Євроінтеграція, військовополонені, цензура та вплив медіа: про що говорили на DMF-2024. Частина перша

Цьогоріч уDonbas media forum, який відбувся 18 та 19 жовтня у Києві, взяли участь 857 медійників. Панельні дискусії проходили паралельно у чотирьох залах, які символічно були названі на честь тимчасово окупованих міст різних регіонів України: «Донецьк», «Луганськ», «Бердянськ» і «Каховка», а також кінозалі «Ялта».

Протягом двох днів учасники обговорили виклики, з якими стикаються як загальнонаціональні, так і регіональні медіа — цензура та самоцензура, російська дезінформація, фінансові труднощі, брак журналістів і професіоналізму тощо. Особливо чутливими були теми висвітлення історій військовополонених, ветеранів і людей з інвалідністю, адже через медіа зокрема до них формується ставлення у суспільстві.

Про що говорили у перший день DMF-2024 у головній залі «Донецьк» — у матеріалі «Детектора медіа».

• Медіа на ТОТ: як Росія встановлює інформаційний контроль на окупованих територіях
• Не хочу бути в залі «Покровськ»: роздуми за лаштунками DMF-2024
• У Києві відбувся Donbas Media Forum 2024

Євроінтеграція під час війни

Участь у першій панелі «Євроінтеграція під час війни: місія національних і локальних медіа» взяли директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, журналіст видання «Район» Юрій Конкевич, старша проєктна менеджерка Команди підтримки реформ Міністерства економіки Юлія Шаіпова, голова правління Суспільного Микола Чернотицький.

 Юлія Шаіпова, Юрій Конкевич, Микола Чернотицький, Оксана Романюк, Ольга Червакова

Модерувала дискусію медіаекспертка, директорка Департаменту взаємодії з органами державної влади Суспільного Ольга Червакова. Вона сказала, що євроінтеграція передбачає впровадження багатьох реформ, проте деякі медіа уникають цієї теми через її складність або через поширену тезу російської пропаганди, що євроінтеграція не на часі. Тож вона запитала учасників, як медіа мають висвітлювати цю тему, якою повинна бути їхня саморегуляція та що має робити громадський сектор, аби українське суспільство стало частиною європейської цивілізації.

 Оксана Романюк, Ольга Червакова  

Юлія Шаіпова розповіла, що медіа мають більше пояснювати аудиторії, як відбувається процес євроінтеграції та яким тривалим він є: «Коли ми запитуємо людей, як відбувається вступ до ЄС, вони часто уявляють, що президент Зеленський їде у Брюссель, зустрічається з Урсулою фон дер Ляєн, показує їй наші здобутки — й у високих кабінетах приймається рішення. Насправді процес цей дуже технічний. Усе наше законодавство поділено на 35 сфер політики, це все оцінюється Євросоюзом на предмет того, як наше законодавство узгоджується з правом ЄС. Комунікувати людям це доволі складно, зустрічі у Брюсселі відбуваються щомісячно, навіть частіше. Над цим працюють сотні людей, реформи складаються з багатьох дуже маленьких кроків. Але медіа можуть пояснювати людям не лише чому Україна прагне стати членом ЄС, і наче нам роблять послугу тим, що нас приймають. А й показувати, що Україна приносить Європейському Союзу».

 Юлія Шаіпова

Микола Чернотицький погодився, що євроінтеграція є двостороннім процесом і важливо не тільки те, що бере Україна від ЄС, а й те, що дає. «Нашій аудиторії важливо показувати розуміння європейських процесів: як це функціонує, яка архітектура прийняття рішень, який у Європі політичний ландшафт. Саме тому, наприклад, Суспільне показувало дебати кандидатів на посаду голови Єврокомісії — бо це важливо для розуміння європейського контексту: як це працює та хто ці люди», — сказав голова правління Суспільного.

«Тематика євроінтеграції не нудна, вона безальтернативна, — пояснила директорка ІМІ Оксана Романюк. — У нас немає іншого виходу, як вступ до ЄС». За її словами, самі українські медіа вже мають сприймати себе частиною ЄС, розуміти свою роль і місію в євроінтеграційному процесі. Закон «Про медіа» та чимало інших реформ — це вже зроблені кроки в цьому напрямку. Редакції, які зареєструвалися в Нацраді, також вже зробили крок до ЄС, казала вона.

 Микола Чернотицький 

Згідно з моніторингом онлайн-медіа від ІМІ, до мапи регіональних медіа було подано майже 300 заявок. Але у регіональних онлайн-виданнях стає все менше ексклюзивів і власного контенту. «Я розумію, що це спричинено війною, мобілізацією, державні та правоохоронні органи завалюють пресрелізами… Але дуже мало того, чим відрізняються медіа одне від одного. Сформуйте свою місію — нехай це буде рух України до ЄС. Це можуть бути матеріали про прозорість, екологію, функціонування місцевих бізнесів, енергетику», — говорила Романюк.

