Чому Захід має розгромити Росію

У британській дипломатичній традиції з посиланням на сера Остіна Чемберлена добре відоме китайське прокляття «бодай ти жив у часи змін». Однак китаєзнавці його заперечують. На їхню думку, справжня, найближча за змістом китайська мудрість каже: «краще бути собакою в мирні часи, ніж людиною у часи хаосу». Так чи так, але ми живемо в добу хаосу, в період змін.

Погана новина полягає в тому, що ентропія замкнутих систем, тобто міра хаосу, лише зростає, як їй і належить. А добра — в тому, що вона (ентропія) досягає максимуму, коли в системі настає рівновага, що мовою геополітики означає баланс сил. Про це свідчить і недавній історичний досвід: війни, які саме і є уособленням хаосу, закінчуються й настає більш-менш тривалий період миру, коли сили сторін урівноважуються.

Питання, як завжди, в деталях: коли і як установлюється баланс сил і що це буде за баланс.

Найстійкіша геополітична рівновага з добре відомих нам станів виникла після Другої світової війни. Створена тоді трансатлантична система взаємного стримування, як і механізми взаємодії, що проіснували аж до закінчення холодної війни, були настільки ретельно сконструйованими, що навіть численні спроби дестабілізувати систему (тобто додати до неї зовнішню енергію у вигляді війн у Кореї, В’єтнамі й Афганістані, нескінченних конфліктів у Африці та перманентних сутичок на Близькому Сході) не досягли своєї мети. Й лише самогубство «імперії зла», підкріплене «генієм» Кіссінджера з підйому Китаю, змогло порушити повоєнний баланс.

Ейфорія стосовно «кінця історії» та помилкова оцінка причин розвалу СРСР, економіка якого, цілком імовірно, могла б протягнути ще якийсь час за китайською моделлю, якби не втопилася в ідеологічному болоті, зіграли злий жарт із країнами Заходу. Ще в 90-х було згаяно момент, коли сторона, яка нібито програла в холодній війні, почала думати про реванш і вибудовувати оновлену конструкцію своєї частини «балансу». Замість того, щоб довести справу розпаду останньої з імперій до кінця, Росію визнали членом ООН без вступу до цієї організації, ба більше,надали місце в РБ ООН без правових на те підстав; за домовленістю між РФ і Заходом відбулося роззброєння України в обмін на Будапештський меморандум; Росія розпочала формування інтеграційних військово-політичних проєктів спершу на просторах колишнього СРСР, а згодом і поза ними; ще за Єльцина стратегічними стали відносини з Китаєм.

Щонайменше Придністров’я, Нагірний Карабах і дві чеченські війни мали б стати для Заходу індикаторами прийдешньої катастрофи, але не стали. Білл Клінтон вітав прихід до влади в Росії кадрового офіцера ФСБ. І до Клінтона, і після нього бажане видавали за дійсне, хаос наростав, а остаточна дестабілізація системи з огляду на теракти 11 вересня 2001 року унеможливила повернення назад. Питання було лише в тому, коли й де буде ініційовано нову війну як інструмент формування нового балансу сил, тільки тепер за лекалами Кремля. Грузія виявилася недостатньо масштабною жертвою, головною метою стала Україна. Захід міг би вчасно розпізнати катастрофу, що насувалася, але навіть мюнхенську промову Путіна 2007 року не було почуто.

Із цього погляду цілком зрозумілим стає твердження кремлівських ідеологів нового фашизму про те, що Росія воює в Україні не з Україною, а із Заходом і цікавлять її не землі, а новий переділ світу. Біда лише в тім, що вони не в змозі сформулювати, що це буде за переділ, на чому ґрунтуватиметься новий баланс сил і між ким його слід вибудовувати. Словоблудство російських стратегів про світову більшість, поліцентричність, сімейні цінності та Росію як останню надію людства не тягне навіть на реферат першокурсника, не те що на стратегію.

Саме тому на допомогу покликано Китай, новий і могутній, хоч він і не воював із часів корейської війни. Саме Китай висуває тепер геополітичні концепції, формулює умови майбутнього балансу, й саме тому Китай, а не Росія, непокоїть США. Ось недавно Путін щосили намагався показати, що БРІКС — це його свято й він іще на щось упливає, однак єдиною важливою подією в Казані стала зустріч лідерів Індії та КНР, які домовилися знизити напруженість на спірному кордоні. Це важливо, тому що Індія — серйозний аргумент для вибудовування майбутнього балансу. Якщо до того ж Китай зможе уникнути «пастки СРСР», суттю якої була підміна економіки ідеологією, домовлятися з ним будь-якому президенту США буде вкрай складно.

Розгром Росії — нелегке завдання, але його виконання посилить позиції Заходу під час майбутнього переділу світу, й це саме той аргумент, який має спрацювати в нашому діалозі з партнерами. Панічне рішення залучити північнокорейських солдатів для війни проти України — колосальна дурість, наслідки якої обов’язково обернуться проти Москви. Ізраїль уже показав Ірану, чого варті погрози останнього стерти єврейську державу з лиця землі. Кім Чен Ину варто було б звернути увагу на цей прецедент, він також почав занадто голосно погрожувати сусідам близьким і далеким, а тепер ось вступив у не свою війну.

