кіноколо» за найкращу жіночу роль дісталося Олені Узлюк («Уроки толерантності»), а за найкращий сценарій — Аллі Тютюнник, Роману Бондарчуку, Дарʼї Аверченко («Редакція»).

«Редакція»

«Додаткові сцени» Романа Хімея і Яреми Малащука відзначено як найкращу ігрову, а «Там, де закінчується Росія» Олексія Радинського як найкращу неігрову короткометражку. «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої — найкраща анімація.

У категорії «За досягнення» поза конкуренцією опинилася Ольга Бірзул з книгою «Твоя книга про кіно».

Певною несподіванкою є те, що без призів лишилися фільми, відзначені призами на впливових міжнародних фестивалях: «Порцелянова війна» (реж. Слава Леонтьєв, Брендан Белломо, Гран-прі конкурсу американської документалістики фестивалю «Санденс») і «Мирні люди» (реж. Оксана Карпович, спецвідзнака Екуменічного журі секції «Форум» на Берлінале). З другого боку, призи розподілилися більш-менш рівномірно, що свідчить про сильну конкуренцію та високий рівень претендентів.

На відміну від минулого року, коли, зокрема, в короткометражній і документальній категоріях усі номіновані фільми так чи інак оповідали про війну, наразі тема російської агресії не була монопольною в жодній з категорій. Ще одна, в певному сенсі історична віха: наявність серед призерів першого українського повнометражного ігрового фільму на тему ЛГБТ («Уроки толерантності»).

«Сірі бджоли» є екранізацією однойменного роману Андрія Куркова. Головні герої тут — двоє пенсіонерів:  Сергій Хмеленко (Віктор Жданов), або Сергійович, і Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий, заклятий друг Сергійовича, не надто переймається моральними питаннями, отримує пенсію одразу і в Україні, і в «ДНР». Так і тягнуть свою рутину, аж поки в околицях не з’являється російський снайпер.

«Сірі бджоли»

Мойсеєв та оператор Вадим Ільков Ільков тримають оповідь у низці статичних кадрів з мінімальним рухом всередині них. Герої практично тонуть у цих мовчазних довгих панорамах. На Жданова з його скупою та точною грою цікаво дивитися, що б він не робив. Розмови Сергійовича з Пашкою – безперервна дуель взаємних шпильок і підколок, протистояння характерів, також і зіткнення світоглядів. Але якщо Пашка живе одним днем, то буття Сергійовича – балансування між проваленим минулим і непевним теперішнім. Оцю невизначеність Мойсеєв використовує як джерело драматургічної енергії. Відчуття тривоги, розлите в повітрі, наростає до майже фізичної нестерпності, коли завмираєш в очікуванні головного, вирішального вибуху, який все не настає. І тому правдивої глибини фільму надають прикінцеві епізоди, де напруга сягає несподіваного максимуму в сюжетному повороті, що різко змінює жанр і суть історії.

«Фрагменти льоду» змонтовані з відеощоденників Михайла Стоянова — батька режисерки, фігуриста київського ансамблю «Балет на льоду». Марія вибудовує оповідь у закадровому монолозі: коментує матеріал, зачитує офіційні радянські документи, переказує спогади батьків, відтворює розмови з ними.

Михайло купив камеру водночас із народженням доньки і далі знімав родинні будні й свята, а також свої закордонні поїздки. На позір — типова приватна хроніка. Життя батька здається суцільним рухом: танці на арені, постійні тури, переїзди, перельоти. Радянське несвідоме прагнуло західного процвітання, витісненого пропагандою в царину чистого міфу. Використовуючи рухоме зображення, Михайло усталював зв’язок із цим забороненим раєм, і це не про плин епох – адже в цьому калейдоскопі інтер’єрів і краєвидів нічого принципово не змінюється навіть після розпаду СРСР. Час уклякає в просторі. Оманливість відео стає метафорою зупиненої, мов у крижаному царстві, історії. Через 30 років дочка Михайла нарешті наводить різкість: за невидимим кордоном — холодна лискуча поверхня. Симуляція руху, імітація процесу. Адже «кінець історії не наставав. Вона завмерла, щоби за роки рушити на нас каскадом втрат». Фрагментами льоду. За якими, нарешті — здобута тяжкою ціною свобода.

«Фрагменти льоду»

Сценарій «Уроків толерантності» створено за п’єсою Ігоря Білиця. Герої – не надто дружна сім'я Найдюків. Одного дня фактична глава сімейства, безвідмовна годувальниця Надя (Олена Узлюк), прагнучи врятувати родину від кредиторів, вмовляє чоловіка і дітей підписатися на державну програму «Уроки толерантності». За умовами гранту вони мають на певний час поселити в себе вдома відкритого ґея. Тож сім'я, на перший погляд цілком традиційна, змушена боротися з власними упередженнями. Неминуче зіткнення світоглядів, поєднане з побутовим хаосом і накопиченими обр`азами, породжує масу комічних ситуацій. Найпереконливіша тут, звісно, Олена Узлюк. Але й решта її партнерів по грі не просто відпрацьовують задані маски, а й змінюються відповідно до обставин. Тож маємо дійсно дотепну сатиричну комедію – все ще рідкість на наших екранах.

«Уроки толерантності»

Якщо ж говорити про «Додаткові сцени», «Там, де закінчується Росія» і «Я померла в Ірпені», то вони цікаві насамперед як майстерні формальні експерименти. Роман Хімей і Ярема Малащук поєднують сцени з ігрового фільму «Снайпер. Білий ворон» з власним осмисленням тем війни і мирного життя, причому в обох сюжетах грають одні й ті самі актори. «Там, де закінчується Росія» зроблений у комбінованому жанрі докуфікшн: на екрані маємо монтаж архівних кадрів, а за кадром звучать начитані Любою Кнорозок щоденникові записи вигаданої сценаристки ігрового фільму, яка їздить по локаціях майбутніх зйомок. Виходить точний в оцінках, автентичний за атмосферою антиколоніальний, антиімперіалістичний кіноесей.

«Я померла в Ірпені» — спогади режисерки про досвід життя в окуповації, намальовані вугіллям на папері, зі вставками воєнної хроніки. Причому не менш травмівним, аніж окупація, стає досвід співжиття з партнером-кривдником. За емоційною інтенсивністю та візуальною довершеністю робота Фалілеєвої не поступається повнометражному фільму.

«Я померла в Ірпені»

Загалом, підсумки «Кінокола» здаються доволі оптимістичними: цікаві фільми в різних жанрах, хороші акторські роботи, яскраві нові імена. Схоже, очікуваний провал кіноіндустрії і подальше «безкартиння» не настали чи принаймні відклалися. Всупереч війні, всупереч шкідницькій культурній політиці держави. Українські кінематографісти виявилися достобіса живучими й винахідливими. І це головна новина в нашій незнищенній кінематографії.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»