Вона додала, що до великої війни було дуже багато програм із підтримки та навчання медіа, щоб вони розуміли, що таке євроінтеграція та які вона передбачає реформи. За словами Романюк, зараз саме час поновити ці програми, адже без медіа рухатися в ЄС неможливо.

 Оксана Романюк 

Самоцензура українських медіа

Під час війни деякі журналісти могли відмовитися від певних тем не лише через безпекові питання, а й через загрозу цькування в соціальних мережах чи через власну емоційну нестабільність. Крім того, матеріали про війну проходять процес погодження з військовими, що призводить до обмежень і самоцензури. Як це впливає на свободу слова в країні, говорили під час дискусії «Українські медіа: між цензурою та самоцензурою».

До неї долучились шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, журналістка «Радіо Свобода» Власта Лазур, заступник директорки ЦЕДЕМ Ігор Розкладай, менеджерка української програми у відділі Східної Європи та Центральної Азії міжнародної організації «Репортери без кордонів» Полін Мофре. Модераторкою була головна редакторка «Бабеля» Катерина Коберник.

 Катерина Коберник, Власта Лазур, Ігор Розкладай, Полін Мофре, Наталія Лигачова 

Катерина Коберник згадала нещодавні дискусії в медіапросторі про цензуру, зокрема заяву «Української правди» про тиск на редакцію та реакцію-інтерв’ю на цю заяву радника президента з питань комунікацій Дмитра Литвина, а також статтю російської «Медузи» про цензуру в Україні. Тож запитала, чи входить питання цензури в трійку головних проблем сучасних медіа.

 Катерина Коберник 

Ігор Розкладай нагадав, що згідно з законодавством, цензурою можна вважати тільки ті обмеження, які з’являються до публікації. Все, що видаляється після публікації, не може вважатися цензурою. «Цензура — це завжди недопущення поширення певної інформації. Я думаю, що у нас є проблема з самоцензурою, і не тільки у медіа. Є дуже багато людей, які вважають, що зараз краще про певні теми мовчати, ніж говорити», — сказав Ігор Розкладай.

  Ігор Розкладай 

Наталія Лигачова натомість сказала, що, на її погляд, цензура справді є однією з трьох головних проблем українських медіа. «Я розумію, що на “Радіо Свобода”, Суспільному, “Бабелі” немає цензури. Але я виходжу не з конкретних медіа, а з інтересів суспільства, які задовольняють не лише “Бабель”, “Українська правда” й “Радіо Свобода”. Ми маємо телемарафон, у якому є пряма цензура, оскільки там не з’являються представники певних політичних сил уже третій рік. Це пряма цензура. Також я би розглядала цензуру де-факто дещо ширше, ніж де-юре, а саме як можливість влади будувати альтернативну реальність в інформаційному просторі. І ця можливість у влади є й вона нею користується. Нехай той же телемарафон дивиться все менше людей, але навіть 30%, які йому довіряють, — це багато», — сказала Наталія Лигачова.

 Ігор Розкладай, Полін Мофре, Наталія Лигачова

Другим інструментом, яким користується влада для контролю інформаційного простору, за її словами, є анонімні телеграм-канали. Їх використовує влада, зокрема Офіс президента. А третій чинник, який вказує на цензуру, — це адміністративна вертикаль. «У нас міністри бояться приходити на ефіри й давати коментарі. Це вже їхня самоцензура, бо вони розуміють, що будь-яка медійність буде сприйматися як конкуренція чинним очільникам», — сказала шеф-редакторка «Детектора медіа».

Вона додала, що є самоцензура, яка з’явилася через відповідальність українських медіа під час зовнішньої агресії. Тобто журналісти не висвітлюють певні проблеми, аби не нашкодити країні під час війни. «Такий вид самоцензури може заважати суспільству почути певні проблеми, але вона є свідомим вибором самих журналістів. А є самоцензура, нав’язана саме владою. Це здебільшого відчутно у регіонах, коли журналісти не висвітлюють певні теми, бо розуміють, що їм може «прилетіти» від місцевої адміністрації. Самоцензурується і місцева влада. Ви читали пост Альони Яцини з Сумщини, що там відмовляються керівники розповідати навіть про проблеми евакуації? Вибачте, це все ж таки не фронтові проблеми. Самоцензура у суспільства є. Інколи ми не кажемо чогось, тому що ми знаємо, що буде хейт у соцмережах. Але суспільні настрої формує, зокрема, й державна пропаганда. І це все більше і більше поглиблює розрив між реальністю, з одного боку, та, з іншого, між уявленням суспільства про цю реальність і між суспільними запитами. Також це поглиблює зростання недовіри до влади», — сказала Наталія Лигачова.