Хоч би в якому контексті ми розглядали нинішній хаос у міжнародних справах, важливо усвідомлювати, що ледь не кожна держава, навіть та, що є простим спостерігачем, бачить ситуацію по-своєму. Те, що цілком очевидно нам, зовсім не здається таким генеральному секретарю ООН і багатьом державам, замкненим на власних проблемах. Саміт БРІКС, який став узагалі-то провальним для РФ, зовсім інакше бачать із Африки або Південно-Східної Азії. Країнам розвиненої демократії варто звернути увагу: уникнути реформування світової системи вже неможливо, й вони мають запропонувати місце за столом у минулому пасивним, але важливим із погляду сучасної геополітики країнам, що розвиваються.

Половина світових багатств створюється тепер в Азії, а найважливішим континентом із погляду ресурсів і перспектив розвитку є Африка. Дедалі більше «середніх» держав стають самостійними, і їх турбують обмеження, які створили й підтримували розвинені країни в попередні історичні періоди. Неофітам глобальної політики наразі важко сформулювати, що саме їх не влаштовує і як саме потрібно будувати новий світ. Однак для них привабливими є самі розмови про майбутнє, бо створюють ілюзію причетності. Звідси — «черги» на вступ до БРІКС, ШОС та інших безглуздих структур. Саме час дорослим узяти відповідальність на себе й провести реформи — насамперед міждержавних інституцій і міжнародних структур безпеки, зробити їх більш інклюзивними. Але для цього, звісно, потрібно ще пережити 20 січня, а це складне завдання.

Експерти з міжнародних відносин стверджують, що з погляду стратегій розвитку держави діляться на дві категорії. Одні формулюють цілі, заздалегідь обмірковують контури бажаного майбутнього, а потім рухаються вперед, якнайоптимальніше використовуючи наявні ресурси. Вони вважають, що спонтанність та ініціатива ведуть до успіху тоді, коли добре підкріплені підготовчими заходами та логістикою. Інші діють інакше. Вони не моделюють майбутнього або моделюють його лише частково, а опинившись перед певним викликом, змушені діяти за умов сильного зовнішнього тиску. Відрізнити такі держави нескладно. Ті, хто вміє вибудовувати стратегії, рухаються до мети швидше та енергійніше. Ті, хто реагує на обставини, що склалися не з їхньої волі, зазвичай повільні у своїх діях і часто просто уникають радикальних рішень. Саме так чинять країни, що перебувають у вразливому становищі й змушені йти за обставинами, а не створювати їх.

Кількість перших украй обмежена — це США, ЄС, Китай, вони й стануть центрами тяжіння, якщо сформулюють своє бачення майбутнього у привабливий для інших країн спосіб. Росія, що представляє структуру світобудови у вигляді концепту «розширення імперії» Дугіна й «держави-цивілізації» Караганова, може залучити лише ізгоїв і недоторканних. Решта дотримуватиметься санітарної дистанції (що й показав недавній саміт БРІКС), і це означає неминучий цивілізаційний крах системи Путіна.

Водночас Захід в особі США та ЄС іще має заповнити концептуальний вакуум, що виник у міжнародних відносинах, власним баченням колективного майбутнього людства. Мистецтво сучасного стратегування полягає ще й у тому, щоб майстерно й в оптимальний спосіб використовувати для досягнення мети всі наявні ресурси. Особливо це справедливо, коли ресурси обмежені, а війна йде у форматі «Давид проти Голіафа».

Один із таких ресурсів, яким Захід має вміло розпорядитися, — колективні механізми безпеки. У протилежної сторони таких інструментів наразі немає, хоча наявні двосторонні угоди й домовленості між Росією, Північною Кореєю, Іраном і Китаєм уже є певним прообразом майбутнього військового союзу. Що довше триває війна, а Україна залишається поза НАТО, то вищий шанс, що з протилежного боку з’явиться новий «Варшавський договір», тільки з іншою столицею в назві.

Найстрашніший вимір будь-якої війни — звісно ж, поле бою. Та це розуміють ті, хто має відповідну історичну пам’ять або перебуває відносно недалеко від лінії фронту. Для інших війна — часто лише одна з подій у вечірньому випуску новин. Так не має бути для тих, хто мислить та (або) ухвалює рішення. В наші технологічні часи нескладно отримати необхідний обсяг інформації та проаналізувати сценарії майбутнього з огляду на найгірший варіант розвитку подій: як кажуть японці, живи так, ніби ти вже помер.

Стратегії, спрямовані на усунення найгіршого сценарію, і є найправильнішими, хоч які «раціональні» аргументи суперечать їм. Твердження «Україну не можна приймати до НАТО, бо там триває війна», «дозвіл на удари вглиб території Росії дати не можемо, бо це ескалація» й подібні — порожній звук порівняно з небезпекою отримати після несправедливого закінчення війни новий світовий порядок не просто з іншим геополітичним центром з іншого боку, а з військовим блоком, у якому не менше ядерних країн, ніж у НАТО, а ціна людського життя дорівнює нулю.

Годинник історії має нерівномірний ритм. І якщо агресію Росії проти України передбачити ще можна було, то вступу у війну Північної Кореї та постачання іранських дронів не передбачив ніхто. Доки сумніви мучать нерішучих, а помилкові оцінки є основою для формування політики, ентропія й далі зростає. Воістину ми живемо в часи змін.