Журналіст «Укрінформу» Такаші Хірано: «Найбільше мене вражає прагнення українців до незалежності»

Такаші Хірано живе в Україні з 2008 року, викладав японську у Львівському національному університеті, у 2014—2018 роках працював у Посольстві Японії в Україні на посаді аташе політичного відділу. З 2018 року — редактор японськомовної версії «Укрінформу». 

Україною захопився ще в шкільні роки, коли прочитав книжку про нашу країну. Його здивувало, чому про країну з такою довгою історією та багатою культурою, великими ресурсами мало хто знає в Японії. Він почав вивчати українську мову, і продовжив її вивчення в Токійському університеті іноземних мов.

Такаші все життя захоплюється фотографією, практично не розлучається зі своїм фотоапаратом. Пропрацювавши на дипломатичній службі, каже, що робота журналістом набагато цікавіша.

Проживши в Україні вже 16 років Такаші, написав дві книжки. Перша книга «Український фан-book» — про кухню, мовні особливості, культуру, традиції, релігії, історію різних регіонів України — вийшла у 2020 році. Друга — «Російсько-українська війна очима з Києва — Жити життям із війною» — вийде друком у листопаді у японському видавництві. Ця книга — про повсякденне життя в умовах російської загарбницької війни. Крім того, він став адвокатом кримськотатарської мови.

«Найбільше мене вражає прагнення українців до незалежності», — каже Такаші, відповідаючи на запитання, що його найбільше вражає в українцях. На його думку, скандал із цензурою в «Укрінформі» пішов на користь загалом для українського медіапростору, він підвищив увагу до проблематики у цілому. «Це було важливо для збереження незалежності та свободи медіа. І цей дуже прикрий випадок одночасно став прекрасним прецедентом для українських медіа. Під час війни журналісти державного агентства не готові вдаватися до цензури та хочуть зберегти свою незалежність», — зауважує Такаші, додаючи, що всі його колеги прагнуть повернутися до «Білого списку» прозорих і відповідальних медіа.

— Такаші, ви в Україні з 2008 року. Ви вже назавжди залишилися в Україні, чи все ж плануєте колись повернутися в Японію?

— Перед тим, як я переїхав до України 2008 року, працював фотографом в Японії та дуже мало заробляв. Тому почав шукати щось нове і згадав, що ще раніше в університеті вивчав українську мову, багато читав про Україну. Подумав, чи можливо якимось чином поєднати ці знання та свою основну роботу — і вирішив поїхати до України. Пошукав інформацію, оголошення на посаду викладача японської мови. Тоді думав, що житиму в Україні один-два роки, буду фотографувати життя в Україні, українців, повернуся і зроблю фотовиставку, щоб привернути увагу до себе й працювати далі як фотограф у Токіо. Але життя таке непросте… Коли почав жити в Україні, то стало просто цікавіше. Відчував себе ефективнішим в університеті як викладач і зрозумів, що один рік — це замало для створення якоїсь ефективної роботи.

Вирішив, що ще треба пожити тут, розвивати себе, практикувати українську мову та зрозуміти суспільство набагато краще. Потім у мене з’явилися тут друзі й поступово я усвідомив, що тут набагато краще, тут усе цікавіше, зрозумів, що хочу далі жити тут.

Не можу сказати, що назавжди залишуся жити тут, але поки не бачу сенсу повертатися до Токіо. Принаймні, мені хочеться далі жити тут.

— Скільки років ви викладали японську мову?

— Чотири роки в університеті, а потім трохи приватно. А паралельно вчився на магістратурі, вивчав внутрішню та зовнішню політику України. А потім із 2014 року почав працювати в Посольстві Японії у політичному відділі як політичний аташе.

— Як часто ви буваєте на батьківщині?

— Нечасто. Раніше раз на рік повертався, щоб побачити батьків. Під час Covid-19 не міг з’їздити. Планував 2022 року поїхати до Японії, щоб побачити рідних, але почалася повномасштабна війна. Спочатку думав, що до кінця війни не буду повертатися, бо просто робота шалена і її непросто залишити. Психологічний бар’єр з’явився, що коли друзі на фронті — не хочеться просто відпочивати десь за кордоном. Але потім зрозумів, що вже чотири роки не бачив батьків, треба якось поспілкуватися з ними наживо, щоб заспокоїти їх, що все гаразд, що можу жити й працювати у Києві. Тому торік восени літав до Японії. Планую поїхати наступного року.

— Як ваша родина сприйняла те, що ви тут так довго і зараз під час війни?

