Капсула часу, консерви зі слізьми, Балаян в окопі: що обговорювали на прем’єрах українських фільмів під час «Тижня критики»

У Києві відбувся 8-й фестиваль «Тиждень критики», який цього разу презентував зокрема програму «Фокус: Україна — Нідерланди». Троє відбірників із Нідерландів — журналіст медіа De Telegraaf та NU.nl Фабіан Мелхерс, кінокритик газети Nederlands Dagblad і кліматичний мер міста Дордрехт Боаз ван Льойк, а також кінокритикиня журналу De Filmkrant Лаура ван Зойлен — обрали три актуальних українських фільми для програми цьогорічного фестивалю. Зі свого боку куратори «Тижня критики» Дарія Бадьйор, Станіслав Битюцький, Сергій Ксаверов й Анна Дацюк обрали для участі у фестивалі три фільми нідерландського виробництва. Глядачі фестивалю змогли побачити шість прем’єр українських фільмів: художніх «Медовий місяць» Жанни Озірної, «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва, «Редакція» Романа Бондарчука та «Донька» Єгора Олесова, документальних «Реал» Олега Сенцова (про обговорення фільму «Реал» читайте тут)   та «День як день» Романа Блажана, а також фільм із документального циклу «Спротив та єдність», який створив «Медіацентр» Головного управління комунікацій ЗСУ.

«Детектор медіа» відвідав усі шість прем’єр українських фільмів і розповідає про найцікавіші моменти з обговорень після показів за участі творців стрічок.

«Медовий місяць»

Художній фільм «Медовий місяць» — режисерський повнометражний дебют кінематографині Жанни Озірної. Світова прем’єра стрічки відбулася цього року на Венеційському міжнародному кінофестивалі, національна прем’єра запланована на 29 жовтня в рамках київського МКФ «Молодість», показ же під час «Тижня критики» був закритим.

Камерний фільм «Медовий місяць» розповідає про пару, яка щойно перебралася у нову квартиру на Київщині. Молоді люди прокидаються від вибухів і не встигають виїхати з міста. Налякані та розгублені, вони потрапляють у пастку російської окупації та наче завмирають перед смертельною загрозою.

Розповідаючи про свою мотивацію у роботі над цим фільмом, режисерка Жанна Озірна згадує, що на початку повномасштабного російського вторгнення переживала на додачу до всього, що принесла з собою велика війна, особисту кризу. «Я відчула, що нічого не вмію. Я знімала фільм про екзистенційні виклики, які у зв’язку з війною постали переді мною, перед моїм поколінням, моєю “бульбашкою”», — сказала вона.

  Режисерка фільму «Медовий місяць» Жанна Озірна та частина знімальної групи

Картину «Медовий місяць» авторка назвала «капсулою часу перших днів великої війни». Хтось із її колег зі знімальної групи також висловив думку, що цей фільм має психотерапевтичний ефект: його складно дивитися, але процес переосмислення того, що відбулося, є цілющим.

Озірна розповіла, що створювала цей фільм як «акт культурної дипломатії», як можливість вести розмову з західною аудиторією.

«Я пам’ятаю, що весь знімальний процес будувався навколо того, як наш фільм сприйматиме західна аудиторія. Зараз, маючи досвід уже другого після Венеції перегляду цієї картини, я задоволена і щаслива, що ми його зробили», — додала кастинг-директорка картини Алла Самойленко.

 Виконавиця однієї з головних ролей у фільмі «Медовий місяць» Ірина Нірша

«Спротив та єдність»

Документальний проєкт «Спротив та єдність. Кінематографісти пояснюють, як не втратити майбутнє» — це вже четверта серія з циклу, який створюють у «Медіацентрі» Головного управління комунікацій ЗСУ. У попередніх фільмах із цього циклу своїми рефлексіями про те, як українцям вистояти у повномасштабній війні та зберегти можливості для побудови майбутнього країни, ділилися історики, письменники та спортсмени. У серії, яку презентували в межах цьогорічного «Тижня критики», кінематографісти згадують про тотальну підкореність українського кіновиробництва Росії та бурхливий розвиток нашого кіно після Революції гідності, а також міркують про нинішні загрози з боку країни-агресорки. Всі фільми циклу «Спротив та єдність» є у відкритому доступі на ютуб-каналі СтратКому ЗСУ.