 Наталія Лигачова 

За словами Наталії Лигачової, через цензуру та самоцензуру падає якість української журналістики.

Ігор Розкладай розповів, що самоцензура в медіа була найбільш відчутною саме на початку повномасштабного вторгнення, коли в усіх була паніка та нерозуміння, що робити далі. Зараз такого напруження немає, але самоцензура залишилася, чим може користуватися Росія. «Усе, що відбувається у публічному просторі, перетворюється на дезу й пускається у рекламу. ТЦК і мобілізація — мабуть, узагалі улюблена тема для дезінформації. Тому очевидно, що це може стати основою для самоцензури, й журналіст десять разів подумає, чи варто йому порушувати якийсь конфлікт, бо його обов’язково використає російська деза», — говорив Ігор Розкладай.

Полін Морфе говорила, що «Репортери без кордонів» моніторять, як українські журналісти висвітлюють корупцію, воєнні злочини, економічні та політичні питання: «Для нас також важливо розповідати про це, оскільки багато людей можуть просто не знати про це, особливо в західних країнах. Свобода преси все ще зберігається в Україні. Ми відстежуємо ситуацію і бачимо, що з’явилися новини про залякування і тиск із боку уряду. Це може призвести до самоцензури, тому що журналісти, які зазнали залякувань після або до публікації статті, можуть подумати, чи варто їм робити це наступного разу.

Говорячи про політичний тиск, зокрема про телемарафон, був запит, щоб його завершити. Ми кажемо, що три роки триває вторгнення, вже час його зупинити та перейти на звичайне телебачення. Але будь-який тиск буде нами засуджений і ми будемо вимагати належного розслідування.

З точки зору зовнішнього спостерігача український медіаландшафт є стійким, різноманітним і дуже приголомшливим, коли йдеться про висвітлення складних тем».

Вона додала, що дуже важливо підтримувати незалежні медіа та журналістів, тому що саме вони пишуть про відновлення, про використання міжнародних коштів, корупцію тощо. І вони повинні мати право голосу на різних міжнародних майданчиках. Інша проблема — російська пропаганда та дезінформація.

«Ми нещодавно опублікували звіт про те, наскільки ефективною є ця пропаганда щодо українських медіа. Пропаганда поширюється серед західних країн, вона не припиняється, попри санкції в багатьох різних країнах. Ми нещодавно опублікували, що RT все ще доступний у Франції. Його можна знайти просто через гугл. Ми також завершуємо моніторинг цієї пропаганди та її механізму, щоб зрозуміти, як вона працює, хто її планує. І цього разу ми також говоримо про блогерів, які не з Росії, а просто працюють на російські пропагандистські медіа», — розповіла Полін Мофре. 

  Полін Мофре

Наприкінці дискусії аудиторія мала можливість поставити спікерам свої запитання. Журналіст англійської редакції NV Дем’ян Шевко запитав, як провести паралелі між самоцензурою і державною пропагандою. «У нас є інформація з державних органів про ТЦК або про перебіг подій на лінії фронту, її можна назвати умовно “позитивною державною пропагандою”. Як ви розв’язуєте питання, чи публікувати щось, що може бути державною пропагандою, коли ми перебуваємо у стані війни?», — запитав журналіст. 

Наталія Лигачова  додала до відповідей на це запитання від колег, що треба розрізняти державну пропаганду та пропаганду влади: «Зараз дуже часто все, що стосується піару влади, прикривається державною пропагандою. А державна пропаганда — це дещо інше, це державні інтереси, які дуже часто збігаються з суспільними інтересами, якщо це відповідальна демократична держава. А у нас “влада стала державою” і це дуже небезпечно».

 Дем’ян Шевко  

Як російська пропаганда поширюється в інших країнах

Нині Росія посилює свій вплив у Грузії шляхом упровадження грузинським парламентом закону про іноземних агентів на зразок російського. Схожі процеси з російським втручанням відбуваються в Республіці Молдова, де Москва прагне нав’язати недовіру в жителів Молдови до процесів європейської інтеграції.

Як досвід України в протистоянні російському впливу може бути корисним для інших держав, говорили в рамках дискусії «Чи є географічні межі в російської пропаганди та дезінформації». В заході взяли участь директорка ГО «Детектор медіа» Галина Петренко, засновниця і головна редакторка Orda Media Гульнар Бажкенова з Казахстану, головна редакторка JAMnews Маргарита Ахвледіані з Грузії, також онлайн був директор Балканської мережі журналістських розслідувань BIRN BiH Денис Джідіч із Боснії та Герцеговини. Модерувала дискусію заступниця виконавчого директора ГО «Вокс Україна», керівниця VoxCheck Світлана Сліпченко.

