В Україні з 2022 року росіяни скоїли 321 зґвалтування: у 115 епізодах жертвами стали чоловіки

Станом на 1 жовтня 2024 року в Україні зафіксовано 321 злочин сексуального насильства, пов'язаний з війною. Такі дані в інтерв'ю «Главкому» наводить колишня директорка департаменту міжнародного права Мін’юсту, ексрадниця міністра юстиції, адвокатка Лариса Денисенко.

«На 1 жовтня 2024 року йдеться про 321 злочин сексуального насильства, пов'язаний з конфліктом. Серед постраждалих – 206 жінок, а решта – чоловіки. Щодо неповнолітніх зафіксовано 15 епізодів, у 14 випадках постраждалими є дівчатка, в одному – хлопчик. Якщо казати про території, то антилідером є Херсонська область, там скоєно 99 злочинів. Потім йде Київська область і Харківська», – зазначила правниця.

Утім, на її думку, наведену цифру треба помножити щонайменше на п’ять, і тоді картина більш-менш відповідатиме дійсності.

Денисенко зауважила, що багато хто не хоче говорити про пережите сексуальне насильство, оскільки «наш культурний паттерн спонукає сприймати зґвалтування крізь призму сексу, а не крізь призму насильства».

«Звичайно, що російська агресія такий паттерн виправляє: якщо говорити про зґвалтування української жінки російським окупантом, статистика показує більше довіри до її слів та більше засудження, ніж коли йдеться про насильство над нею з боку українського ж чоловіка. Тут люди готові більше вірити у злочин, але все одно багато чого залежить від ставлення до жінки і від, перепрошую, її соціального профілю. Тому, можливо, людина думає, що хай воно краще мені відболить», – пояснила фахівчиня.

Вона переконана: кожна людина має право самостійно вирішувати, розголошувати про злочин чи ні.

«Жінка може міркувати так: якщо сторонні перестануть тикати у цей біль пальцем, то тоді й я перестану тикати у нього пальцем. А далі все якось з'їде у спокійнішу площину життя. Можна говорити, що так воно не працює, але кожна людина зрештою сама вирішує питання розголошення. Тим паче, що коли жінка зважується почати говорити, відбувається те, що я називаю «сходинками» у підвал (ретравматизація, – «Главком»). Система правосуддя вимушено повертає людину в травму, щоб взяти її свідчення, такою вже є робота слідчих. Зараз ми намагаємося побудувати все так, щоб постраждалих обов'язково страхував психолог або психотерапевт. Важливо завоювати довіру, бо багато хто з постраждалих навіть у родині не розповідає, що з ним трапилася біда або що з його дитиною трапилася біда…», – стверджує Денисенко.

Правниця погоджується зі словами американської дослідниці Наомі Вульф, яка у своїй книзі пише, що втрата кінцівки внаслідок військового конфлікту, або втрата зору, чи будь-яке інше каліцтво не сприймається жінкою так фатально, не переживається так тяжко і болісно, як зґвалтування.

«Про втрату кінцівки можна говорити – тим більше, що це цілком очевидно. Про насильство ж ніхто не дізнається, якщо ти сама не скажеш. Ми вчимося з повагою та емпатією ставитися до людей, які зазнали фізичної інвалідизації, і я, приміром, вдячна Ользі Рудневій та її центру Superhumans (а це проєкт підтримки людей – і цивільних, і військових – які зазнали різноманітних травм), а також фонду Unbroken, який займається медичною реабілітацією постраждалих від війни, але… Ми як соціум ще відстаємо у сприйнятті травми, яка виникла внаслідок сексуального насильства», – вважає адвокатка.

За її словами, чоловікам говорити про пережите зґвалтування, з одного боку, важче, ніж жінкам, а з іншого, навпаки легше.

«Важче, бо ми все ще залишаємося ментально частиною Радянського Союзу, де сексуальне насилля щодо чоловіків сприймається через в'язничну культуру або через гомосексуальність. Як називали чоловіків, які зазнали зґвалтування у тюрмі? «Опущений»… У маскулінній культурі – це той, хто позбавлений мужності, хто втратив свою чоловічу природу.

Тобто розумієте, в чому різниця у сприйнятті? Жінка, навіть зґвалтована, не втрачає свою жіночу природу. Вона може бути в чиїхось очах «зіпсованою», «червивою», але вона – все одно жінка. А зґвалтований чоловік – вже не чоловік», – пояснила правниця.

Утім, все одно багато українських чоловіків, за її даними, наважуються про це говорити, і цей показник достатньо високий у порівнянні з іншими країнами. «Мабуть, так відбувається ще й тому, що над чоловіком не тяжіє досвід сексуальних домагань у дитинстві. Майже ніхто з них не стикався із чіплянням у підлітковому віці, а якщо й стикався, то ніхто не казав такому хлопчику, що, мовляв, дядечко тому на тебе напав, що ти носив надто короткі та звабливі шорти.

Зґвалтованого хлопчика родина пожаліє скоріше, ніж зґвалтовану дівчинку – їй знайдуть, чим дорікнути. Тобто ще раз: відсутність травмувального досвіду у дитинстві, відсутність обвинувачень на кшталт «сам винен» дають чоловікові більшу сміливість говорити про пережите насильство, хоча випадки, звісно, бувають різними…», – зазначила Денисенко.

На запитання, чи проводився огляд тіл, знайдених, зокрема, у масових похованнях на деокупованих територіях, на предмет ознак сексуального насильства, Денисенко відповіла: «Я знаю лише стосовно однієї своєї клієнтки, точніше, доньки моєї клієнтки, що перед убивством вона була ще й зґвалтована. До мене звернулася її мама, яка опізнала свою дитину за татуюванням. Там була проблема з ідентифікацією тіла, але водночас було зрозуміло, що відбулося з дівчиною перед смертю».

До слова, директорка департаменту національних гарячих ліній та соціальної допомоги громадської організації «Ла Страда-Україна» Альона Кривуляк в інтерв'ю «Главкому» розповіла про те, що не можна казати потенційному ґвалтівнику, як мінімізувати наслідки зґвалтування, якими словами і діями підтримати людину, якщо вона розповіла вам про пережите і чому обов’язково треба повідомляти про усі факти злочинів на сексуальному ґрунті у правоохоронні органи.