Детальніше про цю серію з циклу «Детектор медіа» раніше поговорив з одним із його режисерів Сергієм Неретіним, зараз же коротко розкажемо про обговорення фільму під час «Тижня критики», до якого запросили кількох спікерів стрічки.

Учасники обговорення (зліва направо): гендиректорка Національного центру Олександра Довженка, керівниця «Музею кіно» «Довженко-Центру» Олена Гончарук, представник «Медіацентру» й автор концепції фільму Олег Шпак, кінопродюсер і військовослужбовець Володимир Яценко та журналіст і військовослужбовець Сергій Неретін

«Навколо яких ідей слід базувати наші спротив та єдність?» — із таким питанням звернувся до своїх співрозмовників модератор дискусії Олег Шпак. За словами Олени Гончарук, одною з таких найважливіших ідей є важливість фіксування поточного моменту. «Ми не знаємо, коли все це закінчиться, але нам важливо цей поточний момент прожити, запам’ятати та зробити все, щоб про нього знали інші, хто прийде за нами», — сказала Гончарук.

«Думаю, те, що нас зараз об’єднує, — це гідність. Зараз уся наша країна проходить це випробування. На початку повномасштабного вторгнення росіян ми були об’єднані, нікому нічого не треба було пояснювати, а зараз наше суспільство дуже розшароване. І завдання всіх, хто працює у сфері культури, — долати цю розшарованість», — поділився Володимир Яценко.

Розповідаючи про роботу над цим проєктом, Сергій Неретін сказав, що був обмежений хронометражем у пів години. «Дуже важко вкласти в пів години 33 роки, з яких 25 років ми перебували фактично в фарватері російського кіно і серіалів. В Україні було ціле покоління кінематографістів, які тут не мали можливості знімати кіно. Це відбувалося з 1991 та до 2014 року. Тобто у нас немає тяглості, передачі знань від одного покоління до іншого. Подекуди складається враження, що з 2013—2014 років ми наново будували українську кіноіндустрію», — сказав Неретін, який, нагадаємо, у 2015—2019 роках був заступником голови Держкіно.

З цими словами не погодилася Олена Гончарук. «Насправді у нас є тяглість, — заперечила режисеру стрічки очільниця «Довженко-Центру». — Ми вважаємо 1895 рік роком народження світового кінематографа — і того ж року на території України почалися кінопокази. У 1994 році був створений кіноархів, куди почали передавати фільми. Коли з цим архівом почали працювати фахівці, це дало можливість побачити, що у нас є доволі тягла історія. Так, були важкі часи, коли нічого не знімалося, або коли в 1990-х бандити давали кошти на виробництво фільмів. Так чи так кіно існувало, традиція передавалася, і нинішні кінематографісти можуть сказати, що вони є нащадками Довженка, Параджанова, Муратової та інших».

 У першому ряду зали кінотеатру «Жовтень», де презентували фільм із циклу «Спротив та єдність», — засновник «Тижня критики», керівник «Артхаус Трафік» Денис Іванов, голова правління ГО «Спілка кінокритиків України» Оксана Волошенюк, а також кінокритики Олександр Гусєв і Олена Коркодим

«Сірі бджоли»

У основі сценарію художнього фільму Дмитра Мойсеєва«Сірі бджоли» — однойменний роман Андрія Куркова, за який письменник отримав не одну міжнародну літературну премію. Однак повномасштабна війна змусила автора стрічки змінити свій первинний задум і придумати новий фінал.

«Я зрозумів, що не хочу чути у своєму фільмі російську мову. А за початковим сценарієм у фіналі мала бути велика сцена за участі деенерівців і росіян», — сказав Мойсеєв.