 Світлана Сліпченко, Маргарита Ахвледіані, Гульнар Бажкенова та Галина Петренко

Маргарита Ахвледіані розповіла, що головна мета Росії — не допустити євроінтеграції країн колишнього СРСР. «Сьогодні, мабуть, для Росії лінія розділення — це межа між тим, чи дозволити країнам-сусідам у Східному Партнерстві якимось чином рухатися до ЄС. Або принаймні не бути близько до ЄС, як цього хоче Росія. І в цьому випадку Росія спирається на спільне пострадянське минуле. Я можу побачити це в Грузії, з якої я родом, але ви можете це побачити в різних країнах пострадянського простору. Зазвичай ці спогади часто використовують, щоб якось залучити на свій бік людей, особливо старшого віку та тих, хто пам’ятає період Радянського Союзу», — прокоментувала Маргарита Ахвледіані.

Одним із наслідків радянського періоду в Казахстані є наявність російської етнічної меншини, багато представників якої мешкає на півночі країни. Це було пов’язано з тим, що туди надсилали працювати росіян-інженерів, військових, партійну номенклатуру. Також на півночі Казахстану розташований космодром Байконур — символ радянської космічної програми, яку використовувала Москва у своїй пропаганді.

Нині Росія час від часу маніпулює темою «захисту росіян» у Казахстані. За словами Гульнар Бажкенової, Росія використовує багато підходів, щоб зберегти свій вплив у країні, особливо в інформаційному просторі.

  Гульнар Бажкенова

«Я думаю, що розмаїття Казахстану, ймовірно, змусить Росію застосувати багатоаспектний підхід. Причиною тому є різні регіони, мовні та культурні відмінності. Загалом, північ країни – це переважно етнічні росіяни, що спрощує звернення до них. Однак широке використання російської мови всіма етносами в Казахстані також могло б перешкодити таким спробам. У Казахстані є кілька різних етнічних груп, і російська мова є основною для спілкування між ними. Для деяких це перша мова. До речі, для мене теж, хоч я й іншої національності, моя рідна мова — російська, і в цьому немає нічого особливого. Це типова ситуація.

В інших частинах країни це може бути консервативна молодь, тому Росія, ймовірно, грає на її користь. Ще одне твердження — що казахські націоналісти дискримінують росіян. Точніше, російськомовних людей. Хоча, як я вже сказала, я російськомовна людина, і ніколи в житті не піддавалася дискримінації», — пояснила Гульнара Бажкенова.

Міністерство культури й інформації Казахстану почало розглядати петицію про заборону пропаганди ЛГБТ у червні 2024 року. Росія теж використовує тему традиційних цінностей у своїй пропаганді на казахстанську аудиторію.

  Маргарита Ахвледіані та Гульнар Бажкенова

Галина Петренко у своєму виступі під час дискусії розповіла, що Росія досить часто використовує схожі методи в різних країнах Європи та колишнього Радянського Союзу. Хоча є українська специфіка, особливо те, що стосується мережі впливу Віктора Медведчука.

«Впродовж останнього року “Детектор медіа” брав участь у кількох міждержавних проєктах. Росія використовує однакові тактики та методи дезінформації в різних країнах. Наприклад, підрив довіри до уряду, органів місцевого самоврядування чи інституцій ЄС. Так що це щось спільне. Але очевидно, що Росія використовує різних акторів у різних країнах. Наприклад, у нас в Україні колись була телевізійна мережа Віктора Медведчука. Ця мережа була заборонена (у 2021 році — «ДМ»), а після вторгнення Медведчук — у вигнанні. Але ми виявили, що колишні ведучі його мережі продовжують працювати в ютубі, й вони є скоординованою мережею. Я впевнена, що в інших країнах також є свій проросійський процес.

Також, наприклад, Росія використовує історичні чвари, щоб підірвати довіру в суспільстві. Хоча це різні історичні суперечки, зокрема, між Польщею та Україною, або між Польщею та Литвою, але все одно ця тактика і підхід однакові.

Крім того, Росія використовує різні канали комунікації. Тут, в Україні, ми маємо найбільшу проблему з телеграмом, але є країни, де телеграм не такий популярний, як тут, і у них є проблеми, наприклад, з Х (колишній твіттер) або з тіктоком», — сказала Галина Петренко.

«Детектор медіа» також залучений до проєкту з вивчення дезінформації в Люблінському трикутнику (Україна, Польща, Литва). Уже вдруге в липні 2024 року було опубліковано відповідне дослідження.

