"Мотор полетів мені в обличчя": розмова з військовим, який пережив підрив на протитанковій міні

В інтерв'ю 24 Каналу Олег Симороз розповів, як переміг смерть, що мотивує його продовжувати боротьбу, а також пригадав неймовірні історії, як цивільні українці допомогли вистояти під час спроб Росії захопити Київ. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Нагадаємо, що у першій частині інтерв'ю ми писали про скандал з МСЕК, корупцію та мобілізацію. Більше цікавого – читайте за посиланням.

Про вступ України до НАТО

Як думаєш, чи вже час, щоб Україну взяли до НАТО? І чи є реальні шанси на запрошення до Альянсу?

Є певні критерії. Насамперед це – військово-політичний блок. Не забувайте слово "політичний" блок. На мій максимально незалежний погляд, хоча який незалежний погляд? Я – ветеран Збройних Сил України, тобто я волів би, щоб нас взяли в НАТО. Я прекрасно усвідомлюю, що це посилить нас, – їхні стандарти, їхня техніка, їхня обороноздатність, яка є кращою у світі.

Я вважаю, що з погляду військових навичок, вміння воювати та управляти технікою, ми не те що підходимо, ми – одні з кращих країн у світі. Це без всілякого пафосу. Але враховуючи управління військами, командування військами, мобілізацію, тобто рекрутинг, вміння працювати з персоналом, корупцію в системі Міноборони, армії, країни, м'яко кажучи, залишає нас на останніх позиціях, якщо говорити про країни НАТО. Там є країни, у яких теж не все в порядку в сенсі корупції, та ж Туреччина чи Угорщина.

Навпаки, ця ситуація має бути таким холодним серйозним душем, який має нам чітко сказати і дати зрозуміти, що нам треба більше сподіватися на свої сили, на власний ВПК, посилювати тут роботу. Безперечно, із союзниками це було б краще, з партнерами це було б краще. Краще було б для країни.

Як ти думаєш, яка може бути альтернатива? Як можуть розвиватися події далі? Чи можливі сценарії перемир'я на якомусь етапі? Що ти думаєш щодо цього?

Скажімо так, ми категоричні в цій позиції, що не може бути мови ні про яке заморожування війни. Ми, безперечно, намагалися в розмовах з впливовими американцями, зокрема з політикуму, говорити все ж таки про збільшення військової підтримки України на постійному рівні. Тобто, якщо говорити про постійний рівень, найкращий варіант постійної підтримки це, безперечно, Альянс.

Якщо не Альянс, то хоча б якісь більш серйозні угоди про військову допомогу. Вони хоча б нам публічно в очі не готові говорити про заморозку, але я знаю, що такі дебати у них всередині країни тривають. США зараз в такому дуже цікавому процесі, найважливішому для їх країни, це – вибори. Тому там ніхто не готовий змінювати якісь орієнтири.

Це специфіка міжнародної політики. Вони не будуть нічого змінювати протягом цих виборів і поки не зайде нова адміністрація.

Чи може спрацювати План перемоги

Шляхом вирішення цієї ситуації мав би стати План перемоги, який Володимир Зеленський представив більшості країн. Як ти думаєш, чи може він тут спрацювати?

Для мене це не План перемоги України, а План перемоги союзників, що дуже прикро, адже перемагати доведеться Україні, і здобувати наші території буде український солдат. Я не побачив плану, як держава буде виходити з тих проблем, які є на фронті, як ламатиме критичну ситуацію і справді переходитиме до процесів, які призведуть до визволення країни й врешті-решт до перемоги. Всього цього я не побачив.

Якщо говорити про План перемоги Зеленського, який базується на підтримці союзників, а саме, що нас мають взяти в НАТО, то коментувати це важко. Я не вбачаю, що Європа, США, країни Альянсу вважають себе незахищеними навіть при всіх нюансах.

У них є ядерна зброя і в Сполучених Штатах, і на території Європи. Хтось більше, хтось менше, але всі вони мілітаризовані. Наприклад, Польща, яка межує з Росією, після початку повномасштабного вторгнення, значно посилила військову складову, свій ВПК – він доходить до серйозного рівня. Відповідно, я цієї проблеми не бачу.