 Режисер Дмитро Мойсеєв розповів, що придумав новий фінал фільму, коли у 2022 році їхав автомобілем до України з Нідерландів, куди евакуювалася через повномасштабне вторгнення його родина

Світова прем’єра картини «Сірі бджоли» відбулася на цьогорічному Роттердамському міжнародному кінофестивалі, а національна — в межах Одеського МКФ, де фільм здобув головну нагороду національної конкурсної програми.

Історію про двох жителів «сірої зони» на сході України почали знімати в Луганській області, але за два дні до початку вторгнення групі порадили залишити цю територію, розповів режисер.

Найбільш драматичним моментом під час обговорення картини стала репліка однієї з глядачок про рибну консерву, яку одному з двох головних героїв якось приносить у подарунок український військовослужбовець. Глядачка, а слідом за нею й сам Дмитро Мойсеєв не могли стримати сліз, говорячи про тих українців, які через війну по-новому оцінили важливість маленьких речей.

 За фільм «Сірі бджоли» Дмитру Мойсеєву вручили три премії кінокритиків України «Кіноколо». Стрічку назвали найкращим повнометражним ігровим фільмом, кінокритики також відзначили режисуру картини й акторську роботу виконавця однієї з головних ролей Віктора Жданова

«Реал»

Документальну картину «Реал» його автор, режисер і військовослужбовець Олег Сенцов називає не фільмом, а «кадром тривалістю півтори години». Ця стрічка, важлива для розуміння того, що таке війна, виникла випадково: перебуваючи разом із побратимами на близькій від росіян відстані, на позиції під умовною назвою «Реал», Сенцов увімкнув камеру Go-Pro на своєму шоломі й так зафіксував епізод своєї роботи на фронті. Режисер передивився це відео лише через пів року після зйомки та згодом відчув, що це готовий фільм, який варто показувати різним аудиторіям.

 Перед початком обговорення Олег Сенцов оголосив хвилину мовчання, щоб ушанувати всіх загиблих на війні з Росією. Глядачі так і залишилися стояти перед автором картини та його побратимами, аж поки Сенцов нарешті не попросив всіх сісти

На показ фільму прийшли побратими Олега Сенцова, зокрема ті, що були з ним на позиції «Реал»

«Є фільми, які не підлягають критиці, — сказав Балаян. — Я не називаю це фільмом, це документ. І найголовніше, чого ти досяг, — я нарешті присутній там, в окопі, разом з усіма. У мене є зауваження, які я скажу тобі особисто. Наприклад, я би приглушив освітленість кадру, це нескладно зробити, тоді було б краще видні фактури, обличчя. А ти “світиш” у кадрі, тому всі обличчя свіженькі».

«У наступному фільмі обов’язково врахую ваші зауваження», — зреагував Сенцов.

«Та й у цьому не пізно. Дякую тобі, рідний. Я пишаюся тим, що ти є», — відповів йому старший колега-режисер.

 Режисер Роман Балаян на показі документального фільму Олега Сенцова «Реал»

«Редакція»

Перед початком зйомок художнього фільму «Редакція» режисер Роман Бондарчук, який починав свій шлях у кіно з документалістики, провів ґрунтовне вивчення та підбір тих реалій, що покладені в основу сценарію. «Редакція» — це сатирична комедія, де йдеться про Херсонщину та її жителів. Роботу над фільмом почали ще у 2020 році, зйомки тривали у Херсоні й області у 2021-му, тож у фільмі задокументовано багато місць, яких уже не існує. Повномасштабна війна в Україні змусила завершити зйомки на території Словаччини. У стрічці знялися непрофесійні актори, зокрема у головній ролі — херсонський журналіст, а нині військовослужбовець Дмитро Багненко.

