Волинська трагедія як дискусія формату «про курку та яйце»

«Фільм уже тиждень у відкритому доступі на ютуб-каналі “Реальна Історія” і за цей час зібрав майже 1 млн переглядів та понад 6 тис. коментарів. Безперечний рекорд для нас за кількістю глядацьких реакцій за короткий проміжок часу. Тема дуже резонує», — підбиває попередні підсумки прем’єри свого чергового фільму «Правда про Волинську трагедію» Акім Галімов. І наголошує на двох важливих, як на мене, моментах. Причому другий усе ж таки слід зробити першим у переліку. Бо спершу автор інформує про інтерес до стрічки в Польщі, зокрема серед політиків. А потім — про те, що, цитата, довгий час Волинська трагедія залишалася відносно регіональною темою у сприйнятті українців.

Це справді так. Трагедія, яка не дає спокою полякам дотепер і раз по раз озвучується тамтешніми політиками на всю країну, в Україні досі стосується далеко не кожного. При тому, що «Тарас Бульба» Миколи Гоголя — саме про часи, коли гетьманська Україна мала воєнні конфлікти з польською державою, і в історії це протистояння називають Визвольною війною українців проти польського панування. Події XVII століття в Україні широко обговорюють, а в підрадянський час вони взагалі стали ключовими, коли йшлося про шкільний курс нашої історії. Адже саме конфлікт із Польщею змусив гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзу з Московським царством — і триста з гаком наступних літ поступове поглинання України подавалося як союз двох народів-братів. Тим часом сучасних поляків ті події зовсім не переймають. Ну воювали й воювали.

Так само мало зачіпають польську сторону значно ближчі події: Листопадовий Чин (він же Листопадовий Зрив) 1918 року, коли українські легіонери підняли у Львові збройне повстання з метою випередити поляків і першими проголосити Східну Галичину вже не австрійською, а українською республікою. Майже місяць вуличних боїв із польськими військовими, відступ українців зі Львова, потім ще рік українсько-польської війни. Але ж ні. Поляки досі ритуально голосять про втрату свого «Львува», проте здебільшого приватно, в кухонному форматі. Загалом не виставляючи рахунків за ті самі запеклі вуличні бої, в яких українці з поляками гинули обопільно.

Проте, за твердженням Акіма Галімова, саме ті події й заклали передумови для Волинської трагедії, яку в Польщі вперто називають різаниною. Тут слід зазначити: автор 80-хвилинної стрічки, хотів він того чи ні, опинився на своєрідній історичній розтяжці між двох радикально протилежних позицій, які зайняли задіяні в фільмі українські та польські історики. Хоча спікерів більше, все ж домінують Володимир В’ятрович і Гжегож Мотика. Обидва не лише давно говорять, але й давно пишуть про події 1943-го на Волині. Йдеться про книжки «За лаштунками Волині-43» В’ятровича та «Від Волинської різанини до операції “Вісла”» Мотики. Причому згадану працю польського історика в Україні перекладено українською. Але праця історика українського є в перекладах англійською, проте в Польщі польською українську версію «різанини» перекладати й поширювати не квапляться.

Я не випадково вжив слово «версія». Адже при нібито однозначності того, що сталося 1943 року на Волині між українцями та поляками кожна сторона інтерпретує це по-своєму, з вигідної саме для своєї країни позиції. Під вигідним саме для своїх небайдужих громадян кутом зору. У Польщі заявляють про геноцид поляків, в Україні — про геноцид українців. Зводячи будь-яку, навіть фахову дискусію, до формату сварок дітей у пісочниці. Коли кожен учасник конфлікту кричить: «Він перший почав!» — і піди розберися, хто вдарив першим, а хто — навзаєм.