Президент запропонував, щоб ми взяли на себе роботу із захисту на цьому фланзі з Росією. Не думаю, що це їх (партнерів – 24 Канал) суттєво зацікавить, тому що у нас немає внутрішнього ВПК, тобто у нас, по суті, є оператори техніки. Не думаю, що це може суттєво змінити ситуацію, яка є.

"Так продовжуватися не може": про інклюзивність в Україні

Нещодавно ви змінили протези на колінах на електронні. Як загалом зараз оцінюєте ситуацію з інклюзією в Україні? Чи є зміни на краще?

Електронні коліна – це, звісно, добре, але коли у тебе немає своїх колін, то металеві їх не замінять. Зараз в Україні багато людей, які користуються кріслами колісними. Раз на тиждень я теж дозволяю собі відпочити від протезів й користуюся кріслом колісним.

Змін на краще, на жаль, немає. Я буду трошки песимістичний. Тут просто треба розуміти, що ми вважаємо нормою. Норма – це можливість комфортно потрапити в будь-яку будівлю і, як мінімум, скористатися комфортно вбиральнею.

Якщо орієнтуватися навіть по Києву, де я живу, то він абсолютно не інклюзивний. Людям з інвалідністю складно припаркуватися на автомобілі у місті й дібратися до входу. Я мовчу вже про приватні заклади, про сферу послуг тощо. Теж дуже багато питань, які викликають злість. Адже, наприклад, у ресторанах чи кафе у центрі Києва ремонти роблять мало не щороку, але власники не додумуються до того, що ширина дверей 60 сантиметрів може бути комусь некомфортна.

В Україні ця сфера абсолютно нерегульована. Люди з інвалідністю, люди, які мають тимчасове або постійне ураження опорно-рухового апарату, мами з дитячими візочками – всі ці групи не захищені державою і кинуті напризволяще.

Є точкові приклади, історії, які можна поставити за приклад – там, де ми гарно "покричали". Як стимулювати дотримуватися законодавства? Притягувати до відповідальності з покаранням, штрафувати, наповнювати бюджет.

Що потрібно насамперед змінити, аби ситуація покращилася?

Безумовно, держава має взяти під свій контроль, врегулювати й прописати чіткі правила, як у цивілізованих країнах. Зокрема, забезпечити на законодавчому рівні право на доступність для людей з інвалідністю, які користуються кріслами колісними; впровадити чіткі вимоги до пандусів, ширини дверей, доступу до вбирань, сходів, ліфтів або електронних пандусів.

Великий бізнес і середній бізнес можуть це врегулювати самостійно. Звісно, можуть бути нюанси з історичною забудовою. У таких випадках може допомогти державний чи міський бюджет. Проте потрібно звертати увагу й на рівень прибутку цих закладів. Навряд чи фешенебельним ресторанам потрібна допомога, враховуючи їх прибуток. Після цього створюється система штрафів.

Про підрив на протитанковій міні

Хочу поговорити про особисте. Ти написав, що 20 жовтня пройшло 2 роки з моменту поранення. Як підрив на протитанковій міні змінив твоє життя? Чи думав, що можеш бути настільки сильним і мотивувати інших людей?

Скажу відверто, мабуть, ні. Це важкий період. Перший рік був присвячений боротьбі за життя. Другий рік – присвячений тому, щоб максимально повернутися до повсякденного життя, тобто ходіння на протезах, заняття буденними справами, роботою, керування автівкою. Все це виконується, але дуже непросто.

Справді, велика подяка лікарям, родичам, друзям, усім близьким, які це все витримали. Подяка ворогам, які мене стимулювали. Я прекрасно розумів, з якими думками вони читали новини про те, що я помираю в реанімації. Це мотивувало мене зробити так, щоб вони не дочекалися. Бо є дуже багато людей в українській політиці й не тільки у владі, які посміхалися з цієї новини (про поранення – 24 Канал).

За 2 роки я довів багатьом, що відсутність ніг не означає, що я не зможу з ними боротися. Головне, щоб совість не ампутували. У нас просто дуже багато людей в політиці намагаються жити з ампутованою совістю. Так жити проблемно, а без ніг, як виявилося, жити можна.

