Російська опозиція: між піаром і бездіяльністю. Аналіз публічних заяв російських активістів

Оригінал публікації на сайті «Інституту масової інформації» за посиланням

Російські опозиціонери чи то справді не усвідомлюють, чи то вдають, що не розуміють, що нині їхньою найбільшою проблемою є російська агресія й імперські амбіції РФ і що на них також лежить провина за деградацію російської державної моделі. Вони систематично заперечують колективну відповідальність росіян за війну проти України, яку розв’язав той режим, що дозволили створити саме громадяни Росії. 

Хоча російських опозиціонерів на Заході побільшало після обміну ув’язнених, що відбувся в серпні цього року, нових ідей вони не породили й дієвих заходів, спрямованих на боротьбу з імперським режимом Путіна, не пропонують. 

Експерти ІМІ проаналізували публічні заяви деяких російських опозиціонерів, що були зроблені в період з 1 по 9 жовтня 2024 року. Аналіз ІМІ показав, що зростає прірва між російськими опозиціонерами-мігрантами та тими росіянами, які залишились у своїй країні. Пропонуючи лише “запит на представництво” для емігрантів, ці діячі взагалі уникають глибинної проблеми – розриву з імперським минулим і трансформації РФ. Такі висновки випливають після знайомства зі змістом сторінок російських опозиціонерів у соціальних мережах. 

Ідея “хороших росіян” як центральний наратив: заміна відповідальності допомогою

Серед відпущених кремлівським режимом в’язнів, поки що найактивнішу діяльність в еміграції розвинув журналіст Владімір Кара-Мурза. Росіянин мандрує Європою та активно поширює свої погляди про Захід, Росію та Україну. У жовтні він мав нагоду виступити на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи. Повідомляючи про це в мережі Х (Twitter), Кара-Мурза наголосив:

“Працюватимемо разом, щоб наблизити день, коли Європа стане по-справжньому вільною, мирною та єдиною – за участю демократичної Росії”, – пише росіянин.

Ця фраза має вигляд спроби відбілити імідж Росії або створити враження, що демократична трансформація Росії автоматично приведе до стабільності та миру в Європі. Окрім того, таке фокусування на майбутньому “за участю Росії” видається досить маніпулятивним, бо зменшує увагу до російських злочинів, які відбуваються прямо зараз в Україні. Кара-Мурза створює наратив, що мир та єдність у Європі залежать від якихось поступок Росії чи компромісів з нею. Насправді мир у Європі залежить від перемоги України та притягнення агресора до відповідальності.

Владімір Кара-Мурза під час виступу а ПАРЄ у звичній для російських опозиціонерів манері наполягав на тому, що існують “дві Росії” – країна хороших громадян і держава путінського режиму.

Скриншот ІМІ з Х-акаунту Vladimir Kara-Murza

“Це не Росія вбивць і воєнних злочинців, що сидять у Кремлі, а Росія порядних і добросердних людей, які їм протистоять”, – цитує росіянина Deutsche Welle. Сам Кара-Мурза також репоснув цю цитату в себе на сторінці в Х. Ідея, що існує “погана держава” й “добра Росія громадян” є зручною маніпуляцією, яка дозволяє опозиціонерам дистанціюватися від злочинів російської держави. Такі заяви породжують небезпечний дискурс про те, що частина суспільства – “жертви” режиму, а не його співучасники. Це, своєю чергою, розмиває поняття колективної відповідальності за агресію.

У тому ж матеріалі Deutsche Welle прозвучав ще один цікавий факт: “у відповідь на репліку депутата ПАРЄ від України Олени Хоменко, що слова мають підтверджуватися справами, Кара-Мурза повідомив, що фонд “Вільна Росія”, віцепрезидентом якого він є, активно допомагає в пошуках українських військовополонених, а також цивільних осіб, які утримуються в путінських в'язницях. Із 4 тисяч осіб, повернутих до України в межах регулярних обмінів за час війни, понад 900 було знайдено завдяки зусиллям фонду”, – пише Deutsche Welle. 

Заява про те, що фонд “Вільна Росія” відіграв ключому роль у звільненні понад 900 українських полонених, має вигляд спроби приписати собі заслуги, щоб підняти політичний капітал хороших росіян на міжнародній арені. Насправді звільнення полонених – це дуже складний процес, який вимагає координації державних структур, громадських та міжнародних організацій, а також військових. Звичайно, будь-які зусилля в цій сфері важливі, але таке публічне привласнення собі провідної ролі у звільненні чверті українських полонених справді видається маніпуляцією, метою якої є посилення легітимності російської опозиції перед європейськими політиками.

