Університет як mass medium: академічна свобода в Україні

Що таке академічна свобода університетів і які чинники на неї впливають? Ці та інші питання обговорювалися на панельній дискусії «Перспективи академічної свободи», що відбулася в межах ІІІ Міжнародної конференції «Відкрита наука та інновації в Україні 2024», організованої Державною науково-технічною бібліотекою України у співпраці з німецькою науково-технічною бібліотекою (TIB) за підтримки Міністерства освіти і науки України та Федерального міністерства освіти і науки Німеччини (BMBF).

Тематичний діапазон дискусії був досить широким: самоцензура, фінансування досліджень, постійний запит на практичні результати досліджень; якою є роль демократії; чи існують елементи відкритості, що обмежують академічну свободу; якою має бути індивідуальна свобода дослідників і свобода академічних інституцій; чи існують юридичні обмеження академічної свободи (наприклад через контракти науковців); як упливають на академічну свободу наукові керівники та спонсори; чого повинні навчитися студенти тощо.

Розвиток академічної свободи в Україні потрібно розглядати в контексті суспільної ролі університетів. Оскільки, незважаючи на подібність риторики, українські реалії значно відрізняються від західного контексту. З одного боку, внаслідок відсутності всебічної університетської автономії внутрішня культура переважної більшості українських закладів вищої освіти не розглядає їх як вільні трибуни для оприлюднення результатів досліджень, висловлення експертних суджень і соціально важливих ідей.

Окрім підготовки кваліфікованих кадрів і розвитку науки, університети мають іще одну, так звану третю місію — суспільне служіння. Але стосовно її виконання наші ЗВО є зазвичай індиферентними й інертними. Тому в контексті академічної свободи в Україні, крім свободи викладання, свободи навчання та свободи дослідницької / експертної діяльності (можливості створювати нові знання), потрібно розвивати свободу слова (можливість доносити нові знання та суспільно важливі ідеї) й інституційну свободу університетів.

З іншого боку, політична культура українського суспільства пішла далеко вперед, ставши надзвичайно сприятливим середовищем для свободи слова. Тут напрошується паралель із феноменом так званої журналістської революції, коли 2004 року журналісти публічно виступили проти тиску та цензури. Цей рух став складником Помаранчевої революції. До журналістської революції призвела вимогливість активного громадянського суспільства щодо українських медіа. Тобто вона була не рушієм, а наслідком Помаранчевої революції.

Зважаючи на специфіку академічної сфери, заклади вищої освіти не повинні бути активними трансляторами думок. Радше йдеться про безперешкодну можливість для університетських викладачів, дослідників і відповідальних інтелектуалів брати участь у публічних дискусіях, почуваючись в університетах захищеними, а також провадити будь-яку публічну експертну діяльність. Але для цього українські університети мали б усвідомлювати власну роль незалежних трибун, виконуючи завдання, подібні до функцій мас-медіа, чого насправді не відбувається.

Українське політичне середовище має свої особливості. Здебільшого в нас немає особливих проблем із правим чи лівим популізмом, на що скаржилися німецькі колеги, лише з популізмом як таким. Як ми знаємо, українські політичні сили найчастіше об’єднуються не навколо ідеології та політичних програм, а навколо харизматичного лідера. До речі, керівництво українських університетів також не має командного характеру в сенсі розподілу відповідальності за виконання обраної стратегії, воно зазвичай представлене надзвичайно впливовими ректорами, які несуть повну персональну відповідальність за стан справ у ЗВО.

Теперішні спроби експериментувати зі збільшенням ролі університетських наглядових рад не збільшують їхньої відповідальності через те, що законодавство наразі не змінюється. І це є головною проблемою. На тлі відсутності фінансової автономії українських університетів і засадничого браку коштів ректор є практично єдиною контактною особою для комунікації з владою з метою забезпечення виживання свого закладу, й тому сильно від неї залежить. Водночас в умовах інституційної слабкості університетів активні університетські викладачі та науковці досить часто об’єднуються в мережі та громадські організації, спираючись на свої національні та міжнародні зв’язки й виявляючи значну громадську активність.