— Батьки, знаючи, що я в дитинстві багато читав про Україну й через плани більше дізнатися про цю країну вступив до університету в Токіо, від початку розуміли, що в мене є палке бажання жити тут. Мій батько був учителем географії в школі, в нього було багато книжок про різні країни. Я в дитинстві любив читати його книжки, одного дня знайшов книгу про Україну і захопився. До того моменту я ніколи не чув і не знав нічого про Україну. У книзі було досить докладно написано все про культуру, традиції, кухню, мову, історію, промисловість. Мені стало цікаво, а чому така велика країна з такими важливими ресурсами, а в Японії ніхто про неї не розповідає? Це стало для мене великою загадкою.

Тому зацікавився, хотів більше дізнатися про Україну, почав шукати інформацію онлайн, спілкувався з українцями в інтернеті, електронною поштою. Підтвердив для себе, що дійсно такі люди тут є. Потім мені сказали, що у Токійському університеті іноземних мов є один японський професор, який досліджує українську мову, і що там можна вивчати українську. Я туди вступив на навчання. Ось така історія.

— Ви закінчили Токійський університет іноземних мов і вивчали міжнародні відносини в ЛНУ. А працюєте зараз в «Укрінформі». Чи вивчали ви десь журналістику?

— У Японії взагалі немає спеціальної журналістської освіти, такий окремий освітній напрям відсутній. У вищій школі отримують якусь спеціалізацію, а якщо йдуть у журналістику, то стандарти професії вивчають самостійно.

— Чим відрізняються японські журналісти від українських, на ваш погляд?

— О, це цікаве питання. За моїм спостереженням, напевно, велика різниця полягає в тому, що японські журналісти більше хочуть слухати слова пересічних людей. Тобто дуже часто, навіть в Україні, у Києві, якщо якась подія трапляється, то вони виходять спочатку на вулицю, запитуючи українців: як ви думаєте, чому це трапилося. В Україні частіше запитують експертів, чиновників, депутатів — тих, хто має вже певні знання, експертизу, й вже потім розповідають про це пересічним людям. У Японії теж запитують експертів, але дуже часто спочатку запитують людей.

— Ви пишете тільки для «Укрінформу»? Чи ще для якихось японських медіа?

— У японські медіа новини не пишу, мене просто вважають експертом-україністом, тому різні видання, зокрема наукові, просять написати експертизу, наприклад, про громадянське суспільство в Україні. На початку повномасштабного вторгнення пояснював політичну ситуацію. Як Зеленський став популярним президентом, потім його рейтинг упав, а після початку повномасштабного вторгнення знову виріс. Також розповідав, які японські елементи можна зараз побачити в українському суспільстві, наприклад, молоді військові у ЗСУ часом називають себе позивними з японських аніме. Це дуже унікальний феномен. Я запитував військових, чому це так, то вони сказали, що у шкільні або студентські роки дивилися японське аніме, тому це для них дуже близьке. І таке покоління зараз. Це така тонка реальність, яка передає атмосферу на фронті. Для японців це дуже важлива інформація. Взагалі це дивовижно, що під час повномасштабного вторгнення можна бачити японські елементи у кав’ярнях, або ось, наприклад, у вашого фотографа на світшоті є напис японською (у фотографа Максима Поліщука був напис японською, який у перекладі означав «Новий» — «ДМ»).

Думаю, що цей феномен — симпатія до японської культури — посилився після початку повномасштабного вторгнення, коли японська влада, японський уряд підтримав українців, бо якби Японія показала нейтральну позицію, то вони могли би розчаруватися.

— Узимку 2020 року, коли я була в Японії, запитувала місцевих журналістів, звичайних японців, що вони знають про Україну, які новини про нашу країну є в їхніх медіа. Про Україну майже нічого не знали й новин було дуже мало. Сплеск уваги до України був 2013—2014 року під час Революції гідності. А потім настало затишшя. Після вторгнення росіян ситуація змінилася?

— Так. Сподіваюся, моя робота загалом допомагає тому, щоб підвищити обізнаність про Україну в японському суспільстві. Я працюю в «Укрінформі» з 2018 року, розповідаю про Україну японцям, пишу новини японською мовою і паралельно ще розповідаю в соцмережах.

Важко сказати, чи дуже моя робота сприяла підвищенню обізнаності у японському суспільстві, але принаймні експерти почали читати наші новини, мої статті, це підвищувало їхнє розуміння щодо ситуації та щодо війни, яка триває з 2014 року. Інші журналісти в Японії теж намагалися писати або привертати увагу суспільства до ситуації України. Збільшення обізнаності про Україну — це поступовий процес, але дуже важливий.

