Легалізація другого фронту? Підсумки саміту БРІКС

Цьогорічний саміт БРІКС, який відбувся 24-26 жовтня в російській Казані, засвідчив, що незважаючи на злочинну війну проти України, яку теоретично засуджує весь цивілізований світ, говорити про міжнародну ізоляцію Росії дуже передчасно.

36 делегацій держав-учасниць та партнерів цієї організації, 22 з яких були представлені на рівні глав держав і урядів, свідчать, що занадто багато світових лідерів, у т.ч. першої величини, вважають для себе прийнятним продовжувати співпрацю і партнерство з Москвою. При чому це поширюється й на її лідера Володимира Путіна, визнаного Міжнародним кримінальним судом злочинцем.

Серед учасників і гостей були присутні не лише керманичі країн-партнерів Москви по новітній «осі зла», репутацію яких таким заходом складно підірвати, а й багато інших представників Глобального Півдня. У Казані засвітилися як лідер Китаю Сі Цзіньпін і Президент Ірану Масуд Пезешкіян, так і Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді, Президент ПАР Сиріл Рамафоса, лідери нових членів БРІКС – Єгипту, ОАЕ та Ефіопії, і не тільки. Свою зацікавленість у співпраці продемонструвала й Туреччина, яка була представлена Президентом Реджепом Ердоганом, і Сербія, яка, хоча й знизила рівень свого представництво до віце-прем’єра, однак, участі не уникнула.

Присутність в Казані Туреччини і Сербії не пройшла повз увагу Заходу. Однак, критика, яка звучала, зокрема з боку ЄС і НАТО, була доволі дипломатичною і стриманою.

Особливо це стосувалося Туреччини як члена Північноатлантичного Альянсу. За словами Генсекретаря НАТО Марка Рютте, Туреччина співпрацює з деякими партнерами з БРІКС, і вона має на це суверенне право. Водночас, Анкара є важливим союзником, оскільки має одні з найкраще оснащених збройних сил в Альянсі, а також робить істотний внесок в операції союзників.

Обґрунтування важливості Анкари слово в слово відповідає можливостям і потенційній ролі України, які навіть переважають турецькі. Здається, якщо це так важливо, чому б не прискорити надання нам запрошення і активніше допомогти у війні з Росією, яка вважається найбільш значною і прямою загрозою безпеці держав–членів Альянсу. У разі перемоги над Москвою і вступу до НАТО ми б могли забезпечити як східний, так і південний фронти Альянсу, при чому, без чисельних політичних «але».

Та найбільш скандальною стала присутність на саміті Генерального секретаря ООН Антоніу Гуттереша, особливо на фоні його відмови від участі у першому Глобальному саміті миру в Швейцарії, який зібрав набагато більше світових лідерів. Тому жодними благородними цілями, наприклад, бажанням Генсека ООН сприяти завершенню війни на основі принципів Статуту цієї Організації, пояснити це не можна.

Деякі лідери (Індія, ПАР) заради саміту БРІКС пропустили навіть саміт Британської Співдружності, який проводився в цей же час на Самоа. Та це навряд чи варто сприймати прямолінійно, як свідчення однозначної переорієнтації на БРІКС як на лідерський проект Глобального Півдня на противагу Великій Британії як одній з лідерів Заходу. Це, швидше, вияв традиційного економічного прагматизму і політичного цинізму країн Глобального Півдня, які з величезною натяжкою можуть бути обґрунтовані їхніми можливостями щодо посередництва.

Разом з тим, не всі очікувані гості доїхали до Казані. Резонансною стала відсутність Президента Бразилії Лула да Сілва, хоча офіційно вона обґрунтовувалася медичними підставами. Відмовився від участі і наслідний принц Саудівської Аравії Мохаммед бін Салман. Як вважають оглядачі, це є свідченням зростаючої напруги у відносинах Москви з Ер-Ріядом, зокрема через постійне порушення Росією лімітів видобутку нафти в рамках ОПЕК і готовністю саудитів в подальшому йти власним шляхом у цих питаннях.

Не вдалося Москві домогтися прогресу і у створенні альтернативної до долара і євро валюти і власної міжнародної платіжної системи БРІКС. Хоча РФ не єдина у цій організації, яка схиляється до розвитку таких альтернативних західним фінансових можливостей, для Москви це питання є набагато нагальнішим, ніж для інших. Адже від нього напряму залежать її спроможності у обході західних санкцій. Не відбулося просування і у налагодженні військової співпраці в рамках БРІКС. Не посилився й політичний трек розвитку БРІКС у якості основного антизахідного блоку.

Проте, це й дивно, враховуючи політичну різношерстість цієї організації, до якої входять такі конкуренти, як Індія й Китай, і такі вороги, як Іран та арабські країни. Дає про себе знати і відвертий економічний прагматизм країн-учасниць, які на догоду Москві не готові ризикувати своїми власними інтересами на Заході.

Не змогла Росія добитися й визнання учасниками саміту легітимності своєї агресії в Україні. Разом з тим, загальні слова підсумкової декларації, що «всі держави повинні діяти відповідно до цілей і принципів Статуту ООН у всій їх повноті та взаємопов'язаності», також мало вражають. Перш за все тому, що, як свідчить практика, розуміння учасниками саміту цих цілей і принципів може доволі суттєво відрізнятися від традиційного для демократичного світу.

«Із задоволенням» відзначили учасники у декларації і «відповідні пропозиції щодо посередництва та добрих послуг, покликані забезпечити мирне врегулювання конфлікту за допомогою діалогу та дипломатії». Що й не дивно, враховуючи активність Китаю, Бразилії й Індії в цих питаннях.

Демонстративна загальність пункту, присвяченого Україні, ще більше кидається в очі на фоні сирійського параграфу, у якому наголошується на необхідності «безумовної поваги до суверенітету та територіальної цілісності Сирії» та засуджується «незаконна іноземна військова присутність» у цій країні, ймовірно, американська.

Однак навіть зі всіма цими нереалізованими прагненнями Москви, саміт БРІКС став нерядовою подією. Він продемонстрував нездатність Заходу до протистояння незаконній широкомасштабній агресії в Європі політичними і економічними засобами, перш за все через неготовність лідерів Глобального Півдня йти у фарватері своєї політики.

В умовах недосяжності політичної і економічної ізоляції Москви, недієвості економічних санкцій, у т.ч. через позицію тих же самих країн Глобального Півдня, ще більшої ваги набувають аргументи військової сили, військового примусу, про важливість яких вже третій рік говорить Україна.