Водночас Владімір Кара-Мурза транслює на міжнародну арену меседж, що для розв'язання всіх проблем та бід, які створює Росія, Захід має насамперед сконцентрувати свою увагу на допомозі “хорошим росіянам”. Ця ідея видається головною в усіх дописах Кара-Мурзи, що звітують про зустрічі з європейськими лідерами: 

• “Важлива та докладна розмова з генеральним секретарем Ради Європи Аленом Берсе про продовження діалогу з російським громадянським суспільством. Настане день, коли вільна, мирна та демократична Росія зможе повернутися до європейської спільноти”, – пише в Х російський діяч.
• Він повертається до такої ж думки й після зустрічі з президентом Чехії: “Важлива розмова з президентом Чехії Петром Павлом. Вдячний за можливість обговорити ситуацію з політв'язнями в Росії, необхідність діалогу між ЄС та російським громадянським суспільством та успішний чеський досвід посттоталітарного транзиту”, – зазначає російський активіст.

Втручання міжнародної спільноти в долі росіян Кара-Мурза вимагав і від президента Австрії. “Вдячний президенту Австрії Олександру ван дер Беллену за зустріч та за відверту розмову. Говорили про політичних ув'язнених у Росії – вже понад 1300 осіб, і ця цифра зростає з кожним днем. Ця криза потребує уваги – і втручання міжнародної спільноти”, – йдеться в дописі. Саме в Австрії, як свідчить сторінка Володимира Кара-Мурзи в Х, він знайшов найбільше розуміння. Адже саме там він разом із дружиною Євгенією отримав правозахисну премію. “Подружжя Кара-Мурза удостоєно в Австрії правозахисної премії імені Бруно Крайського за їхні зусилля щодо “притягнення уряду РФ та корумпованих кремлівських посадовців до відповідальності за порушення прав людини, демократії та верховенства закону”. Церемонія нагородження відбулась у Відні” – таке повідомлення DW перепостив Кара-Мурза в себе на сторінці. Як ми розуміємо, премії борцям з кремлівськими посадовцями видають не за результати, а за зусилля, як жести політичної підтримки.

Риторика Кара-Мурзи, яка зводиться до закликів до Західного світу підтримати “хороших росіян”, викликає занепокоєння, оскільки фокусується на консервації внутрішнього російського порядку денного, замість протидії агресії і вирішення її наслідків. Хороші росіяни систематично перекладають відповідальність за злочини на “поганих” росіян у Кремлі, а від міжнародної спільноти вимагають “рятувати російську опозицію”, водночас не пропонуючи дієвих засобів протидії Кремлю. Така позиція цілком дезорієнтує міжнародну політику, відвертаючи увагу від допомоги Україні в боротьбі та від притягнення Росії до відповідальності за агресію. 

Гіперперсоналізація агресії як умова комфортного життя російської опозиції

Активність європейського турне Володимира Кара-Мурзи привернула також увагу “Голосу Америки”. Медіа оприлюднило інтерв’ю з російським активістом, у якому він продовжує зводити проблему російської агресії до відповідальності однієї особи – Володимира Путіна. “Потрібно налаштувати санкції в такий спосіб, щоб вони дійсно били по путінській військовій машині, щоб вони дійсно били по путінській військовій економіці, щоб максимально утруднити, а в ідеалі – унеможливити для Путіна продовжувати цю війну”, – цитує в Х своє інтерв’ю Кара-Мурза. 

Така гіперперсоналізація російської агресії є політично зручною для російської опозиції, але дуже небезпечною. Тому що вона ігнорує глибинні, структурні причини російської агресії – а це імперська ідеологія, підтримка політики Кремля переважною більшістю російського суспільства, роль російських еліт (і роль російської опозиції) у формуванні цієї політики. Російська опозиція активно продає Заходу ілюзію, що відхід Путіна автоматично розв’яже всі проблеми, – але це дуже малоймовірно.

Окремо, заяви Кара-Мурзи про потребу “змінити” санкції, видаються закликом до пом’якшення санкцій проти “хороших росіян” або й проти бізнесів, що асоціюють себе з опозицією. Це безумовно відвертає увагу від головної мети санкцій, яка полягає в обмеженні ресурсів для воєнної машини РФ, і створює ризик розмиття санкційного режиму.

