Авдіївка, Вугледар, Селидове... Чому армія РФ успішно наступає і що з цим робити ЗСУ

Останнім часом мене чимало людей запитують, чому ворог успішно просувається (наступає), а ЗСУ не можуть його зупинити, хоча раніше в них це виходило? Більше того, жодного "проблиску" на якісь активні, наступальні дії ЗСУ сьогодні навіть не проглядається.

Хоча ці питання потрібно ставити не мені, але спробую відповісти, як на свій погляд. Якщо коротко й не вдаватися у різні "багатолітерні" тексти та пояснення, то ця причина криється у короткій фразі — "зміна усієї стратегічної парадигми війни".

Якщо ще простіше: наш противник чітко визначив те, в чому він ЗНАЧНО сильнішій за нас в цій війні, та на основі цієї оцінки напрацював відповідні зміни у своїй стратегії порівняно з початковим її етапом. Зокрема, безпосередньо у сфері планування, організації та ведення бойових дій:

• значно більший, ніж у нас, мобілізаційний потенціал (відповідно, здатність розгорнути проти України угрупування із ПЕРЕВАЖНИМИ, насамперед чисельно, параметрами порівняно зі СОУ, як стосовно особового складу, так і стосовно основних засобів ведення війни, в першу чергу — основних типів та зразків ОВТ);
• більший фінансово-економічний та промислово-оборонний потенціал, що дає можливість якійсь час УТРИМУВАТИ та забезпечувати ПОВНОЦІННЕ функціювання такого угрупування. Зокрема, у режимі стратегічного наступу;
• зовнішньополітичний чинник (або, скажімо так, "геополітична вага"), який забезпечується не тільки фактом наявності у нашого противника ядерної зброї, а й активною успішною діяльністю його спеціальних служб у світі.

Разом це дає можливість нашому противнику забезпечувати "мінімізацію" допомоги з боку світової спільноти Україні та водночас — забезпечувати майже союзницькі дії стосовно себе з боку низки "не останніх у світі" держав.

У сукупності все це й призвело до зміни підходів (стратегії) до ведення війни з боку Кремля, що й знайшло своє відображення безпосередньо, як то кажуть, на полі бою. Тобто, на оперативному та тактичному рівнях.

Від планування та проведення "глубоких, рассекающих ударов" із просуванням у глиб нашої території вздовж основних комунікацій, які на початковому етапі війни закінчувались для противника зазвичай перерізанням та "терором" його тилів, "обвалом" флангів і зрештою — розгромом та відходом його "ударних" угрупувань" на значні відстані (класичний приклад — "Киевская наступательная операция", або епічний драп його 1-ї танкової армії) до сталих позиційних форм організації та ведення бойових дій на багатокілометровому фронті із постійним та повільним наступальним тиском на українські позиції за рахунок переваги у живій силі та ОВТ майже на всіх операційних напрямках.

Іншими словами, противник НЕ боїться обмінювати своїх людей на території, більше того — він цього прагне.

Водночас Україна в особі її вищого військово-політичного керівництва (більшою мірою, звісно, військового), навпаки, чомусь вирішила позбутися вдалих і достатньо ефективних ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ методів ведення війни, як це було у 2022-му та частково 2023-му роках (ну або, як це називають у західному військовому мистецтві — оперативної/тактичної доктрини ведення бойових дій) і повернулася до банальних постулатів війни "від рубежу до рубежу" згідно канонів старої доброї радянської воєнної школи.

Навіть спланувала, організувала та провела, причому "майже у прямому ефірі" (за яким бісом — до цього часу незрозуміло), у цій канві невдалий наступ у 2023-му році на одному з операційних напрямків. Тепер намагається, на відміну від вдалого початкового етапу війни, "обороняти кожний клаптик" саме у тій стратегічній парадигмі, яку нав’язав нам противник. Результати цих змін ми й спостерігаємо зараз.

Важливо Вже не до Покровська. Як головний наступ РФ розпався на кілька завдань

Я все розумію, втрата територій погано відбивається на політичному іміджі влади та у соціально-психологічному сенсі, на стані самого населення. Особливо тоді, коли мова про більш-менш значні населені пункти чи території. Але, як виявилось, відмова від асиметричних, децентралізованих форм і методів організації та ведення бойових дій, де, по суті, сам процес управління швидше нагадує забезпечення взаємодії між активно маневрувальними мобільними юнітами різного виду та масштабу в межах єдиного задуму та мети, ніж управління бойовими діями шляхом віддачі бойових наказів у стилі "піди туди й захопи те й те" або "стояти до кінця" з достатньо "мутними" тактичними чи оперативними цілями, призвела до глибших змін у структурі війська, ніж просто "погіршення його методології дії".

По суті, ЗСУ знову перетворилися на "міні-радянську армію" із "жорстким контролем та субординацією" у бойовому управлінні, особливо у ланці "батальйон-бригада", із "планомірним" та "канонічно-радянським" методом організації та ведення бойових дій, ну хіба що "з дронами". Ну й звісно, повернулося оце всепроникливе — "бо, ви*буть". Як на мене, це помилка.

Приклад? Авдіївка, Вугледар, Селидове й далі "по списку"…

Класика жанру — вперта оборона населеного пункту, обхід по флангах, наказ "стояти до останнього", майже незворотне перерізання противником тилових комунікацій, прорив із напівоточення.

До всього цього додаються, скажімо так, "не зовсім вдалі рішення" щодо наявної структури війська, причому як у функціональній сфері, так і просто в організаційно-штатному плані. Лише одна історія із Територіальною обороною чого варта. Цей список можна продовжувати.

Єдина спроба вийти з цього глухого кута на оперативному рівні, здійснена нашим військово-політичним керівництвом протягом останнього часу, — організація та проведення "нелінійної" Курської операції із вторгненням на територію ворога, трохи покращила ситуацію (бо насправді, вона цим літом-осінню могла бути куди як гіршою, ніж прорив противника до Осколу, падіння Вугледара та Селидового).

Однак у загальному (стратегічному) сенсі це не змінило ситуацію. Російське командування зуміло знайти сили та ресурси "і туди, і сюди". Поки що.

Потрібна та сама зміна стратегічної парадигми на нашу користь, насамперед — за рахунок системних змін в управлінні ЗСУ, як фундаменту всіх СОУ. Хоча, звісно, й інші шляхи, наприклад, збільшення обсягів військово-технічної допомоги з боку союзників нам не завадять, м’яко кажучи.

Мене дивує, що думка про те, що так звані "війни нового типу" НЕ ВЕДУТЬСЯ за канонами та шаблонами "операции Багратион" 1944 року, ще комусь є незрозумілою. Нас ПОКИ ЩО "рятує" той факт, що кремлівський режим багато в чому виявився симулякром і не таким вже "ресурсно неосяжним" в певних сферах, як йому самому здавалося. Тому цей безперервний тиск в стилі "дайош Берлін" насправді дається йому важкувато. І що далі, то ступень важкуватості для нього зростає.

Проте, у сенсі подальшого ведення війни, я б на місці нашого військово-політичного керівництва не покладався виключно на принцип "вони здохнуть раніше, ніж здохнімо ми", бо цей метод є ЗАЛЕЖНИМ ВИКЛЮЧНО від зовнішнього чинника, на який ми власними силами можемо впливати лише ОБМЕЖЕНИМ способом.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Жодних ілюзій щодо Селидового. Яка роль відводиться місту на Покровському напрямку