Відпочинок солдатів без створення ще однієї армії

Із початком повномасштабної війни в Україні суспільство об’єдналося навколо ідеї захисту держави, створивши хвилю добровольців, які прагнули боронити країну. Проте вже за два роки незгасаючих бойових дій на фронтах у дві тисячі кілометрів, на передовій і в тилу поступово почала наростати невидима, але відчутна напруга. З одного боку, військові втомлюються від безперервної служби, а з іншого — суспільна мотивація до мобілізації помітно знизилася. А загалом виснаження бійців позначається на боєздатності армії.

Виснаження

Для військових навітьтимчасові ротації, що мали б бути базовим складником служби, залишаються недосяжною розкішшю. Місяці й місяці безперервних боїв не лише фізично виснажують, а й призводять до серйозного морально-психологічного вигорання, яке негативно впливає на здатність солдатів ефективно виконувати свої завдання. Виснажені бійці менш ефективні в бою: швидкість реакції знижується, зростає кількість помилок, втрачається мотивація та стійкість до стресу.

Умови, за яких державні інституції фактично демонструють, що єдиний спосіб для військового завершити службу — це загинути або отримати тяжке поранення, тільки загострюють ситуацію. Без чіткої перспективи повернення до цивільного життя військовослужбовці втрачають відчуття цілісності особистого життя, що ще більше підриває мотивацію й довіру до інституцій, які вони захищають.

Тим часом ентузіазм суспільства, який спостерігався на початку війни, здається, вичерпався. Багато хто вважає, що всі охочі вже приєдналися до лав оборонців, але це не зовсім так. Історії тих, хто стояв у чергах під територіальними центрами комплектування навесні 2022 року, тепер дедалі частіше стають історіями про тих, хто шукає способи уникнути служби. Причина — втрата віри в систему та відсутність чітких перспектив повернення до звичного життя.

Обидві сторони, як військові, так і цивільні, згодні в одному — недосконалість системи демобілізації та ротацій є ключовою проблемою. Генштаб уникає розмов про демобілізацію, аргументуючи це необхідністю досягти повного укомплектування новобранцями, перш ніж відпускати досвідчених бійців. Проте проблема в тому, що втрати досвідчених бійців є неминучими, навіть якщо командування прагне утримати їх у строю за всяку ціну.

Навіть найдосвідченіші солдати через виснаження втрачають боєздатність, що істотно збільшує ризик отримати поранення або загинути через втому, втрату пильності чи нездатність швидко реагувати в критичний момент. Крім того, виснаження часто стає причиною того, що бійці всупереч статутам вирушають у самовільні «відпустки».

Розміром із польову армію

Саме усвідомивши масштаби проблеми розміром із польову армію, законодавці були змушені внести зміни до законодавства, звільнивши військовослужбовців від кримінальної відповідальності за перше самовільне залишення частини. Однак ці зміни є лише тимчасовою реакцією, спрямованою на полегшення симптомів проблеми, але не на її докорінне вирішення. Вони знижують ризик покарання, але не усувають головної причини самовільних відпусток — хронічної втоми й відсутності чітких ротацій.

Плани Генштабу щодо значного збільшення чисельності особового складу задля забезпечення демобілізації виглядають амбітно, але на практиці можуть виявитися недосяжними. Нині в Силах оборони служить близько 1,5 мільйона військових, і навіть їх підтримка вимагає значних фінансових ресурсів, а з урахуванням тривалості війни витрати зростають постійно.

Втім, Генштаб уникає чіткого озвучення необхідної кількості новобранців для забезпечення ротацій, але логіка пояснень дає змогу припустити, що потрібно щонайменше подвоїти поточну чисельність — тобто мобілізувати ще близько 1,5 мільйона осіб. І це лише мінімум, адже значна частина бригад сьогодні сильно знекровлена й потребує термінового поповнення. До того ж десятки нових бригад, створених із лютого 2022 року, також залишаються недоукомплектованими. Відповідно реальна потреба може становити близько двох мільйонів нових бійців, що загалом довело б чисельність Сил оборони до 3,5 мільйона осіб.