Також росіянин розповів в інтерв’ю “Голосу Америки” про ідеї, які він доводить світовим лідерам: Росія здатна стати демократією, хто виграє від розвалу РФ на окремі держави, як варто змінити російські санкції. 

Скриншот ІМІ з Х-акаунту Vladimir Kara-Murza

Водночас Кара-Мурза залишається в парадигмі, яку важко назвати логічною. Він каже, що перемовини про припинення російської агресії мають відбуватися на умовах України, але водночас не бачить потреби в активному спротиві диктатору. “Як і раніше, я є прихильником ненасильницького опору режиму Путіна”, – заявляє Кара-Мурза. Схоже, що цей опозиціонер серйозно недооцінює рівень репресій та жорстокості, які чинить російський режим. Не лише проти України й інших країн, але й проти власного населення.

Крім того, Кара-Мурза розмістив в Х фрагмент інтерв’ю ресурсу “Ешкин крот”, у якому перекладає на Захід відповідальність за встановлення диктатури в Росії. 

“Якщо ми говоримо про відповідальність російського суспільства, не забуваймо і про колективну відповідальність лідерів демократичного Заходу, які всі перші роки правління Путіна оголошували йому перезавантаження, заглядали йому в очі й бачили там його душу”, – говорить  Кара-Мурза. 

Російська опозиція просуває ці меседжі вже не перший рік. Єдине, чим може вирізнятися позиція Кара-Мурзи, – це розумінням потенційної користі від розпаду Росії на кілька окремих суб’єктів. Утім, намагання зняти із себе відповідальність за дії власної країни й ситуацію всередині неї залишаються спільною рисою всіх російських діячів, які нібито борються з Путіним, але насправді просто чекають, коли проблема або розв'яжеться сама, або її розв'яже хтось. Водночас вони залишаються впевненими в тому, що світ має слухати саме їх і не лише щодо майбутнього Росії, а й щодо долі України та перспектив Європи.

Російська опозиція, яка опинилась у вигнанні, свідомо намагається привласнити роль головного партнера Заходу в боротьбі з імперським режимом РФ. Водночас реальні результати таких дій є дуже незначними або взагалі символічними. Замість консолідації міжнародних зусиль на підтримку України й боротьбу проти російської агресії, Кара-Мурза й подібні йому хороші росіяни зосереджуються на створенні враження, що міжнародна спільнота має зобов’язання перед російськими активістами. 

Війна як “внутрішнє питання” та “економічна проблема” Росії

У таку логіку вкладаються і заяви Андрея Півоварова, ще одного звільненого під час обміну російського політв’язня. Він не веде такої бурхливої діяльності, як Кара-Мурза, але так само наполегливо намагається провести межу між “поганою” і “хорошою” Росією, між Путіним і росіянами у відповідальності за агресію проти України. 

“На мою думку, війну підтримує 10–15% росіян. Решта (якщо винести за дужки опозиційно налаштованих та яро антивоєнних) незадоволені тим, що відбувається, і хочуть, щоб це скоріше закінчилося”, – анонсує Андрій Пивоваров в Х своє інтерв’ю для Deutsche Welle.

Скриншот ІМІ з Х-акаунту Андрей Пивоваров

Ту ж думку він просуває і в інтерв’ю ресурсу “ТВ 2” під заголовком “Навіщо Путіну була потрібна війна в Україні”, де змальовує напад на сусідню державу як питання внутрішньої російської політики. Фрагмент цієї розмови Пивоваров також розмістив у мережі Х.

Колишній політв’язень критикує війну проти України переважно з погляду її шкоди для Росії, причому не так через знищення власного населення, як через фінансові втрати.

“90 мільярдів рублів влада планує пустити на одноразові виплати за укладання контрактів з Міноборони в найближчі три роки. Набрати планується щонайменше 255 тисяч контрактників. Залишимо на секунду питання, що держава хоче погнати на забій ще 255 тисяч своїх громадян. Але навіть якщо подумати просто про фінансову складову. 90 млрд бюджетних грошей з податків росіян. На що ви їх витратили?” – пише Пивоваров в Х. 

Тобто Пивоваров постраждалою стороною у війні проти України бачить громадян Росії і закликає Європу рятувати саме їх. Його риторика не враховує трагедії для українців – загиблих, поранених, зруйновані міста, мільйони біженців. 