Учасники дискусії в цілому погодилися, що телеграм є спільною інформаційною загрозою для їхніх держав. Щоправда, у Грузії, сказала Маргарита Ахвледіані, ця мережа є менш популярною.

Денис Джідіч, розповідаючи про російську пропаганду в балканських державах, пояснив, що центральне місце в ній посідають Югославські війни 1990-х і національні травми від бойових дій.

«Росія використовує пропаганду на Балканах для посилення етнічного розколу в Боснії та Герцеговині. Це видно від відкритого заперечення геноциду в Сребрениці до звинувачення Заходу, до називання міжнародних правозахисних організацій і міжнародних судів “західними імперіалістичними судами”.

 Деніс Джідіч

Галина Петренко бачить загрозу в тому, що те, що відбувається зараз у Грузії, може повторитися через декілька років в Україні. Мова про визнання факту окупації територій, примирення з Росією та подальше зближення з Москвою. Це може трапитися у випадку, якщо Україна не вступить до ЄС і НАТО в досить короткі терміни.

 Гульнар Бажкенова, Галина Петренко

Разом із тим, за словами Галини Петренко, однією зі складових розбудови стійкості українського суспільства є медіаграмотність. Це показали йрезультати залучення українців до проходження Національного тесту з медіаграмотності, який пройшов 17 жовтня, коли сайт обвалився через кількість відвідувачів. Тест проводить Національний проєкт із медіаграмотності «Фільтр» за сприяння Міністерства культури та стратегічних комунікацій України.

У підсумку панельної дискусії учасники поділилися своїм баченням, що варто робити задля сприяння міжнародній співпраці. Галина Петренко відзначила наступні речі: можливість спільної роботи уряду, медіа та громадянського суспільства, а також впровадження ефективної роботи стратегічних комунікацій як між урядовими організаціями, так і на загальнонаціональному рівні.

 Галина Петренко

«Є величезна можливість покращити співпрацю між багатьма країнами та багатьма акторами в різних державах. Я маю на увазі між урядами, громадянським суспільством і медіа. Тому що все більше й більше акторів у наших країнах розуміють, що Росія дійсно використовує той самий підхід, ті самі методи, і ми маємо ті самі виклики.

Я можу вам навести один приклад. У “Детектора медіа” був запит від правоохоронних органів країн Балтії. Вони попросили нас провести моніторинг телеграм-каналів у їхніх країнах як інструмент для незаконної діяльності. Я маю на увазі не тільки поширення дезінформації, але й продаж наркотиків, порноматеріалів тощо. Ідея країн Балтії полягала в тому, щоб потім піти з цим звітом до західних партнерів і показати їм небезпеку телеграму для всіх них, навіть якщо в їхніх країнах він не є таким популярним», — розповіла Галина Петренко.

Через арешт Павла Дурова у Франції наприкінці серпня плани країн Балтії не здійснилися. А дискусія щодо майбутнього телеграму в Україні триває.

  Зала «Донецьк»

Вплив медіа на суспільство і владу

Українські незалежні медіа мають фіксувати й аналізувати свої історії успіху, імпакти, вплив на аудиторію та стейкхолдерів різних рівнів, зокрема і на владу. Як робити матеріали, які будуть одночасно популярними та спонукатимуть суспільство до змін? Це питання обговорили під час панелі «Від медіа трафіку до медіа впливу: як регіональні ЗМІ можуть переглянути свою роль та цілі». Її учасниками стали журналістка «Радіо Свобода» Власта Лазур, експертка з питань моніторингу й оцінювання Ірина Малишева, комунікаційна директорка медіа «Рубрика» Анастасія Куриленко, директор ГО «Запорізький центр розслідувань» Сергій Сидоров і модераторка — журналістка «Новин Донбасу», MEL-менеджерка DII-Ukraine Катерина Ковальчук.

 Катерина Ковальчук, Власта Лазур, Ірина Малишева, Сергій Сидоров, Анастасія Куриленко

Власта Лазур сказала, що журналісти мають відповісти собі на питання, а як саме вони хочуть впливати та на що — на суспільну думку, на політичні процеси, чи будуть їхні матеріали призводити до відставок або інших кадрових рішень. «Мене часто запитують, чи є великі перегляди впливом? Я вважаю, що коли у вас середній показник переглядів 200, а потім ви щось зробили й набрали 50 тисяч, то це вплив. Якщо почалася дискусія в коментарях, чи люди вам почали про це писати, хтось із міської ради подзвонив, то ви вже на щось вплинули. Також, якщо ви зробили якийсь матеріал і він не призвів до чиєїсь відставки, але це підхопили ваші конкуренти, медіа з вашого регіону, то це теж є показником впливу», — сказала Власта Лазур. Проте вона пояснила, що журналісти все ж мають залишатися журналістами та не йти в активізм.