Сподіваюся, мої зусилля не були марні. Принаймні спочатку експерти почали краще розуміти ситуацію, вони вже мали знання щодо ситуації до початку повномасштабного вторгнення. Тому що коли росіяни розмістили свої війська на кордоні з Україною, шалена увага з’явилася у японському інформаційному просторі. Японські медіа почали запрошувати експертів до ефіру, обговорювати, що буде, якщо почнеться повномасштабна війна. Що Японія має зробити, що це буде означати для Японії. Вони дискутували по-різному, базуючись на українському баченні, на відміну від 2014 року.

З 2014 року в японському інформаційному просторі дуже сильно розповсюджувалася російська пропаганда, зокрема через так званих русистів у Японії, які повірили російській інформації. Але ми намагалися донести, що це просто дезінформація або російські наративи, які не враховують українські погляди. Я мав розповідати японському суспільству це бачення з боку України й українців. І вони могли порівнювати протягом кількох років із 2018-го, через інтерв’ю, через різні статті, чи, принаймні, звичайні новини та покращити розуміння щодо ситуації в Україні в контексті російсько-української війни з 2014 року. І думаю, коли вже повномасштабне вторгнення почалося, японські медіа та загалом суспільство набагато краще розуміли контекст цієї війни. І на відміну від 2014-го змогли відразу висловити підтримку Україні. Японський уряд дуже швидко прийняв рішення щодо підтримки України.

— Знаю, що в Японії був сильний вплив російської дезінформації щодо України. Чи вдається зараз їй протистояти?

— У 2014 році, на жаль, був великий вплив російської пропаганди, здебільшого через так званих русистів, які часто поширювали російські наративи чи російське бачення. І в японському суспільстві майже не було таких експертів, які могли передавати українське бачення. Тобто не було порівняння між двома баченнями, щоб, маючи критичне мислення, об’єктивно зрозуміти ситуацію. Тому часто поширювалися російські наративи про праворадикалів в Україні. А зараз, дякуючи зокрема й нашим зусиллям, які ми робили з 2018 року, і японським експертам, у Японії зрозуміли, що Росія багато років розповсюджувала дезінформацію. І не тільки в Японії, а загалом у всьому світі, пригадайте втручання у президентські вибори в США. У 2014-му ми були обмануті, а тепер маємо усвідомити, наскільки це великі загрози саме для японського суспільства. Ми маємо бути обережні, маємо викривати чи виявляти російську дезінформацію та якось протистояти їй. Наскільки я розумію, японці зараз дуже обережно ставляться до інформації, яка находить із Росії, перевіряють її, з’явилося розуміння фактчекінгу, критичне мислення і медіаграмотність. Набагато менше, порівнюючи з 2014 роком, запрошують в ефір експертів-русистів. Зараз більше в ефірі міжнародників, які добре знають міжнародне право і міжнародні відносини, або запрошують таких експертів як я, які можуть передавати бачення українців. У японських медіа працюють українці, які теж багато роблять, щоб донести думку українців.

— Ваша сторінка «Укрінформу» японською популярна в Японії?

— Не можу точно сказати, бо був певний злам. Знаю, що добре читають, і японська сторінка часто на третьому місці після української й англійської сторінок. До новин «Укрінформу» в Японії ставляться з певною довірою, зокрема знаючи, що я тут працюю з 2018 року. Хоча я весь час наголошую, що в Україні є багато медіа, які також варто читати тим, хто хоче заглибитися в життя українців і зрозуміти цілісну картину. В Україні дуже потужна медіаспільнота, я про це теж постійно розповідаю, бо це важливо знати.

— Ви зазначені на сайті як редактор сторінки японською. Хто крім вас ще працює над цією сторінкою?

— Мене називають редактором, але я сам працюю над японською версією.

— А як ви взагалі встигаєте? Ви ж усе одно іноді можете піти у відпустку, хоча я зрозуміла, що ви рідко маєте відпустку, або на лікарняний. Хто вас тоді заміщає?

— Ніхто. Дуже добре, що я нечасто хворію). Це складне завдання, загалом воно полягає в тому, щоб знайте експертів, які паралельно добре знають японську й українську мови та політичну ситуацію чи військову термінологію. Я просто працював у Посольстві Японії в політичному відділі й загалом багато років займався цим питанням. Обізнаних людей із гарним знанням японської мови дуже важко знайти в Україні. Тому поки я сам працюю на сторінці японською. Вирішив, що до кінця війни буду працювати.

— Я читала коментарі під вашим відеоінтерв’ю, практично всі захоплюються вашою чудовою українською мовою. Як вам вдалося так добре вивчити нашу мову?