«Я з дитинства опинився в середовищі журналістів, мої батьки працювали в медіа на Херсонщині, — розповів автор картини Роман Бондарчук. — Наша родина пережила 1990-ті завдяки тому, що батько привозив зі своїх відряджень колгоспами, про які писав репортажі, продукти. Іноді він привозив навіть живих курей, які жили в нас на балконі, тож ця атмосфера абсурду була присутня весь час. Потім мого брата запросили робити радіопередачу для фермерів, я до цього долучився, і ми брали у них інтерв’ю. Тодішнє життя фермерів виглядало досить комічно, як і сама робота. Згодом я почав підробляти фотографом для газети на Херсонщині й відкрив для себе світ ворожок, гороскопів, замовних матеріалів».

 Під час обговорення нідерландський кінокритик Фабіан Мелхерс (зліва) не міг повірити, що епізод із фільму, де відбувається перестрілка у салоні ритуальних послуг, не вигадка, а відтворення реальної історії, що сталася на Херсонщині

Стрічка «Редакція» стала однією з трьох українських стрічок, які відібрали до програми 74-го Берлінського кінофестивалю. У липні цього року фільм показали під час 36-го міжнародного кінофестивалю Galway Film Fleadh в Ірландії у межах конкурсної програми Peripheral Visions. З 28 листопада картину можна буде подивитися в українському прокаті.

Частина знімальної групи фільму «Редакція» на показі під час «Тижня критики»

 Кінокритик, головний редактор журналу «Кіно-Коло» Володимир Войтенко спитав, чому у фінальній сцені фільму на задньому плані можна побачити гори. Роман Бондарчук пояснив: цю сцену вимушено знімали в Словаччині, вирішивши, що гори, яких у Словаччині не уникнути, — це український Крим

«Донька»

Художня стрічка «Донька» — режисерський дебют українського продюсера Єгора Олесова, який працював із фільмами «Сторожова застава», «Мавка. Лісова пісня», «Захар Беркут», «Ціна правди» тощо. Світова прем’єра картини відбулася на Варшавському міжнародному кінофестивалі, а її показ під час «Тижня критики» став національною прем’єрою.

У фільмі, знятому без підтримки Держкіно, йдеться про перші дні повномасштабного вторгнення та драму однієї родини, яка опиняється у власному будинку сам на сам із російськими окупантами. Як й інші художні фільми, присвячені поточній війні, «Донька» викликала у декого з глядачів питання щодо етичності роботи з матеріалом, що залишається відкритою раною.

Частина знімальної групи фільму «Донька». Під час прем’єри на «Тижні критики» не були присутні продюсери стрічки Ольга Максюк і Єгор Олесов, тож роботу знімальної групи презентувала сценаристка Тамара Молоткова

Як розповіли сценаристка Тамара Молоткова та оператор-постановник Юрій Король, робота над фільмом розпочалася влітку 2022-го, а написання сценарію тривало дев’ять місяців. Тоді ж ініціатор створення стрічки Єгор Олесов запропонував знімати «Доньку» одним кадром (насправді у картині трохи більш як десять склейок). Пізніше, коли кінороби нарешті знайшли для зйомок будинок у Бучі, сценарій довелось адаптувати до локації. «Є версія нашого фільму, який цілком знятий на мобільний телефон. Зйомки професійною технікою тривали п’ять днів», – уточнив Юрій Король.

«Для мене особисто цей фільм — спосіб сказати світу, що війна триває, — сказала Молоткова, яка, до речі, також мешкає у Бучі, але змогла виїхати перед російською окупацією містечка. — Цей фільм про сім’ю, про її єднання перед загрозою. Це фільм про любов». Вона додала, що сценарій — це синтез історій тих людей, які залишалися у Бучі під час окупації. «Все, що відбувається у фільмі, включаючи іграшкового ведмедика, на якого наступає нога орка, відбувалось у реальному житті, просто в різних локаціях», — сказала вона.

«Наскільки на часі висловлюватися в форматі художнього кіно про окупацію? Чи вважаєте ви етичним щодо історій тих людей, які пережили російську окупацію, формувати довкола них якесь авторське висловлювання?» — таке питання адресувала Молотковій одна з глядачок «Доньки». На це сценаристка відповіла, наводячи приклад із власного життя: «Коли після деокупації я повернулася до Бучі, я пішла до своїх сусідів, які залишалися вдома весь час. Мої сусіди хотіли не хліба, вони хотіли, щоб я їх послухала та розповіла іншим».