Вся ця історія про боротьбу. І той мотор, який полетів мені в обличчя після протитанкової міни, і та машина, яка підірвалася. Це історія, коли життя перемогло смерть. Слава Богу, це історія з хепі-ендом. Я люблю старі голлівудські фільми, де є простий, добрий фінал. І хоч моя історія драматична, з каліцтвом, але вона все-таки про хепі-енд.

Я не страждаю, усе у мене чудово. Я щаслива людина завдяки підтримці моїх військових і всіх людей, які в мене вірять. Я знайшов себе в цьому житті. Я далі борюся. Я боровся зі смертю, а зараз – з внутрішнім ворогом, який є в нашій країні.

Підсумовуючи, скажу, що я бачу сенс подальшого життя, у мене є плани. Тому я хочу змінити нашу країну, бо не планую жити тут лише рік чи два й помирати, здаватися Росії. Ні, я хочу, щоб наша країна перемогла. Я хочу прожити тут до старості. Це моя мотивація продовжувати боротьбу й не опускати руки.

Як поранення і протезування вплинули на твоє здоров'я? Наскільки важливо тренуватися кожен день, аби пересуватися на протезах?

Я по життю оптиміст, не люблю скаржитись. Це мої родичі постійно заганяють мене до лікарів. Якщо об'єктивно, то здоров'я забрано багато. Лише за час лікування у реанімації у мене влили 6 літрів крові. З моєю вагою я загалом мав стільки крові. Тому здоров'я похитнулося і час від часу я це відчуваю. Щодо фантомних болів, то їх зараз менше, але періодично вони приходять.

Та діяльність, якою я займаюся, є нервовою. Це теж впливає на здоров'я. Бо, на жаль, це вже не той 24-річний активіст, який може бігати й зі всіма сваритися. Тобто здоров'я після поранення похитнулося, а емоційні пригоди в такій цікавій роботі, яку я виконую, досі залишаються.

Справді, для того, щоб бути активним на протезах, гарно себе почувати я змушений дуже сильно працювати над своїм фізичним станом. Навіть тоді, коли не хочеться, коли немає часу, коли здається, що втомлений, але я займаюсь майже кожного дня. Це дає можливість ходити на протезах, бути самостійним, пересуватися до своєї автівки, їздити на ній, бути там, де я хочу бути. Але, звісно, все це складно.

На жаль, є ще ментальна сторона. Я оптиміст. У мене все добре. Я не маю депресії, яка пов'язана з пораненням, але, на жаль, боротьба, про яку згадував, забирає в мене дуже багато сил там, де цього не мало б бути.

Що мотивує продовжувати боротися

Але при цьому щось тебе мотивує рухатися далі. Що це саме?

Війна в країні. Я отримую задоволення, коли вдається відстояти справедливість, в якійсь сфері зробити нашу країну більш цивілізованою. У мене є мета й вона не стосується чогось матеріального. Звісно, нам подобаються автомобілі, квартири, але це не може бути життєвою метою чи мрією. Принаймні у мене.

Я думаю про щось глобальне: прожити красиво, прожити хороше життя у своїй успішній, класній країні та бути дотичним до цього. Саме це мене й тримає, бо Україну треба змінювати. У мене вже друге життя, у вас всіх перше, а в мене – друге. Я переміг смерть, яка хотіла мене забрати. Тому нічого не залишається, як самовіддано це робити.

Скажу відверто, у все це я свято вірю і це моя мрія. Хтось мріє про Mercedes, а я про те, щоб через десятки років озирнутися назад і сказати, що все зробив правильно. Мені не соромно ні перед собою, ні перед людьми, які в мене вірили. Можливо, це романтизовано. Але, якщо йти добровільно захищати країну, то хочеться, щоб ця країна нарешті здобула цивілізоване нормальне життя. І нація, і сама країна на це заслуговують.

Неймовірні історії допомоги українців

Думаю, що ти мотивуєш чимало людей. Цікаво почути історії, коли українці тебе приємно здивували. Можеш розповісти кілька випадків?