Ірина Малишева розповіла про концептуальний вплив — це системні зміни, які починають відбуватися вже незалежно від роботи медіа та набувають свого поширення на вищому рівні. Існує також ситуативний і довгостроковий вплив: «Одне з ключових запитань, яке ненавидять ті, з яким я працюю: “Ми робимо це, щоб що?”. І тут треба визначитися, що ми хочемо змінити та на розв’язання якої проблеми спрямовані наші зусилля». Ірина Малишева пояснила, що можна розв’язати проблему в моменті, але це не буде рішенням стратегічним. Довгостроковий вплив завжди потребує часу і системної роботи.

  Власта Лазур та Ірина Малишева

Про підхід журналістики рішень розповіла Анастасія Куриленко: «Ми намагаємося мотивувати аудиторію до якихось позитивних змін. Тобто ми не просто інформуємо про якісь ініціативи, конкретні рішення, які приймають ті чи ті організації або органи влади в місцях, а ми ще й питаємо, чим ми можемо допомогти, що вони потребують, які в них ідеї, як до них можна долучитися. Тому що доволі часто хороші ініціативи людей застрягають на етапі “я б хотів допомогти, але не знаю як”».

Рівність та інклюзія як запорука відновлення України

Як і чому медіа повинні говорити про рівність людей з інвалідністю та що журналісти можуть зробити, щоб українське суспільство стало більш інклюзивним? Під час панельної дискусії «Різноманітність, рівність та інклюзивність у медіа як імператив для процесу відновлення та реконструкції України», яка відбувалася у партнерстві з UNESCO, обговорили висвітлення проблем людей, які постраждали від війни. До дискусії долучилися радниця з комунікацій та інформації штаб-квартири ЮНЕСКО Ірмгард Касінскайте-Буддеберг, громадський діяч, ведучий ютуб-проєкту «Відвал ніг» і герой шоу «Холостяк» Олександр Будько (Терен), членкиня Наглядової ради Суспільного в галузі захисту прав осіб з особливими потребами Наталія Гарач, виконавча директорка онлайн-медіа «Перший Криворізький/1KR.UA» Софія Скиба,  головний редактор газети «Рідне місто» (Мирноград, Донеччина) Максим Забєля, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасимʼюк. Модерувала обговорення громадська діячка, заступниця голови правління ГО «Група активної реабілітації», голова правління громадської спілки «Ліга Сильних» Уляна Пчолкіна.

 Олександр Будько, Ольга Герасим’юк, Максим Забєля, Наталія Гарач, Софія Скиба, Ірмгард Касінскайте-Буддеберг, Уляна Пчолкіна

За словами Уляни Пчолкіної, в українському суспільстві досі існує дещо принизливе ставлення до людей з інвалідністю, інколи ненавмисне, тому що кожна людина керується певними стереотипами й уявленнями. Вона пояснила, що всі групи людей є членами одного суспільства, що підтверджує ця дискусія, яка зібрала представників із різних категорій.

Наталія Гарач розповіла про політики щодо людей з інвалідністю, які існують на Суспільному: «Суспільний мовник керується чинним законодавством України, яке спрямоване на забезпечення рівних прав і можливостей людей з інвалідністю та конвенцією ООН про права людей з інвалідністю. Ми не стоїмо осторонь від проблематики, яка зараз осучаснена та глобалізована. В Україні йде війна і щодня кількість людей з інвалідністю, на жаль, збільшується, зокрема й серед представників медіа. Суспільне висвітлює проблеми людей з інвалідністю, інтегрує їх у свою роботу. Мовник організував спеціальну структуру, Департамент із питань розмаїття, рівності та інклюзії, який узяв на себе напрацювання фундаменту, інформаційної бази, з якою далі працюватимуть колеги і якою ми можемо поділитися з іншими медіа. Зараз цей департамент розробляє концепцію розмаїття, рівності та інклюзії Суспільного мовника, який буде імплементовано уже у 2025 році».

 Максим Забєля, Наталія Гарач, Софія Скиба

Суспільне створює матеріали з субтитрами, з адаптацією відео для людей із порушеннями слуху та зору, а також із жестовою мовою.

Ведучий ютуб-проєкту «Відвал ніг» Олександр Будько (Терен) розповів, що проєкт не боровся за пандус у кожній хаті, а за те, щоб глядачі розуміли, хто такі люди з інвалідністю, як комунікувати з ними та співіснувати всім разом комфортно. «Шоу переглянуло дуже багато людей — і це показник того, що воно все ж таки донесло те, що ми й прагнули донести — проблеми людини з інвалідністю в Україні. Те, скільки людей писали мені на сторінках проєкту, підтверджує, що ми зрушили цю крижину й порушили цю тему в суспільстві. Про це почали говорити й цікавитися люди, які не мають інвалідності. Вони включаються і починають боротися за наші права», — розказав Олександр Будько.