«Детектор медіа», вражений неправдоподібністю однієї з фінальних сцен, де росіяни кидають гранату, спитав у творців стрічки, чи зверталися вони під час роботи до військових консультантів.

 Журналістка «Детектора медіа» Марина Баранівська

Автори «Доньки» розповіли, що зверталися по консультації до військових, зокрема обговорювали певні сцени з актором, а нині військовослужбовцем Ахтемом Сеітаблаєвим, який виконав у картині одну з головних ролей. Також сценаристка, за її словами, консультувалася з бійцями «Азову».

«З власного досвіду можу сказати, що є такі види гранат, які можна кинути на 50 метрів, розвернутися й піти — і нічого тобі не буде», — додав один із членів знімальної групи.

«День як день»

Документальна стрічка «День як день» («The Basement») — повнометражний режисерський дебют Романа Блажана, він же був співпродюсером фільму. Знята на замовлення каналу Arte та за його підтримки, картина розповідає про село Ягідне та його жителів. Зйомки відбулися через рік після того, як російські військові окупували це село на Чернігівщині та протягом 27 днів утримували його жителів у підвалі місцевої школи.

Одним із перших питань глядачів було питання про те, чому назва стрічки для української аудиторії відмінна від назви для міжнародного просування. За словами Блажана, який узяв участь в обговоренні онлайн, назва «День як день» — «не від ринку, а від серця», і якби він ухвалював рішення одноосібно, без Arte, жодної іншої назви його стрічка і не мала б.

 Нідерландська кінокритикиня Лаура ван Зойлен і режисер Роман Блажан

Режисер розповів, що вперше потрапив до Ягідного у березні 2023-го. «Ми планували чотири знімальних дні, але наприкінці другого дня зйомок я вигорів, тобто я не міг чути все нові й нові подробиці тих трагічних подій, і моя команда просто не витримувала, — пояснив автор картини. — Зйомки продовжились у червні-липні 2023 року, і цього разу в нашій команді з’явилося двоє психотерапевтів: один працював зі мною та оператором, другий — з іншими членами команди, він також був готовий надавати допомогу тим жителям Ягідного, які її потребували. Мені допомогли слова мого психотерапевта, який сказав перед початком зйомок, що в Ягідному я зустріну людей двох типів. Перші — це ті, що фізично вийшли з підвалу, але ментально залишилися там, вони не йдуть на контакт, не дивляться в очі, намагаються не виходити з дому, багато хто з них зловживає алкоголем і помирає, навіть якщо йдеться не про літніх людей. Другі — це ті, хто охоче і навіть із легкою посмішкою розповідає про досвід життя в окупації. Психотерапевт сказав, що це сучасні святі. Мій свідомий вибір як режисера був у тому, щоби показати цих людей».

За словами Блажана, у нього склалися теплі довірливі відносини з усіма героями фільму, спілкування з ними допомогло йому подолати клінічну депресію.

 Присутній на прем’єрі один з жителів Ягідного подякував режисеру за те, що у його фільмі є гумор. «Я кайфонув», — сказав хлопець

Роман Блажан також розповів, що під час роботи над картиною дотримувався ідеї про те, що «у документальному кіно бог — це режисер», а вже на стадії монтажу знаходив у відзнятих матеріалах кадри, що знімалися начебто просто так (як, наприклад, кадри з яблуками), а в результаті стали важливими моментами всього кінотвору.

«Існує думка, що допоки ми зніматимемо фільми про страждання українців, доти ми й страждатимемо. Яка роль вашого фільму в цьому плані?» – запитала одна з глядачок у Блажана.

«Я згоден з цією думкою. Знаєте, якби я мав повну творчу свободу, то у фільмі було би набагато менше страждання і набагато більше життя. Це не означає, що не треба говорити про минуле. Але життя перемагає смерть, саме про це мій фільм», — відповів документаліст.

Фото: «Артхаус Трафік»