Чи породить і коли породить Україна власних «Монстрів»

19 вересня на Netflix відбулася чергова гучна — там часто гучні — прем’єра, яку не оминув увагою й український сегмент фейсбуку. Так, два з половиною роки масштабної війни, щоденні невтішні новини з воєнного та дипломатичного фронтів, повітряні тривоги, КАБи, вибухи, поранені та загиблі не відволікають частину наших співгромадян від перегляду кіно і серіалів. Точніше, відволікають від усього, згаданого вище. Не змушують забувати, саме дають змогу створити ілюзію безпеки на певний час. Щось на кшталт укриття. І контент для перегляду відповідний: фільми й серіали з дорослим рейтингом, кримінальні драми з вищою, ніж зазвичай, концентрацією сцен насильства та грубого, ґвалтівного сексу, не завжди різностатевого.

У цьому конкретному випадку йдеться про серіал «Монстри. Історія Еріка та Лайла Менендесів». Зокрема, його дивиться Аль Пачино, про що є навіть окрема інформація. Зірка американського й світового кіно висловив захоплення грою свого колеги Гав’єра Бардема, якому написав лист подяки. Звертаю увагу тих, хто не бачив: Бардем грає роль жорсткого батька-педофіла, котрий, зі слів братів Менендесів, бив і ґвалтував синів коли по черзі, а коли так. Щиро вважаючи себе втіленням тих принципів, за якими у Спарті чоловіки-воїни виховували воїнів із хлопчиків. За версією для суду, це й стало для Еріка й Лайла мотивом для вбивства обох батьків. Але Аль Пачино також високо оцінює й «Чудовисько. Історія Джеффрі Дамера», який вийшов на Netflix два роки тому. І є першою частиною антології Раяна Мерфі «Чудовиська». А серіал про Менендесів, відповідно, друга.

Перш ніж пояснити раптово виниклий український контекст — або його критичну відсутність у цих скандальних прем’єрах — варто нагадати ще одну подяку митцю від митця. У жовтні 2023 року Ентоні Гопкінс написав Браяну Крестону листа, в якому назвав його роботу в серіалі «Пуститися берега» кращою з усіх, яку він колись бачив. Назвавши Крестона великим актором і наголосивши: це жодним чином не лестощі, а щире визнання. У знаковому й культовому тепер уже серіалі Крестон зіграв Волтера Вайта, талановитого шкільного вчителя хімії, котрий дізнався про смертельний діагноз і вирішив забезпечити родину, зайнявшись виготовленням метамфетаміну. А коли діагноз не підтвердився, не зміг облишити наркобізнес, зробившись поганим хлопцем, здатним легко йти до мети по трупах не лише ворогів.

Важлива деталь: найвідоміша роль самого Гопкінса — маніяк-убивця та людожер Ганнібал Лектер з оскароносного «Мовчання ягнят». Серійний убивця Джеффрі Дамер, який надихнув не лише Раяна Мерфі, теж практикував канібалізм. Загалом же найкращі й найбільш резонансні американські серіали — про таких ось поганців. Це не завжди життєписи, але завжди — історії про Зло та його ретрансляторів.

І тепер повертаємося в Україну. За тиждень після прем’єри журналіст, блогер, ексзаступник голови Держкіно (2015—2019), а нині — військовослужбовець Сергій Неретін написав у фейсбуці: «Знаєте, чому так ще довго не робитимуть в Україні? Бо такі сценарії не пишуть. Бо їх не замовляють. Бо наш піпл хаває “скажених сусідів” у кращому разі! Я тут більше про серіали для ТеБееееее… Далі — режисери до такого не додумуються. Актори таке не роблять. Бо і ті, і ті живуть у якомусь своєму світі без розуміння реалій і сторонніх світів. А також — без особливої конкуренції». І додає: «Ніхто не вивчає, наприклад, досвід маленьких скандинавських країн, де міцна літературна індустрія є основою новітнього кіновиробництва».

Це вже не перша критична оцінка стану українського кіно-, але все ж здебільшого телесеріального контенту, яку пан Неретін давав ще на згаданій вище посаді, тобто всередині процесу. Хоча сам він, своєю чергою, критично ставиться до більшості інших критиків українського кіно. Але тут зрозуміло: вітчизняні критики оцінюють український продукт у порівнянні з індустріальним західним (що нормально) та навіть досі дозволяють собі апелювати до індустріального російського (що не нормально). Натомість український продукт варто поки що порівнювати з іншим українським продуктом, у замовників якого справді помітна криза ідей. І тут усе ж варто зупинитися та зрозуміти, в ідеях криза чи все ж таки в бюджетах.