Їх багато. Ми говорили про погані, сумні речі, про те, що викликає злість. Але толерувати корупцію не можна. Тим ми й відрізняємось від тих, з ким воюємо. Про корупцію треба говорити й треба з нею боротися.

Але добре, що ти запитала і про позитивні речі, бо їх величезна кількість. Я не песиміст, який бачить тільки погане. Пригадую початок повномасштабної війни, пригадую людей, які були об'єднані всім. Хтось варив їжу, хтось стояв в черзі до ТРО як і я.

Пригадую, ми копаємо окопи під обстрілами й приїжджає дід на тракторі. Якою тільки мовою ми йому не пояснювали, що не можна на екскаваторі допомагати нам рити окопи. Тоді по нас прилітало все: і міномет, і "Град", і ствольна артилерія. Це був Гостомельський та Ірпінський напрямки під час оборони Києва.

Дід під обстрілами копав всі окопи разом з нами. Потім сидів у бліндажі й ховався. Це був простий роботяга, не мобілізований. Я навіть не впевнений, що наше командування додумалось потім йому виписати хоч якусь подяку.

Ще є сумна історія, але нею можна пишатися. Поруч біля нас були лінії електропередач, які вели до Києва. Одну перебило обстрілом з "Граду". Приїхав електрик з Києва і почав туди лізти. Ми йому сказали, що цього не можна робити, бо щойно був обстріл. А він відповів, що ніхто не вимагав, щоб він їхав, просто він бачить, що Київ сидить без світла. На жаль, цей електрик загинув… Але це ті речі, які врізаються в пам'ять назавжди.

Скільки є людей честі, які самовіддано пожертвували себе цій країні, скільки добровольців. Мій батальйон у 112 бригаді на той момент був на 100% сформований з добровольців. Близько 800 людей добровільно прийшли захищати місто, столицю. Це назавжди в серці.

Якщо говорити про час після поранення, то до мене підходило стільки дітей, навіть без батьків. Йде якийсь малий, років 10 – 12, підходить і дякує. Він, мабуть, вперше в житті це робив, соромився дуже. Такі вчинки, і їх насправді безліч, – це те, що викликає одночасно й сльози, й гордість за цю країну, бо вона справді вартує того, щоб за неї боротися.

Що зараз порадиш українцям, які без мотивації, яким важко, які в депресії та не вірять у щось хороше?

Успішна нація, успішна країна, про яку ми мріємо, народжується в боротьбі. Тільки сильний потім здобуде вигідні умови на міжнародній арені, побудує сильну країну, в якій буде приємно жити. Усе це народжується у боротьбі.

Я вважаю нас нічим не гіршими, ніж решта країн світу. Ми навіть більш працьовиті. Ми вміємо талановито воювати навіть з тим, що у нас є. Пригадуєте, як у Росії розповідали про 72 години? Казали, мовляв, побачимось у найкращому випадку у Львові. Але ми показали, що можемо перемогти будь-яку армію світу.

Тепер, коли ми все це пройшли, воно ж вартує, щоб за нього боротися і врешті-решт побудувати тут класну країну, бути переможцем. Дивитися на деяких сц*кунів і пишатися тим, що є українцями, пишатися українською державою. Для мене це головна мотивація. Не бути сателітом якоїсь країни. Не бути партнером якоїсь країни. Не бути об'єктом, а суб'єктною, нормальною державою. Це і мотивує мене боротися.

Я звик завжди намагатися бути успішною людиною. Тому я хочу, щоб і країна була успішною та все для цього роблю. А якщо ви хочете прожити життя з опущеними руками, стрибати у вікна й все пропало, то я нагадаю, що життя одне. Такі бонуси, як у мене, що життя далося вдруге – дуже рідкісні. Але навіть якщо і так, то життя все одно дуже коротке, його мало, воно швидко пройде. Тому варто його красиво прожити.

Спойлер "прожити красиве життя" – це не в ресторані кальян покурити. Це зробити так, щоб потім справді було чим пишатися. І це "пишатися" було записано в історію, а не на рахунок кальянного бару. Така мотивація.