Пам'яті старшого сержанта Руслана Зоріна

«Я бачив зло, його треба знищити» сказав Руслан мамі, коли вона умовляла його повернутися до мирного життя після важкого поранення.

Киянин Руслан Зорін був учасником Революції Гідності, після початку АТО/ООС у 2015-ому році приєднався до взводу розвідно-мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Коли почалася широкомасштабна війна, став на захист Ірпеня.

Руслан народився і все життя прожив у Києві. Тут закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Після навчання працював айтівцем. Був опорою в родині, дбав про маму, бабусю й молодшу сестру.

Мати Руслана, Людмила Деменіна, згадує:

«У жовтні 2014-го року він брав участь у формуванні виставки про Донецьк. Тоді і звернувся до своїх колег та повідомив, що отримав повістку. Йому почали радити, як можна «відмазатися», а Руслан відповів навідріз: «Вас дуже багато тих, хто знає, як не піти, але комусь все ж потрібно. І це буду я».

Родині він повідомив про своє рішення менше, ніж за добу, бо не хотів завчасно хвилювати.

«Пам’ятаю сіли на кухні, заварили каву… Я кажу сину: «Як мати, я хочу впасти тобі в ноги й благати, щоб ти нікуди не їхав, а як громадянка України, я тебе розумію». Він мене обійняв, дивиться так на мене своїми блакитно-прозорими оченятами: «Мамо, ми ж не щури, щоб ховатися по кутках. Це не для мене», – розповідає вона.

За старшу в родині Руслан лишив молодшу на шість років сестру Мар’яну, з якою і тримав постійний зв’язок. Вона постійно відчувала опіку брата. Руслан умів так обернути ситуацію, що правильне, на його думку, рішення, приймали ніби самі ж рідні.

«Ми пройшли всі етапи «притирання»… Але врешті ми дійшли спільного: «Я люблю тебе не тому, що ти мій брат. Не через родинні зв’язки, а тому, що ми прийняли один одного такими, як ми є», – ділиться Мар’яна.

Понад рік з 2015-го року Руслан служив у батальйоні «Київська Русь», воював на Луганщині, зокрема, брав участь у боях за Попасну. Там і зустрів справжніх друзів.

«З Русланом я познайомився у 2015-ому році, – пригадує Аркадій Аврам, який був одним із ініціаторів батальйону «Київська Русь». – Руслан був вогонь... Навіть, коли в нього щось не виходило, він не опускав рук. Він не відмовлявся від складних завдань. На нього можна було покластися за будь-яких обставин».

Після АТО/ООС Руслан повернувся до мирного життя. Але завжди пам’ятав про обіцянку, яку побратими дали один одному: щойно почнеться Велика війна, всі зберуться знову й захищатимуть Україну.

«Це була наша домовленість. І ми знали, що зберемося всі, де б хто не був на той час. Так і сталося, – розповідає ветеран Сергій Бартко. – Нас зібралося 22 побратими. Руслан через військкомат не міг пробитися, бо тоді були великі черги, тож він, не роздумуючи, сказав: «Значить буду прориватися сам» і пішов пішки на Ірпінь».

Ветерани АТО/ООС захищали Ірпінь та населені пункти поряд. Вони стали частиною того щита, який зупинив ворога на ближніх підступах до столиці. Захисники згадують, що інколи доводилося вести бій відбитою у ворога трофейною зброєю.

Павло Нетьосов, ще один побратим Руслана Зоріна, згадує про нього, як про людину, яка за будь-яких обставин завжди готова була підставити своє плече:

«Руслан ніколи й нікому не відмовляв. Завжди одним із перших приходив на допомогу. Перші наші броніки привіз Зорін. Побачив, що ми без тактичних окулярів їздимо – одразу знайшов, бо очі потрібно захищати. Що б де він не дістав, – віддасть для початку нам. Недарма, вже під час повномасштабної війни, до нього прив’язався новий позивний – «Майстер». Бо Рус завжди майстерно підходив до справи».

Павло з посмішкою пригадує, як Руслан повчав. Але ніхто на нього не ображався, бо він умів це робити по-особливому.

«По-доброму, без напрягів… Руслан – це людина, яку ніхто й ніколи не бачив у поганому настрої. Він – душа будь-якої компанії. Я мав честь бути з ним знайомим».

У березні 2022-го Руслан отримав поранення, осколок застряг у спині за кілька міліметрів до хребта. В госпіталі його прооперували.

Мама Людмила розповідає, що після поранення просила сина залишитися в Києві, повернутися до професії. Але відповідь була тверда, а позиція непохитна.

«Я бачив зло, його треба знищити», – відрізав Русенька... Він постійно розповідав, що війна звела його з чудовими людьми, яких він не має права підвести. А тоді посміхнувся мені, обійняв і каже: «Мамо, ми не помирати йдемо – ми йдемо перемагати…».

Руслан виконував складні бойові завдання на Запорізькому напрямку, у Сєвєродонецьку, Бахмуті вже у складі підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України. За час служби воїн був відзначений нагрудним знаком МОУ «Знак пошани» та відзнакою ГУР «Почесна відзнака».

Менш ніж за рік до загибелі Руслан Зорін зустрів кохання. Анастасія, як виявилося згодом, припала йому до душі ще у 2015-ому році, коли приїздила до свого чоловіка Віталія «Монгола» в Новоолексіївку. Побратим Віталій Гусєв загинув 1 березня 2022 року в бою за Ірпінь…

«Руслан повернув мене до життя і навчив робити спогади про Віталія моєю силою. Він ніколи не намагався зайняти його місце, – просто просив бути поряд», – згадує Анастасія.

Старший сержант Руслан Зорін загинув 17 січня 2023 року в бою за Бахмут. Поховали бійця на Лісовому кладовищі Києва. У нього залишилися мама, сестра, кохана, рідні, друзі, побратими. Рідні Руслана розповіли, що він не збирався святкувати свої 40 років. Воїну назавжди залишилося 39.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Фото з архіву родини