По суті, у своїх заявах він ігнорує колоніальну природу російської агресії і створює ілюзію, що війна – це лише інструмент для зміцнення влади Путіна всередині країни. Отже, російська опозиція занижує роль імперських амбіцій РФ і багаторічної російської політики, спрямованої на підкорення сусідніх держав. Своїми закликами Пивоваров знімає відповідальність із російського суспільства і намагається представити війну як просто такий нещасний випадок, а не закономірний результат російської політики.

І окремо риторика Пивоварова, яка акцентує на фінансових витратах та смертях російських громадян, а не на руйнуваннях і втраті життів в Україні, яскраво демонструє егоцентричність російської опозиції.

Політичне представництво як утеча від відповідальності

Тим часом Ілля Яшин, у якому певна частина опозиційно налаштованих росіян бачать свого лідера, намагається виправдати такі сподівання традиційним для російської опозиції чином. Він так само подорожує Європою і проводить публічні зустрічі, як пише в себе в соцмережах, “з однодумцями”. Тобто слід розуміти, з тими самими “постраждалими” росіянами, які мріють про демократичну Росію, сидячи десь у Барселоні, Парижі, Вільнюсі, Варшаві, Будві, Амстердамі та Празі. Саме в цих європейських столицях Яшин збирає своїх співвітчизників і розповідає їм про важливість реалізації “запиту на політичне представництво росіян за кордоном”.

“Я знайшов якісь речі, якими можу займатися та в яких можу приносити користь. Мені здається, що нам усім потрібне якесь політичне представництво, його не вистачає. Це запит, який я бачу від людей у ​​різних містах. Я розумію, що росіянам, яких у Європі стало набагато більше після вторгнення Росії в Україну, потрібне нормальне політичне представництво. І це та робота, яку я готовий виконувати”, – пише він у Telegram.

Звісно, для спокійного життя в Європі важливо мати якесь прибуткове заняття. Але про політичне представництво якого суб’єкта йдеться? Чи мова про бажання росіян-утікачів офіційно впливати на політику країн Європи, мати доступ до їхніх лідерів, розповідати, що робити з Україною і як допомогти Росії? Адже йдеться ж про тих самих людей з російськими паспортами за кордоном, які віддали 72% голосів за Путіна. 

У тому ж дописі Яшин наголошує, як росіяни потерпають від війни проти України: “Ось уже два з половиною роки ми перебуваємо в стані важкого стресу”. Це приклад егоцентричної маніпуляції, коли хороші росіяни намагаються змусити міжнародну спільноту співчувати собі. Такі заклики до співчуття бідним росіянам, які “перебувають у стресі”, розмивають моральні принципи, бо водночас українці зазнають колосальних втрат і щодня стикаються з воєнними злочинами. Таке враження, що хороші росіяни докладають зусиль, щоб знівелювати моральну різницю між агресором та жертвою. 

В іншому ж дописі в мережі Х, а також у своєму відео на YouTube він узагалі доводить, що росіяни ні в чому не винні.

Скриншот ІМІ з Х-акаунту Илья Яшин

“Чи існує колективна відповідальність росіян? Розставляю крапки над i. Відповідаю на критику на свою адресу після зустрічі з прихильниками у Варшаві. Чому я насправді проти колективної провини, але вважаю за важливе відповідати за свою країну – розповідаю в новому відео”, – пише Яшин.

Випливає, що напад Росії на Україну для Іллі Яшина видається можливістю зосередити увагу Заходу на долі російських громадян, покращити їхнє становище за кордоном, закріпитися там самому і чекати, раптом визріють обставини, раптом статус головного політичного представника росіян можна буде використати вже в Москві.

Риторика Яшина видається спробою російської опозиції виправдати власну бездіяльність та зберегти підтримку серед російського суспільства. Адже відмова від визнання колективної провини дозволяє завоювати прихильність із боку росіян, які не готові прийняти відповідальність за війну. Отже, опозиція залишається ще й у вигідній позиції перед міжнародною спільнотою, представляючи себе як жертву репресій, а не частину системної проблеми.

Культ Навального

На статус лідерки російської опозиції претендує і Юлія Навальна. Щоправда, йде до нього дещо іншим шляхом, ніж Яшин – більш піарним і гламурним. Її прессекретарка Кіра Ярмиш регулярно повідомляє про участь Навальної у світських тусовках та нагороди, якими ту засипають у Європі. “Юля сьогодні отримала нагороду “Жінка року” у номінації “Woman of courage” – за хоробрість. Нагороду вручала колишня прем'єр-міністр Великобританії Тереза ​​Мей”, – пише Ярмиш в Х. 