Залучення додаткових двох мільйонів новобранців — це не лише технічно складне завдання, а й серйозний економічний ризик. Вилучення такої кількості чоловіків із цивільної економіки створить брак робочої сили, особливо в критично важливих галузях.

Зі зменшенням можливостей для маневру стає очевидно, що подальша мобілізація потребує нових підходів.

Зокрема з огляду на те, що потреба у зміцненні бойових підрозділів залишається актуальною, доведеться шукати нові підходи до поповнення діючого складу армії. У цьому контексті потрібно розглянути залучення жінок як вагому альтернативу. Жінки не лише здатні ефективно виконувати штабні завдання, а й часто працюють із документацією відповідальніше та якісніше, ніж чоловіки, що підтверджено дослідженнями. Проте це рішення теж потребує впровадження чітких термінів служби. Як і чоловіки, жінки мають потребу в передбачуваності щодо тривалості служби та можливості повернутися до цивільного життя після певного періоду. Хоча жінки вже зараз можуть добровільно приєднатися до Сил оборони, відсутність чітких термінів служби робить їх залучення радше тимчасовою латочкою, ніж довготривалим рішенням. У підсумку їх загальна кількість у ЗСУ досі залишається нижчою, ніж кількість офіційно зареєстрованих бійців, які самовільно залишили частину (СЗЧ).

У «пасивному резерві»

Вихід із цього глухого кута все ж таки можливий. Найефективнішим рішенням може стати те, про що Генштаб категорично відмовляється всерйоз розмовляти: встановлення чітких строків служби — наприклад 18 місяців на фронті, після чого шість місяців відпочинку в певному «пасивному резерві» без збереження грошового забезпечення, але й без втрати статусу військовослужбовця та можливості повернутись на свою посаду у своїй військовій частині або можливості у спрощеному порядку перевестися до нової частини на новий 18-місячний період.

Такий підхід дав би змогу військовослужбовцям тимчасово повертатися до цивільного життя, не втрачаючи військового статусу. Це не тільки допомогло б зменшити психологічне та фізичне навантаження, а й стало б мотиватором для нових добровольців, адже перспектива «що швидше почнеш, то раніше відпочинеш» виглядає значно привабливішою, ніж теперішня «служба до інвалідності».

Водночас, аби не допустити вже відомих помилок із військовослужбовцями, виведеними за штат, і зробити модель дієвою, необхідно зробити перебування в такому резерві привабливим і самодостатнім. Наприклад, легалізувати підприємницьку діяльність або офіційну роботу під час перебування в резерві, можливо, дозволити тимчасовий виїзд за кордон.

Також варто серйозно розглянути обов’язок військової служби під час воєнного стану для доступу до державних посад. У такому разі всі, хто не відслужить мінімального терміну 18 місяців без обґрунтованих протипоказань, підлягатиме звільненню з державної служби після завершення воєнного стану. На тлі недавніх скандалів із чиновниками, які оформлювали інвалідність, щоб уникнути служби, така політика виглядає справедливою. Вона може стати потужним сигналом, що всі, хто здатний служити, мають виконати свій обов’язок.

Це дасть змогу очистити державну службу від тих, хто свідомо ухилявся, й водночас забезпечити справедливий доступ до посад для тих, хто захищав країну.

Варто розуміти, що вирішення цієї найважливішої проблеми не стане панацеєю в Збройних силах. Без кардинальних реформ на інших рівнях армія однаково стикатиметься з труднощами. Архаїчна бюрократія, відсутність реального захисту від зловживань із боку командирів, брак системної роботи зі створення фортифікаційної інфраструктури, та й усе інше, про що постійно говорять, — усі ці питання залишаються невирішеними й потребують негайної уваги.