Пам’яті військового хірурга Мирослава Дебенка

«Ти врятував тисячі наших захисників, а тебе нічого не вберегло»…

Мирослав Дебенко походив з династії медиків. Його мати, Ольга Григорівна Дебенко, – викладачка медсестринства в Івано-Франківському медичному фаховому коледжі, а дідусь Григорій Грирорович Гавриш – колишній директор медичного училища.

Мирослав у 2009 році з відзнакою закінчив Івано-Франківський національний медичний університет і був відданий своєму фаху. У 2012-2013 навчальному році працював викладачем хірургії в Івано-Франківському медичному фаховому коледжі.

Після початку повномасштабної війни Мирослав Дебенко повернувся в Україну з-за кордону, де працював щелепно-лицевим хірургом у власній клініці, й пішов на фронт військовим лікарем.

Ще 17 листопада 2022 року Мирослав Дебенко указом Президента Володимира Зеленського був удостоєний ордена Данила Галицького.

Маркіян Тхір був знайомий з Мирославом Дебенком зі студентських років, він згадує, що наприкінці 2022 року випадково зустрівся з другом на Різдво (у Мирослава була тижнева відпустка). Військовий лікар розповів про жахіття війни, про десятки тисяч українських та російських поранених та загиблих.

«Попри все, його обличчя, як завжди, виражало доброзичливість та привітність», – написав Маркіян у соцмережі Фейсбук.

У вересні 2024 року Мирослав почав поглиблено вивчати англійську мову, мав плани написати книгу про свій досвід війни.

«У нього за день могло бути кілька важких операцій, безсонні ночі коли була врятована ним не одна тисяча людей. Як це все він витримував, не маю жодного поняття. Я запропонував йому погратися з Chat GPT, показав, як штучний інтелект допоможе його наштовхнути на написання мемуарів. Сказав йому просто додати конкретні приклади з життя», – пригадує Маркіян Тхір.

Chat GPT згенерував такий текст про військового хірурга Мирослава Дебенка: «Лікар Мирослав працював у госпіталі біля лінії фронту, де щодня приймав поранених українських військових. Російські війська не припиняли обстрілювати позиції, бомби та ракети падали майже безперервно, а артилерія й міномети звучали як постійний фон. У відділенні панували різні емоції. Мирослав звик бачити розпач на обличчях тих, хто втратив друзів, або тих, кого чекали ампутації. Але він також був свідком радісних моментів, коли військові, попри всі труднощі, змогли повернутися до життя. Кожного дня до госпіталю приходили волонтери, які приносили підтримку у вигляді ліків, їжі та теплих слів. Це додавало надії пораненим, а лікар Мирослав з оптимізмом говорив їм: «Війна закінчиться, ми вистоїмо». Смерті були частиною цього жорстокого конфлікту, але надія жила в кожному, хто пройшов через стіни госпіталю. Мирослав вірив: кінець війни обов’язково настане, і разом з ним – перемога».

Вражений генерацією ШІ, Мирослав сказав, що цей текст дуже наближений до реальності.

…Капітан медичної служби Мирослав Дебенко загинув від ракетного удару на Луганщині.

«Вчора (допис від 15 жовтня – ред.) наш «земний ангел» перетворився на справжнього ангела. Російські ракети вразили ціль. Залишається вірити, що слова лікаря Мирослава пророчі», – написав у Фейсбуці Маркіян Тхір.

Про загибель Мирослава Дебенка на своїй сторінці у Фейсбуці розповіла і його дівчина Вікторія Білицька, лікар-анестезіолог, яка разом з коханим рятувала поранених військових на фронті й зараз перебуває на службі.

«Ти врятував тисячі наших захисників, був найобережнішим серед нас, а тебе нічого не вберегло… Не змогли вберегти… Левова частка адекватності, раціональності й здорового глузду на стабілізаційному пункті існувала завдяки тобі. …Я мала честь знати тебе іншим. Й воно було нашим, не публічним. Раніше я часто говорила тобі, що обіймаю серцем. А тепер ти став болем, який вʼївся в кожну клітину мого тіла. Нехай залишається. Я буду тобі писати, сподіваючись, що щось по той бік існує й ти читаєш. Бо серця я не відчуваю», – написала вона.