 Олександр Будько

Софія Скиба сказала, що журналістам варто припинити говорити мовою чиновників, а перейти на  людську мову, зокрема говорити не «особа», а «людина з інвалідністю». «Коли я бачу у матеріалах колег слово “особа” або ВПО, наприклад, мене дуже сильно підсмикує. В нашій редакції працює двоє людей з інвалідністю. Я не приходжу на співбесіду і не питаю, чи є у когось інвалідність. І я хотіла би, щоб це стало абсолютною нормою, з якою ми живемо», — поділилася Софія Скиба.

Вона додала, що жестова мова та субтитри дають змогу медіа бути почутими серед різних категорій людей і поширюватися між ними у соцмережах.

 Олександр Будько, Ольга Герасим’юк, Максим Забєля

Ольга Герасим’юк повідомила, що нині представляє не лише Нацраду, а й національний комітет IFAP — «Інформація для всіх» від ЮНЕСКО. Один із мандатів цієї програми стосується доступу людей з інвалідністю до інформації та їхнього права на роботу. «Також ми нещодавно отримали затвердження проєкту від ЮНЕСКО про повернення медійних працівників з інвалідністю після війни на їхні робочі місця. І не лише на ті місця, де вони працювали. Можливо, буде потрібно допомогти їм змінити профіль. Насамперед ми хочемо вивчити, скільки таких наших колег, медійників, а не лише журналістів», — розповіла Ольга Герасим’юк.

 Ольга Герасим’юк

Вона додала, що Нацрада — це не лише регулятор, який запроваджує санкції, хоча саме санкції дають право захищати права людей з інвалідністю та притягувати до відповідальності тих, хто використовує мову ворожнечі щодо людей з інвалідністю. «Ми маємо право вимагати від медійників і медіакампаній забезпечення доступу людей з інвалідністю до ефірів, а також жестової мови, субтитрування й інших засобів, щоби люди отримали цей доступ», — підсумувала очільниця Нацради.

 Запитання з зали  

Наприкінці заходу одна зі слухачок дискусії запитала Олександра Будька, які підходи журналістів до спілкування з людьми з інвалідністю можуть дратувати, аби медіа розуміли це й намагались уникати в майбутньому. Він відповів, що зараз бачить позивну тенденцію і журналісти готуються до інтерв’ю та знають, куди йдуть. «Словник безбар’єрності, термінологія коректно використовується. Вкрай рідко трапляються журналісти-початківці або, можливо, непрофесійні журналісти, які інколи неправильно вживають термінологію або ж працюють із певними стигмами, як от “людина з особливими потребами”. Тому доводиться вказувати, що все ж таки цих особливих потреб немає. Насправді я не стикався з таким вкрай негативним журналістським досвідом. Просто хотілося б, щоб люди ставились один до одного як до людей і коректно спілкувалися».

Як журналістам говорити з аудиторією про військовополонених

За інформацією Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, через повномасштабну війну понад 14 тисяч українців вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. Імовірно, їх незаконно утримує Росія. Під час дискусії «Висвітлення питання військовополонених у медіа: проблеми та пошуки рішень» учасники DMF обговорили, чи достатньо про це говорять українські та закордонні медіа. І чи можливо висвітлювати історію кожної людини в російському полоні, щоб не нашкодити її життю та здоров’ю, та як комунікувати про це з її родиною та суспільством.

Модератором дискусії став голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук, а відповідали на питання представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко, голова ГО «Спільнота Оленівки» Олександра Мазур, журналістка «Української правди. Життя» Олена Барсукова, журналістка Суспільного Дарʼя Григоренко.

 Петро Яценко, Дар’я Григоренко, Олена Борсукова, Олександра Мазур, Станіслав Федорчук

Станіслав Федорчук повідомив, що 2 жовтня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, яка починається з того, що світова спільнота приділяє недостатньо уваги темі українських військовополонених і цивільних осіб, які утримуються Росією. «На рівні Парламентської асамблеї Ради Європи був визнаний той факт, що [замалою є] увага громадськості, увага політичних кіл у країнах, які є союзниками України. [Вони] недостатньо розуміють, наскільки є вагомою і важливою проблема військовополонених», — сказав він.