Про не так можливі, як теоретично бажані зміни зовсім недавно говорили виробники на Kyiv Media Week. І сказане було місцями суголосне з баченням Сергія Неретіна. Тобто звучали очевидні й не дискусійні тези: розробляти хороші історії критично важливо. Проте далі поки наріжним каменем постає питання: яка історія вважається хорошою, хто як бачить хорошу історію, хто це визначає. Наприклад, Катерина Осадча, яка віднедавна зайнялася продюсуванням, зауважила: «Соціально важливий контент — це не лише про хороше дивлення, такі проєкти повинні провокувати дискусії та приводити до розв’язання проблем».

Але ж два роки тому серіал про маніяка, садиста, людожера та ще й гея Дамера за два місяці дав показник понад 1 мільярд годин за переглядами та спровокував — і досі, два роки після прем’єри провокує дискусії! А нову хвилю цих дискусій, аж до судових позовів проти творців від родичів ще живих головних героїв, спровокували вже згадані «Монстри».

В обох випадках йшлося про неправильну оцінку дій братів Менендес, яких слід вважати не вбивцями, а жертвами. Котрі вбили з самозахисту, а не через власну кровожерливість і намір отримати спадок. До речі, батько Менендесів, ґвалтівник власних дітей, зіграний Бардемом, мав стосунок до кінобізнесу.

Чи є в Україні матеріал, сировина для подібних сценаріїв? Тим більше якщо в нас справді хочуть чесних діалогів з аудиторією, дискусій про наболіле й прагнуть наслідувати західним трендам. Звичайно є. Наприклад, у листопаді 2021 року, незадовго до масштабного вторгнення, креативна продюсерка Film.UA Олеся Лук’яненко представила подкаст «Не наша людина». Шість його випусків оповідали історію маніяка з Дніпропетровщини Сергія Ткача, якого чверть століття не могли зловити через те, що серійник працював у міліції та вмів приховувати сліди власних злочинів. І це я ще про Анатолія Онопрієнка не згадую, «головного маніяка 1990-х», маніяка з Боярки на прізвисько Елвіс чи інших ласих персонажів, про яких розповідають ютубери.

Як бачите, за бажанням в Україні можна запросто створювати власні аналоги «Чудовиськ». Тим більше, що це справді тренд західного кіносеріального виробництва. Але, як водиться в Україні вже не перше десятиліття, кінотелероби стоять на розтяжці. З одного боку, ми хочемо навіть у країні під час війни та з мінімальними бюджетами йти в ногу з часом. Тому орієнтовані на «чоловічі» (насправді універсальні) формати канали вже прямо декларують відмову від безхребетних мелодрам, а ті канали, котрі раніше розглядали їх як пріоритет, нині неофіційно, у внутрішніх брифах, відмовляються від «рожево-солодкого». Тобто проглядається наш повільний дрейф у бік гостросюжетної драми, в якій сценарій і неоднозначні герої змусять глядача не звертати уваги на мінімальні бюджети. Проте з іншого боку є інша чаша терезів: запит на, цитата, «щось хороше на екрані смартфона, зокрема під час тривог». На думку генпродюсерки «1+1 Україна» Ольги Захарової, з якою суголосна думка в. о. директорки Нового каналу Ірини Ваховської, світові тренди — не для України. Хоча, нагадаю, «Чудовиськ», «Американську історію жахів», «Пуститися берега», не кажучи вже про скандинавські нуари, в Україні дивляться аж бігом і активно обговорюють.

Мабуть, наріжний камінь — у різниці аудиторій. Сергій Неретін орієнтований на якість контенту потокових платформ, Ольга Захарова — на якість контенту ефірного телебачення. Платформи принципово не для ефіру, хоча ефірний продукт потрапляє на платформи. З «лайтових» західних це, наприклад, «Пуаро», «Міс Марпл», «Розслідування Мердока». На Netflix є українські «Жіночий лікар», «Спіймати Кайдаша» та розкритикований «Встигнути до 30». Проте спроби поставити в прайм на якомусь українському каналі «Чудовиськ», «Міст», «Любе дитя» чи іншу історію з завищеною як для аудиторії «Жіночого лікаря» концентрацією насильства та сексу ні до чого хорошого не призведе. Хай навіть якість вийде близькою до омріяної скандинавської.

Тож поки буде острах аудиторії, доки замість серйозних розмов із нею, яку можна і треба вести мовою й засобами поп-культури, доти в пропозиціях домінуватимуть далекі від нашої реальності «іронічні комедії». З неодмінно налаштованим навіть не на позитив, а «позитивчик» героєм. Уся місія якого зводиться до описаної дитячим письменником Платоном Вороньком у вірші про хлопчика Помагая. Хто не знав вірша чи забув, пошукова система вам у поміч.