Бідова українська книжка

За статистикою польської Biblioteki Narodowej, у 2022 році польські видавці передали їй 32 408 книжок, виданих у паперовому вигляді. Це на 1549 назв і на 5 відсотків менше, ніж у 2021 році. На що поскаржився щорічник Ruch wydawniczy w liczbach, бо «32 000 назв виглядають скромніше порівняно з понад 36 000 зафіксованих у 2019 році». Але вже у 2023 році надійшло 33 893 книжки.

В Україні в 2020 році видано було 13 858 назв, у 2021 – 25 652, у 2022 через війну цифра пішла на спад – 9691, але вже в 2023 було видано 13 300. Можна тішитися, що взагалі вижили. Однак ці числа не надто втішні, бо в цю кількість входять брошури, підручники і багато чого такого, що польська Народна бібліотека не враховує взагалі.

Тепер поглянемо, скільки книжок видають в інших країнах:

Велика Британія (167 267 назв), Росія (108 460), Франція (88 016), Італія (81 892), Німеччина (71 640), Іспанія (64 645).

Ну, але це й країни з великим населенням. Але ж нас випереджають країни з куди меншим населенням: Данія (18 220), Угорщина (17 150), Чехія (14 134). Потужне книговидавництво мають Сербія (12 807), Швейцарія (12 508), Швеція (11 622), Португалія (10 857), Болгарія (9922), Естонія (3152) і Латвія (2108).

Серед польських видавців, які надіслали найбільшу кількість назв у 2022 році: Helion (546), Egmont (462), Zielona Sowa (379), C.H. Beck (373), Wolters Kluwer (337) i Znak (318).

А однак у Польщі це не викликало захвату, бо «у 2021 році за кількістю виданих найменувань щодо чисельності населення наша країна опинилася на останньому місці серед країн Європейського Союзу. Гірша ситуація лише в Німеччині, де за останні роки спостерігалося зниження кількості виданих назв. На першому місці незмінно Данія і Велика Британія. На третьому місці Естонія, на четвертому Сербія – країна, населення якої майже в шість разів менше за населення Польщі (6,8 млн жителів). Замикає першу п'ятірку Угорщина».

І от ми плавно підійшли до України. Мало того, що видавничі цифри завищені за рахунок видань, які не мали би фігурувати у статистиці, то ще й за кількістю виданих книжок на душу населення ми відстаємо геть від усіх. Додам, що відстаємо також за кількістю письменників і перекладачів на душу населення.

І коли я кажу, що в нас мало читають, мені не вірять. Читати українські видання у нас стали дещо більше за останні три роки, бо зникла російська книжка. Попри все відкриваються нові книгарні. Але системи у виданнях нема. Я був на багатьох закордонних книжкових ярмарках і бачив, яка там багатюща колекція видань, до якої нам дуже далеко. А зі мною сперечаються люди, які там ніколи не були і нічого цього не бачили.

Наприклад, у Хорватії мене вразило, як вони системно підходять до перекладних видань. Я побачив не одну чи дві книжки Чарлза Буковскі, а понад двадцять, бо там не лише його романи і збірники оповідань, а й щоденники, листування, спогади. Оце розмах! У нас же було перекладено, і то халтурно, лише два його романи. Такий самий системний підхід хорватських видавців і до таких титанів прози, як Пол Боулз, Лоренс Даррел, яких у нас взагалі не перекладено. Правда, тут і держава допомагає, закуповуючи 500 примірників будь-якого видання.

На польських книжкових ярмарках я бачив цілі серії, присвячені якійсь окремій літературі. Дуже багато видають угорських класиків, прекрасного Шандора Мараї видано понад двадцять книжок, включно зі щоденниками і спогадами. У нас вийшов лише один його дуже чуттєвий психологічний роман «Свічки догоріли» в перекладі... з польської. Але добре, що вийшов. Видають і письменників початку ХХ сторіччя, не лише сучасних. Я, зокрема, придбав антологію угорських модерністів, есеїстику Бели Гамваша, про якого вже писав тут, твори Дюли Круді, Ґези Чата, Дежо Костолані, Фрідьєша Карінті, румуна Міхаіла Себастяна, знаного нам з екранізованої комедії «Безіменна зірка».

Нічого цього у нас і близько нема. Ринок перенасичений перекладами фентезі й криміналами, часто низької якості.

Також у Польщі є цілі видавництва, які спеціалізуються не на всьому на світі, а, скажімо, лише на італійській літературі, на чеській, корейській, румунській, китайській. Надто, що корейці дають дуже звабливі ґранти на видання своїх авторів.

Аргументи, які мені закидали, буцім в книгарнях повно молоді і вони багато книжок купують – це не аргумент. Бо є лише один аргумент: кількість виданих книжок і їх наклад. І якщо у нас наклади менші, ніж у Данії, то це не є нормально, бо данців лише біля 6 мільйонів. І ненормально, що нових романів українських авторів у нас видають менше, ніж у Данії данських.

Звісно, в час війни нарікати на те, що ми за книговиданням на душу населення дуже відстаємо, некоректно. Але так само було й до війни. А тепер нас чекає інша біда. Вже зараз книжки чекають своєї черги, щоб бути надрукованими, цілими місяцями. Не лише через атаки ракет і шахедів, але й через те, що друкарі не виходять на роботу, бо їх пакують і мобілізують. Багатьох уже забрали. І тут варто було б втрутитися, бо видання книжок не може страждати. Нам треба українізувати мільйони русофікованих, а найкраще з цим може дати собі раду фільм і книжка.

Але й на фільми коштів нема. І це в той час, як конфіскованих коштів у штампувальників інвалідності більш ніж достатньо.

А які фільми у нас знімають – це окрема пісня. Переважно жахливий примітив. Українська школа поетичного кіно давно упокоїлася в Бозі. Все затьмили тупі комедії.