Боротьба важковаговиків: які аналоги бомбардувальника Ту-95 є в арсеналі світових ВПС

Російські повітряно-космічні сили (ПКС) мають на озброєнні "стратегічний довгожитель" — бомбардувальник Ту-95, який розроблявся ще за радянських часів, ставши одним із символів Холодної війни. Природно, російські військові оглядачі схильні перебільшувати можливості цієї машини, кажучи про те, що цей "Ведмідь", який здатний нести ядерне озброєння, посідає особливе місце в авіаційному парку РФ.

Однак якщо відкинути звичні для фахівців розповіді росіян про системи, яким "немає аналогів", то виявиться, що військово-повітряні сили деяких країн мають у своєму арсеналі аналогічні літаки, які в усякому разі нітрохи не поступаються російській машині. У зв'язку з цим Фокус з'ясовував, які бомбардувальники світових ВПС можуть конкурувати у важкій вазі з Ту-95.

Американський B-52 Stratofortress

Мабуть одним із найвідоміших конкурентів російського Ту-95 є американський міжконтинентальний стратегічний бомбардувальник Boeing B-52 Stratofortress, який став ще однією іконою протистояння наддержав епохи Холодної війни.

B-52 Stratofortress, що служить у ВПС США понад 50 років, є основним стратегічним бомбардувальником, здатним нести різноманітні види озброєнь, включно з гравітаційними і високоточними керованими боєприпасами.

Літак є частиною ядерної тріади Сполучених Штатів. На сьогодні бомбардувальник може бути носієм крилатої ракети повітряного базування AGM-86B з ядерним боєзарядом. Але її зрештою мають замінити новою малопомітною ракетою, що розробляється в рамках програми Long Range Stand Off Weapon, або LSRO. Крім того, літак може взяти на борт 12 вдосконалених крилатих ракет AGM-129, 20 крилатих ракет і вісім бомб.

Перший політ B-52A відбувся ще 1954 року, а модернізовану версію B-52H, що перебуває на озброєнні й донині, було поставлено 1961 року. Загалом було вироблено 744 літаки, останній з яких було зібрано 1962 року.

Основні технічні характеристики літака:

• двигун — вісім турбовентиляторних двигунів TF33-P-3/103;
• озброєння — близько 70 000 фунтів (понад 31 тонну) різних боєприпасів;
• швидкість — 650 миль/год (1046 км/год);
• дальність — 8 800 миль (14 080 км);
• екіпаж — п'ять осіб (командир, пілот, штурман-радист, штурман і офіцер радіоелектронної боротьби).

Якщо порівнювати ТТХ радянського Ту-95 і американського В-52, то Stratofortress обходить свого прямого конкурента за ключовими показниками, гранично важливими для літаків такого типу.

Так, B-52 може нести понад 31 тону різноманітних боєприпасів, тоді як максимальне навантаження Ту-95 становить близько 15 тон, що істотно нижче за показник B-52.

Показники дальності польоту також вищі в американської машини — 14 080 км (з дозаправкою до 20 000+) проти 12 500 км у Ту-95. Що стосується швидкості польоту, то перевага Stratofortress над "Ведмедем" мінімальна — 1046 км/год проти 920 км/год. При цьому B-52 може піднятися на висоту до 15 км, тоді як російський літак має стелю в 12 км.

Зазначимо також пристойний послужний список бомбардувальника ВПС США. Машина брала участь у військових конфліктах протягом усієї другої половини ХХ століття і початку 2000-х — бомбардувальник показав свою ефективність у В'єтнамській війні (1965-1973), операції "Буря в пустелі" (1991), операції "Союзна сила" (1999), операції "Незламна свобода" (2001) і операції "Іракська свобода" (2003).

Загалом цей літак, маючи унікальні характеристики, продовжує залишатися важливим і вельми грізним елементом оборони США.

Британський Avro Vulcan

Ще одним представником західної школи авіабудування у "важкій вазі" є британський стратегічний бомбардувальник Avro Vulcan, який як і Ту-95 є частиною ядерної тріади, тільки Сполученого Королівства. Машина розроблена практично на початку Холодної війни для виконання місій, пов'язаних із застосуванням ядерної зброї, здійснивши свій перший політ 30 серпня 1952 року.

Офіційно Vulcan надійшов на озброєння Королівських ВПС 1956 року і застосовувався переважно для ядерного стримування на тлі протистояння з СРСР.

Унікальність літака полягає в тому, що він став першим бомбардувальником у світі з дельтоподібним крилом, що забезпечило йому маневреність і високу швидкість на великих висотах. І хоча свого часу проєкт вважався найбільш технічно просунутим із представлених у відповідь на специфікацію Міністерства авіації, дехто вважав його найризикованішим варіантом.

Цікава деталь міститься в заяві британського Міністерства авіації щодо льотних характеристик літака. У відомстві були настільки вражені, що 1958 року чиновники публічно заявили, що "на своїй оперативній висоті Vulcan може перевершити в маневреності будь-який винищувач, що перебуває сьогодні на озброєнні ескадрильї".

Однак пізніше з розвитком радянських систем ППО бомбардувальники Vulcan переключилися з місій з проникнення на великій висоті на маловисотні місії. А 1970 року вони були повністю виведені з місії ядерного стримування, переключившись на роль звичайного бомбардувальника для підтримки сил НАТО в Європі.