Скриншот ІМІ з Х акаунту Кира Ярмыш

“Іспанська газета La Vanguardia присудила Юлі міжнародну нагороду. Премію вручав прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес”, – сповіщає речниця Навальної.

Здається, колективний Захід обрав стратегію легітимізації Навальної через символічні нагороди. Адже поки що змістовність її діяльності і реальні досягнення у протидії режиму є доволі сумнівними.

Юлія Навальна просуває себе як головного представника хорошої Росії і на теренах Північної Америки.  “Відмінна була подорож до Канади. Дуже вдячна за такий привітний прийом. За розмову, за інтерес до Росії. За підтримку не тільки мене, а й усіх росіян, які проти Путіна та проти війни”, – повідомляє акаунт Навальної у мережі Х про її зустріч з прем’єр-міністром Джастіном Трюдо.

Паралельно із тим Юлія Навальна та її команда ведуть доволі оригінальну інформаційну кампанію, що скидається на створення культу Олексія Навального.  Ця кампанія має ознаки політичної міфотворчості, яка нагадує кращі традиції російського авторитарного режиму, і водночас спирається на сучасні PR-інструменти. Акаунти “групи Навального” у соцмережах рясніють цитатами Навального, зокрема з нещодавно опублікованої книги “Патріот”, присвяченій біографії загиблого в російській в’язниці політика:

• “Я громадянин Росії, у мене є права у своїй країні, і я не маю наміру жити в страху. Якщо мені доведеться боротися, я боротимуся, тому що я знаю, що я правий, а вони – ні. Тому що в цій ситуації я на боці добра, а вони на боці зла. Тому що багато людей підтримує мене”. Олексій Навальний, із книги “Патріот”, – йдеться в одному з дописів Юлії Навальної у Х.
• “Вони отруять мене”: про що Навальний розмірковував у в'язниці. Американський журнал The New Yorker опублікував уривки з особистих щоденників Олексія Навального, коли він був ув'язнений після повернення до Росії”, – повідомляє акаунт “Команда Навального”.

Одні лише такі повідомлення можна було би вважати просто промоцією нової книги. Але вони набувають глибшого змісту на тлі інших активностей учасників “групи Навального”. Серед іншого, вони просувають ідею перейменування у США вулиць.

“После поста о петиции за переименование улицы в Нью-Йорке в честь Алексея Навального её подписало более 1000 человек! А активисты из разных стран попросили нас напомнить и про другие инициативы об увековечивании памяти Алексея”, – пише в Telegram “Команда Навального”.

Крім того, “Команда” активно поширює у соцмережах ролики, де зафільмовано графіті із зображенням Олексія Навального у різних містах світу.

Цікаво, чи такі малюнки виникають стихійно, а чи може їх створюють ті ж, хто і поширює ці відео в інтернеті? Так чи інакше очевидною є робота послідовників Олексія Навального над створенням з нього ікони демократії, причому, не лише російської. Ініціативи з перецменування вулиць Нью-Йорка навряд чи орієнтовані на інтереси  жителів Росії. Тобто бренд просувають на західну аудиторію.

Цитати з книги “Патріот” та уривки зі щоденників Олексія Навального, малюнки, інші PR-заходи, формують образ безстрашного героя, який бореться проти зла, вірячи у свою правоту та підтримку народу. Такий наратив створює міф про Навального як “лидера нації” та морального компаса Росії. Ця піар-кампанія, побудована на централізації навколо однієї особи, активно просуває чорно-біле мислення, яке характерне для авторитарних культур.

Знову ж таки, фокус на особистості Навального відволікає увагу від системних проблем РФ і створює враження, що зміна лідера автоматично змінить всю політичну ситуацію в Росії.

Основна лінія інформаційного порядку денного “Команди Навального” для росіян лишається незмінною. Котрий рік викривають корумпованість Путіна. 

“Де він ховається? Будинки та квартири Путіна та Кабаєвої. Гігантські палаци, гірськолижні курорти, виноградники, басейни, хокейні майданчики та шале. Все це лише мала частина нерухомості, якою Володимир Путін обзавівся за чверть століття при владі”, – анонсує в Х чергове “розслідування” “Команда Навального”. Легко помітити як команда Юлії Навальної вдає, що російську корупцію важливіше приборкати раніше за російську агресію. 