Однією з організацій, яка об’єднує рідних військовополонених, є «Спільнота Оленівки». За словами голови організації Олександри Мазур, у спільноту входять близько 160 родин військовополонених, які загинули внаслідок страти в Оленівці, а також родини тих, хто був поранений. «На жаль, наші родини майже не мають інформації про своїх близьких, які перебувають у полоні. Ми не можемо сказати журналістам якусь актуальну інформацію про полон, наприклад, умови чи місце перебування. Все, що ми точно знали, це було ще у 2022 році, коли ще російські пропагандисти показували кадри з тими, хто постраждав унаслідок цієї страти. Вони показували кадри з лікарень, трохи коментували ситуацію. Ще у нас є трошки свідчень звільнених із полону, але це не назвеш якоюсь детальною інформацією», — розповіла Олександра Мазур. Також вона додала, що організація планує впровадити День страчених полонених, присвячений як військовим, так і цивільним.

Мазур пояснила, що звільнені з полону, які отримали поранення в Оленівці, але вижили та повернулися додому, вже готові говорити, тож журналісти можуть звертатися до «Спільноти Оленівки» з запитами щодо інтерв’ю. Водночас цією темою дуже важко зацікавити іноземні медіа. За словами Олександри Мазур, журналісти з інших країн відмовляються від інтерв’ю, бо вважають тему українських військовополонених неактуальною, нецікавою і що такі матеріали наберуть мало переглядів.

Журналістки Олена Борсукова та Дар’я Григоренко розповіли про свій досвід спілкування з військовополоненими та їхніми родинами. За словами Олени, медійникам не вистачає етичної та чутливої комунікації, бо фактично кожен її співрозмовник, який пережив полон чи був членом родини такої людини, мав якийсь негативний досвід із журналістами: «Деякі медіа дуже сильно люблять видушувати емоцію, виводити родину на сльозу. Це взагалі недобре, адже можна знайти інший спосіб розповісти про болісні емоції та про трагічні події. Журналіст забуває про це після інтерв’ю, а людина потім залишається з цим болем і в кожному інтерв’ю проживає одне і те саме».

Вона додала, що журналісти мають питати дозвіл на запис особистих розмов між звільненими військовополоненими і їхніми родичами під час їхньої зустрічі на обмінах, адже не всі хочуть, щоб це було публічно.

 Дар’я Григоренко, Олена Борсукова, Олександра Мазур

З цим погодилася і Дар’я Григоренко: «Треба завжди запитати в героя, чи згоден він дати нам інтерв’ю. Я кажу своїм героям, що я не маю на меті розповісти якусь сенсацію. Я просто хочу, щоб ви поділилися власним досвідом і щоб той, хто зіткнувся з такою ж ситуацією, пережив те, що пережили ви, — зрозумів, що він не один. Ця людина або родини військовополонених для мене не є об’єктом для сюжету, вони є просто родиною, для якої я роблю матеріал на п’ять хвилин, який вони потім будуть передивлятися і знати, що доля їхньої дитини не байдужа».

Порадами щодо спілкування зі звільненими полоненими поділився Петро Яценко. За його словами, Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими з 2022 року навчає і родини, і журналістів, як найкраще спілкуватися з полоненими. Штаб розробив правила, про що варто та не варто говорити й запитувати звільнених із полону людей, які зараз є на сайті Координаційного штабу.

«Зараз досить регулярно відбуваються обміни військовополоненими, коли наші захисники й захисниці повертаються додому. Повертаються і цивільні, які юридично не є полоненими. Це люди, незаконно позбавлені волі, вони не можуть згідно з міжнародною класифікацією вважатися полоненими. Але всі ці люди пережили дуже багато страшних речей. Понад 95% зазнали катувань і зазнавали цих катувань регулярно», — розповів Петро Яценко.

За його словами, після кожного обміну відбувається двотижневий карантин для медіа на спілкування з цими людьми. Людям потрібно прийти до тями та зрозуміти свій стан. Вони працюють із медиками та психологами. І навіть після цих двох тижнів спілкуватися з медіа можна лише тим, хто отримає дозвіл від психолога.

 Петро Яценко

Журналісти, своєю чергою, під час розмови зі звільненими з полону мають концентруватися на позитивних моментах, на речах, які їх підтримували, які дозволяли вижити в полоні. Можна питати про способи виживання, які спогади додавати їм сил, але не про те, як із ними там поводилися. Зараз із полону повертаються люди, які були там понад два роки, тож їм потрібен значно більший час для того, щоби почати вільно говорити про якісь страшні речі. Інколи цей період може тривати більш як рік.

«Будь ласка, ніколи не кажіть і не пишіть “колишні військовополонені”. Це звучить, як колишні пограбовані чи, вибачте, колишні зґвалтовані. Це люди, які мають досвід полону, це наші захисники й захисниці, наші цивільні, звільнені з полону або які пережили полон», — закликав Петро Яценко.

Якщо все ж людина погодилася розповісти про свій досвід полону, то експерт радить проводити інтерв’ю у супроводі психолога та щоб поруч була просто близька людина.

Фото: Максим Поліщук