«Симфонія дороги» Олега Карачевського: подорож на велосипедах крізь постапокаліпсис. Рецензія ITC.ua

Я не вірю у фантастичні збірки в наші часи, але їх стає все більше. Ми вже писали про «Палімпсест» Чарльза Стросса, а тепер дісталися до збірки від українського автора Олега Карачевського, яка називається «Симфонія дороги». Чи краще вона за «Палімпсест»? Точно ні, але було б дивно, та дуже круто, якби оповідання молодого українського автора були б потужнішими за твори відомого сучасного британського фантаста. Дива не сталося та й ніхто його не чекав, але збірка «Симфонія дороги» мені сподобалася. Проте в неї однозначно є проблеми, про які варто говорити. Про позитивні моменти та загальні враження теж обов’язково буде.

«Симфонія дороги»

Автор Олег Карачевський
Видавництво ТУТ
Мова Українська
Кількість сторінок 432
Обкладинка Тверда
Рік видання 2024
Розмір 135×205 мм
Сайт knygarnya.com

«Симфонія дороги» Олега Карачевського складається з десяти оповідань. Усі вони різні за довжиною, настроєм та ідеєю, але усіх об’єднує вигаданий автором жанр велопанк. Як каже сам пан Карачевсьий у вступному слові до своєї книги, ідея про створення подібного всесвіту та жанру прийшла до нього під час однією з мандрівок серед лісу на велосипеді. Та й навіщо додавати у свою книгу існуючи жанри типу дизельпанк чи стімпанк, якщо можна придумати своє? Тут я згоден, ідея хоч і трохи дивна, але точно заслуговує на життя.

Розповідати про сюжет оповідань не буду, хоча вони здебільшого достатньо великі. Просто я не бачу в цьому сенсу, бо історія одного оповідання нічого вам не скаже про наступне і так далі. Але скажу, що усі вони різні: тут є й притчі, і повчальні історії, і бойовики, і детективні трилери, а також вестерн, кіберпанк та класичний постапокаліпсис. В кожному творі автор заграє з різними піджанрами, але на першому місці завжди той самий новий жанр велопанк.

Історії не банальні, а вигаданий світ пропрацьований, проте часто нелогічний. Події оповідань відбуваються через дві тисячі років на території вже колишньої України. За цей час людство пережило кінець світу, та ще й не один, нафта, газ та інші копалини закінчилися, тому усі пересуваються на велосипедах та їх модифікаціях. На двоколісних друзях не тільки пересуваються — на них воюють і живуть. Вони важлива частина життя цього світу і через це простежується любов автора до цього виду транспорту.

Про давнє життя майже не згадують, бо воно асоціюється з чимось поганим, з епохою Споживацтва, коли світу настав Двигунець. Це місцева назва апокаліпсиса, та й загалом, слова, пов’язані з двигунами, автівками та усім подібним вважаються поганими, тобто матюками. Наприклад, лаються тут фразою «Колінвал мені в кардан!» та іншими подібними та роблять це зі смаком.

Електричну енергію знають та використовують, але видобувають його через крутіння педалей. І це один з головних нелогічних моментів, на мою думку. Бо цим хоч і займається багато людей, але все одно з подібного джерела енергії багато не назбираєш, а в цьому світі подібним способом навіть примудряються забезпечувати роботу не тільки окремих систем, комп’ютерів, а й навіть квартир, виробництв та цілих міст. Звісно з обмеженнями, але все одно в подібне не віриш.

Також дивно, що люди ніби то забули багато технологій з минулого, але все ж є оповідання про цілий орден хакерів. Тобто як видобувати енергію з вітрогенераторів та сонячних панелей усі забули, а як програмувати ні? Дуже дивно. Хоча справедливості заради автор згадує подібні джерела, але все ж подано це нелогічно та неправдиво.

Усі ці моменти, а їх в книзі багато, раз за разом вибивали мене з вигаданого всесвіту велопанку. Тобто усе добре, я читаю історію, занурююся в неї, навіть вже не звертаю уваги на згадані вище нелогічності з видобуванням енергії, аж тут мені попадається алюзія на Віталія Кличка, наприклад, або на деяких інших сучасних персонажів. І це миттєво викидає з цього постапокаліптичного світу у сучасні реалії, від яких я тільки, но намагався втекти в інший світ.

На мою думку, якби автор прибрав більшу частину подібних моментів, а залишив би лише найкращі, то книжка б тільки виграла від цього, а занурення в однозначно цікавий світ велопанку було б кращим.

Також відзначу вміння Олега Карачевського писати та складати адекватні історії. Не усі оповідання мені сподобалися, це, як я вже не раз казав, нормально для збірок, але усі вони написані яскраво, просто та доступно. Але відзначу, що автор ще не вміє закінчувати оповідання. Ті, які мені не зайшли, якраз не сподобалися через погану кінцівку, а початок та середина оповідання були добрими. А потім бах і фінал зливається, і так було декілька разів.

Не можу не відмітити якість видання, які і завжди в книжках видавництва «ТУТ». Колірного зрізу тут немає, що добре, бо мені вони не подобаються, але маємо якісний, атмосферний малюнок, що показує направленість книги, приємний на дотик папір зі зручним для читання шрифтом, прикольні ілюстрації з відповідним вайбом та лясе, куди ж без нього. Також багато сторінок мають додаткові різні невеличкі малюнки, що також додають настрою під час читання.