Стратегія Юлії Навальної та її команди демонструє активне використання елементів політичної міфології та культу особистості, що може бути ефективним для мобілізації прихильників серед росіян, і залучення західної підтримки. Проте такий підхід має ризики: він підриває ідею колективної відповідальності за майбутнє Росії, зводячи її до однієї особи. 

Конфлікти всередині російської опозиції і втеча від реальності

Довіру до антикорупційної діяльності послідовників Олексія Навального торпедував ще один хороший росіянин – нібито непропутінський активіст Максим Кац. Він обвинуватив створений Навальним “Фонд боротьби з корупцією” (ФБК) саме в корупції.

Скриншот ІМІ з Х акаунту Максим Кац

Боротьбі з ФБК присвячено чи не більшість дописів Максима Каца в мережі Х. Зокрема, він скаржиться, що послідовники Навального так і не дали змістовної відповіді на обвинувачення.

“Спостерігається активізація спроб замилити головне питання у моєму розслідуванні. Як сам ФБК, так і його прихильники обговорюють різноманітні периферійні теми, починаючи від інтересів Ходорковського та Гусинського в цій історії і закінчуючи моїм ізраїльським громадянством, але акуратно оминають головне: чи крав скарбник ФБК гроші клієнтів “Пробізнесбанку”, – пише Кац.

Звинувачення Максима Каца у корупції у “Фонді боротьби з корупцією” (ФБК) вказують на глибокі проблеми у прозорості та управлінні всередині російських опозиційних структур. Це підриває основний моральний капітал ФБК, який базувався на боротьбі з корупцією. Якщо Навальний та його команда не надають чітких відповідей на звинувачення, це створює враження, що вони уникають відповідальності, що ще більше підірве довіру до них як до опозиції.

Конфлікт між Максимом Кацем та прихильниками Навального підкреслює фрагментованість російської опозиції, яка більше зайнята внутрішніми чварами, ніж об’єднанням проти спільного ворога.

Поки що виглядає, що команда Навального, чи то Навальної, програє Кацу двобій за прихильність аудиторії всередині Росії. Хоча, можливо їх це не сильно турбує, бо всі вони – Юлія Навальна, Владімір Кара-Мурза, Андрей Півоваров, Ілля Яшин та решта російських політичних емігрантів активно шукають уваги та визнання саме на Заході, як з боку тамтешніх політичних лідерів, так і з боку росіян, які виїхали зі своєї країни.

Серед звільнених під час обміну була також колишня керівниця штабу Навального у Томську Ксєнія Фадєєва. Вона наразі не веде активної діяльності у Європі і від часу звільнення дала єдине інтерв’ю, яке нині розміщено розміщене на ютуб-каналі у “Говорит НеМосква”. Втім, саме Фадєєва максимально зрозуміло формулює відповідь на запитання про можливість ефективних та усвідомлених дій від російської опозиції.

“Все дуже важко, дуже сумно. Але я не сумніваюся, що це все буде подолано, тому що запит суспільства нікуди не дівся. В Росії, мені здається, десятки мільйонів людей, які не підтримують війну, не підтримують Путіна. У будь-якому випадку, вони хочуть мати своїх представників, які висловлюють їхні погляди. Тому, думаю, що з часом ситуація якось буде налагоджуватися”, – каже Ксенія Фадеєва в інтерв’ю.

Сподівання, що ситуація якось сама налагодиться, виглядає основною стратегією російської опозиції. А от коли заходить мова про імітацію політичної діяльності на теренах Європи та Америки, тоді російські опозиціонери стають значно більш енергійними. Поки що політична діяльність хороших росіян більше нагадує імітацію активності з метою отримати політичний капітал, статуси та нагороди в європейських та американських колах.

У підсумку, російська опозиція стикається з глибокими кризами, які полягають у конфліктах, відсутності стратегії та надмірній орієнтації на зовнішню легітимізацію. Замість того, щоб консолідуватися та розробляти реальний план дій для змін у Росії, опозиціонери зосереджуються на отриманні підтримки та визнання на Заході. На тлі війни та жахів, які переживає Україна, цей підхід виглядає особливо цинічним та проблемним, адже він зменшує шанси на реальні зміни у Росії.

Колаж: ІМІ