За своїми тактико-технічними характеристиками літак трохи відрізнявся від американського колеги B-52 — Vulcan був здатний підніматися на висоту до 17 000 метрів і розвивати максимальну швидкість до 1 046 км/год. При цьому бойове навантаження бомбера перебувало в межах 10 000 кг.

Що стосується озброєння, то британська машина могла нести ядерні бомби і, пізніше, ракети Blue Steel з ядерною боєголовкою на відстань до 926 км.

Основні характеристики британського бомбардувальника Avro Vulcan:

• силова установка — чотири турбореактивні двигуни Bristol Siddeley Olympus 201 або 301 (залежно від моделі);
• максимальна швидкість — близько 1 038 км/год (0,95 Маха) на висоті;
• практична стеля — 16 800 м;
• максимальна дальність — 9000 км;
• озброєння — атомні бомби, звичайні бомби вільного падіння калібром до 454 кг;
• екіпаж — 5 осіб.

Однією з найвідоміших операцій за участю Vulcan стала операція "Чорний олень" під час Фолклендського конфлікту 1982 року. Літак бомбив злітну смугу на острові Порт-Стенлі і атакував аргентинські радари за допомогою протирадіолокаційних ракет Shrike, що обмежувало можливість аргентинських ВПС атакувати британські сили. В одній із місій літак був змушений здійснити екстрену посадку в Ріо-де-Жанейро, коли зламався дозаправний зонд.

Бомбардувальник Vulcan був знятий з виробництва 1984 року, а зі 134 зібраних серійних моделей залишилося 19, розкиданих по музеях США, Канади і Великої Британії.

Китайський Xian H-6K

Ще один важковаговик, який вартий уваги, є скоріше не конкурентом Ту-95, а його "двоюрідним братом". Йдеться про китайський стратегічний бомбардувальник Xian H-6K, який являє собою модернізацію радянського літака Ту-16, що випускався з 1950-х років.

Вироблений корпорацією Xian Aircraft Industrial Corporation, H-6K призначений для виконання далеких стратегічних операцій, включно з нанесенням ударів по об'єктах противника з використанням крилатих ракет. Таким чином H-6K став основою для оновленої серії китайських бомбардувальників, вперше надійшовши на озброєння 2011 року.

Незважаючи на спорідненість із радянськими Ту-16, китайська машина вирізняється значними конструктивними і функціональними змінами. Бомбардувальник отримав новий фюзеляж із використанням композитних матеріалів, що підвищило його міцність і знизило масу.

Крім того, на H-6K встановлено потужніші турбовентиляторні двигуни Д-30-КП-2 російського виробництва, що збільшило дальність польоту і надійність літака порівняно з його попередниками.

Слід зазначити, що H-6 є єдиним класом бомбардувальників, який було вироблено в значних кількостях у 21-му столітті. Справа в тому, що платформа H-6 має понад 10 різних модифікацій, призначених для виконання різних завдань. За деякими даними китайські ВПС мають на озброєнні понад 170 машин.

Технічні характеристики бомбардувальника H-6K:

• силова установка: 2 турбовентиляторні двигуни Д-30-КП-2 (максимальна тяга кожного — 11 000 кгс);
• максимальна швидкість — близько 800 км/год;
• дальність польоту — близько 3 500 км з повним бойовим навантаженням (6 000 км з дозаправкою);
• практична стеля — близько 12 000 м;
• озброєння: до 6 крилатих ракет середньої дальності CJ-10A (китайська версія Х-55) на зовнішній підвісці, протикорабельні ракети і ракети повітряного базування;
• максимальне бойове навантаження — 12 тонн;
• екіпаж — 4 людини.

Як можна помітити, китайський важковаговик поступається західним зразкам за низкою характеристик. Ба більше, фахівці зазначають, що H-6K не вирізняється ні швидкістю, ні маневреністю, ні малопомітністю — останній пункт доволі важливий у сучасних реаліях, оскільки, враховуючи розвиток ППО і далекобійність сучасних зенітних систем, китайський бомбардувальник є легкою здобиччю.

Але H-6K все ж таки представляє певну силу завдяки балістичним ракетам, що належать до класу протикорабельних YJ-12. Це ракета, спеціально розроблена для ураження морських цілей з високою швидкістю, здатна досягати швидкостей до 4 Махів і має дальність близько 400 км.

За словами Пентагону, YJ-12 є "найсмертоноснішою протикорабельною ракетою, яку Китай виготовив досі". Небезпека YJ-12 пов'язана з її дальністю польоту, а також зі здатністю рухатися на високих швидкостях, що ускладнює захист корабельних ударних груп США за допомогою бойових систем Aegis Combat Systems і ракет класу "земля-повітря" SM-2.

Разом з тим китайський бомбардувальник має один суттєвий недолік, порівняно навіть з Ту-95. Машина має дальність польоту, яка, за деякими даними, сягає до 4300 км, що на кілька порядків менше за інші світові аналоги. Хоча на думку західних експертів, НВАК і не потребує більш далекобійної авіації, обмежуючись інтересами свого "заднього двору" — Тихоокеанським регіоном.