Готуючи свою «Правду про Волинську трагедію», Акім Галімов поставив перед собою, на перший погляд, нездійснену місію: бути об’єктивним і не підігравати жодній зі сторін. Бо коли йдеться про Голодомор, депортацію кримських татар, анексію Криму чи всі факти заборони української мови, винуватого видно неозброєним оком. Заперечення прямої участі Росії в цих та інших злочинах є пропагандою та грою на російському боці, тиражування російських наративів. І це поволі починають розуміти українці на всій території держави, а отже, будь-яка тема російського втручання в наше з вами безпечне життя виходить із регіонального на загальнонаціональний рівень. Стає такою, котра торкається кожного свідомого громадянина. Підтвердження тому — впевнене зростання популярності саме історичних ютуб-каналів і негативу до Росії завдяки пропонованому контенту.

Натомість взаємні поборювання українців і поляків у волинських селах справді лишаються для великої частини наших співгромадян суто регіональною проблемою. Адже — так подається цей матеріал — не про трагедію цілого народу (моріння голодом, масові розстріли, депортації), а про — ну так усе виглядає! — бійки село на село з великою кількістю жертв. Зарубаних сокирами, заколотих вилами, спалених живцем, але ж усе одно йдеться не про визвольні змагання, не про війну за державність, а про якусь особисту неприязнь у межах певних повітів.

Припускаю, що частині українських глядачів фільм «Правда про Волинську трагедію» може не сподобатися з тих самих причин, із яких стрічка зацікавила глядачів польських і спричинила здебільшого позитивні відгуки. Акім Галімов як автор не заперечує активної участі українців у абсолютно свідомих і справді жорстоких убивствах поляків, які мали місце у волинських селах 1943 року, особливо влітку. Ба більше: не намагається виправдати українську сторону. Але й із поляків він так само не робить невинних жертв, на яких отак просто взяли й напали з сокирами хижі українці. Виходячи в процесі з’ясування правди про Волинську трагедію на формулу, яка безнадійно вимагає дізнатися, що було раніше: курка чи яйце. Якщо яйце — то хто його висидів. А якщо курка — звідки вона взялася.

Підвалини трагічних подій на Волині заклалися майже відразу по крахові української революції 1917—1921 років, коли завойовану Україну поділили між собою радянська (читай — російська) та польська влади. Проклавши по території України новий державний кордон, поляки та радянці провадили по відношенню одне до одного недружню політику. І разом із тим — утискали в правах українців, котрі як етнос становили більшість на окупованих сторонами територіях. Якщо у сталінському СРСР рух українського опору остаточно придушили Голодомором, на заселених українцями територіях Польської Республіки він саме у 1930-х активізувався. Чим скористалася третя, головна складова україно-польського конфлікту — радянська Росія.

Акім Галімов своїм фільмом намагається, не знімаючи ні з кого провини, вивести спікерів та аудиторію на розуміння, що був, є і буде спільний ворог. Йому вже вдалося вісімдесят років тому спровокувати конфлікти між — у стрічці наголошується не раз! — цивільними селянами, котрі до останнього розглядали вила й сокири як реманент, а не як знаряддя вбивства. Не було попервах жодної команди на зразок: «Вставай і вбивай!» із жодного боку. Натомість Червоній Армії станом на 1943 рік було вигідно сіяти розбрат між двома поневоленими народами в німецькому тилу. Почався контрнаступ, у волинських лісах сформувалася потужна українська партизанська армія, її треба послабити. Підсиливши водночас іншу партизанську армію, польську. Аби спершу спостерігати за процесами, а потім — піти в наступ і скористатися плодами.

Ближче до фіналу Акім Галімов як автор усе ж зосереджується на проблемах руйнування пам’ятників героям УПА в Польщі й ексгумацій в Україні на місцях трагедії. Проте контекст лишається глобальнішим за бюрократичні й політичні перепони. Правда про Волинську трагедію — все ж не в тому, хто перший почав: поляки — кривдити українців чи українці — мститися полякам за кривди. Курка спершу була чи яйце. А в тому, що з різних причин не помічається: в причетності до трагедії Росії. Який би вигляд держава-агресор не мала. І Україні, і Польщі нарешті час визнати це. Бо у самій Польщі нема дискусій, хто винен у масових стратах польських військових у Катині. Добре, хоч тут не шукають українського сліду…

Колаж: Реальна Історія/ютуб