Важливим є й таке запитання: наскільки взагалі можна вести мову про академічну свободу в умовах «пунктирного» фінансування наукових досліджень в Україні? За підрахунками аналітичного порталу «Слово і діло», напередодні повномасштабної війни в державному бюджеті 2022 року було закладено 791,6 млн грн (+13,2%) для Національного фонду досліджень, 567,3 млн (+21,8%) — на дослідження на рівні Національної академії наук України, 105 млн (+5%) — на науку на рівні університетів (разом — 53,8 млн дол.). Для порівняння, 2020 року в Німеччині державна інституційна підтримка наукових досліджень в університетах і науково-дослідних інститутах становила 40% від усього наукового бюджету країни. Ця сума дорівнювала 7,3 млрд євро.

Слід звернути увагу на постколоніальну й посттоталітарну природу української політичної системи та соціальних пріоритетів. За останні десятиліття Україна досягла відчутних успіхів у розвитку політичної культури з лідерством сильного вимогливого та критично мислячого громадянського суспільства. В умовах повномасштабної війни доречно вести мову навіть про озброєне громадянське суспільство. Відповідно сьогодні не стільки університети впливають на суспільство, скільки суспільні вимоги до інституцій створюють основу для їхнього подальшого розвитку.

Українське громадянське суспільство, цілком згідно з принципами критичної теорії, закоріненої у спадщині Франкфуртської школи, протистоїть намірам політичної влади домінувати та контролювати («ліва» традиція), але водночас намагається зміцнити державні та професійні інституції й підвищити їхню ефективність («права» традиція). Сьогодні українська нація бореться за фізичне виживання, тому завдання зміцнення незалежної державності не можна ототожнювати з намірами щодо національного чи соціального домінування. За таких умов загрози проявів нетерпимості у вигляді публічних кампаній так званого примусового різноманіття та «культури скасування» для академічної свободи в Україні на теперішньому етапі виглядають радше потенційними, ніж реальними.

Слід зазначити, що в Україні немає цензури як системи певних обмежень як для мас-медіа, так і для ЗВО стосовно якихось перешкод для реалізації принципів академічної свободи. Тобто українські університети мають самі сформувати відповідну культуру й започаткувати власні традиції, які б стосувалися реалізації академічної свободи повною мірою. Для цього вони мають усі можливості.

На конференції звучали питання, наскільки практичним може виглядати застосування Індексу академічної свободи в Україні. Вже маємо публікації на тему вимірювання академічної свободи. Так, Світлана Заєць оперує відповідними показниками від Scholars at Risk, Європейської асоціації університетів, University Impact Ranking, The Academic Freedom Index. Проте інституційна неконтекстуальність української академічної сфери, деякі соціальні реалії, розбалансованість дискусій (зокрема: свобода для чого та свобода від чого?) робить застосування Індексу академічної свободи в Україні на теперішньому етапі нерелевантним.

Глобальний контекст виглядає досить загрозливо. «Науковцям краще висловитися, доки не стало занадто пізно. Цензура в усьому світі лише посилюватиметься, процес не спинити», — стверджує видання Le Monde. На тлі ерозії демократії дедалі важче висловлюватися стосовно делікатних і драстичних питань, до яких, зокрема, належить повномасштабна війна в Україні.

Отже, ситуація з академічною свободою в Україні не є чорно-білою. Можемо підсумувати наші перспективи у вигляді своєрідного «домашнього завдання» для українців:

Реалізувати концепцію всебічної університетської автономії, особливо в частині фінансової автономії: бути незалежним означає бути відповідальним. Відтак запрацює репутаційний чинник ЗВО.
Поширити демократичні здобутки української політичної культури на академічне життя.
Як наслідок — українські університети мають стати незалежними трибунами подібними до мас-медіа, звернути увагу на місію свого суспільного служіння, поширювати традиції незалежного критичного мислення, зміцнювати національну та громадянську ідентичність.
Поєднати систему вищої освіти з науковими дослідженнями.
Фінансувати наукові дослідження, оскільки вони формують майбутнє українського суспільства та є питанням національної безпеки й оборони.
Розглядати розвиток науки в контексті найважливіших політичних та економічних реформ (подібно до того, як Україна почала серйозно ставитися до фінансування своїх Збройних сил, вона має застосувати такий самий підхід до наукових досліджень).

Насамкінець я б хотів звернути увагу на важливість міжнародної контекстуальності наших публічних дискусій на тему академічної свободи, а також на завдання щодо інституційного зміцнення української академічної сфери, зокрема створення особливої культури університетських спільнот, об’єднаних спільними цінностями й чеснотами.