— Я не вважаю, що вже вивчив українську мову. По-перше, я ще маю покращувати знання і стараюся це робити, приміром, покращувати вимову. Почав вивчати українську спочатку у Токіо, здебільшого граматику. Потім практикував, коли працював в університеті у Львові, коли зміг більше спілкуватися з українцями. Потім удосконалював на магістратурі, коли щодня ходив на заняття і писав магістерську роботу українською, читав наукові матеріали, дисертації. Потім ці знання використовував у Посольстві Японії в Україні.

— Ви також є адвокатом кримськотатарської мови, чому вас так захопила тема Криму і кримськотатарської мови?

— Мене зацікавила ця тема ще раніше, коли в Японії в університеті досліджував історію та міжнародні, точніше регіональні відносини країн. Зокрема й у Чорноморському регіоні. Читав різні книжки про Чорноморський регіон. Крим і кримськотатарський народ був суб’єктом історії та міжнародної політики у цьому регіоні. Про це дуже часто забувають, тому що кримських татар депортували в СРСР і нібито зняли з міжрегіональної арени. Але вони точно є повноцінним суб’єктом відносин у Чорноморському регіоні. Має бути відновлена справедливість, щоб усі зрозуміли, яку роль відігравали кримські татари в Криму, яким чином Росія хотіла це приховати, вважаючи Крим російським. Я почав цікавитися цим питанням, ходив на різні заходи. Одного дня захотів більше дізнатися про кримськотатарську мову, принаймні розгорнути підручник, і виявилося, що у книгарнях у Львові не було жодних навчальних матеріалів кримськотатарською. Попри те, що мова перебуває під загрозою зникнення, за оцінкою ЮНЕСКО. Тоді я зрозумів, що це дуже серйозна проблема в Україні, коли немає навчальних матеріалів, попри те, що є охочі вчити мову. Зрозумів, якщо нічого не зробимо, то ця мова може зникнути. Тому почав розповідати про це активістам, що треба написати підручники й словники. Тоді мене й почали вважати адвокатом кримськотатарської мови. Або хлопцем, який захоплений і постійно говорить про кримськотатарську мову. У мене з’явилися друзі серед кримських татар. До речі, нещодавно в Києві була презентація абетки кримськотатарської мови.

Дуже добре, що уряд прийняв стратегію розвитку кримськотатарської мови протягом 10 років. До речі, 23 лютого 2022 року я написав для Міністерства інтеграції багато рекомендацій, і вони взяли їх до уваги.

— Це фантастика: громадянин Японії пише рекомендації для нашого Мінінтеграції!

Що ви думаєте про скандал щодо цензури в «Укрінформі», який розгорівся взимку цього року? Питання обговорювали навіть на зустрічі з послами G7. У результаті змінився керівник «Укрінформу». Чи змінилася ситуація зараз? Чи хочуть ваші колеги в «Укрінформі», щоб агенція повернулася в Білий список медіа?

— Я вважаю, що цей скандал був дуже позитивним загалом для українського медіапростору, він підвищив увагу до проблематики у цілому. Це було важливо для збереження незалежності та свободи медіа. І цей дуже прикрий випадок одночасно став прекрасним прецедентом для українських медіа. Під час війни журналісти державного агентства не готові вдаватися до цензури та хочуть зберегти свою незалежність. Системна проблема залишається, бо на законодавчому рівні закріплено статус «Укрінформу» як державного медіа. На мою думку, це питання треба обговорити, мабуть, пізніше в якомусь доречному моменті на суспільному рівні.

Журналісти «Укрінформу» на чолі з директором Олександром Харченком просто відмінно працювали й перебували постійно в Білому списку медіа. Я відчував, що ми дійсно дотримуємося журналістських стандартів. Звичайно, я хочу, щоб «Укрінформ» повернувся до Білого списку, безпосередньо про це казав новому керівнику Сергію Череватому, що репутація «Укрінформу» — це і моя репутація. Думаю, він також прагне, щоб «Укрінформ» повернувся до Білого списку, і мої колеги по агенції також цього хочуть.

Якщо ми отримаємо автономію у роботі, то думаю, що рано чи пізно повернемося. Журналісти «Укрінформу» не готові просто розповсюджувати пропаганду з боку держави. Щодо того темника з боку Олексія Мацуки, то ми відразу всередині агентства відреагували на нього, і він просто його відкликав. Тобто темник не застосували, у нас був шалений опір усередині агентства, і тут бачу певний оптимізм. Дякуючи колегам, ми зможемо якось зберегти незалежність, але повторюся: щоб розв’язати проблему на системному рівні, треба забезпечити незалежність агенції на законодавчому рівні.

Після того, як директором «Укрінформу» став Сергій Череватий, атмосфера у цілому в агенції покращилася, стала краща комунікація між редакторами, працівниками. Я належу до редакції зовнішньої політики іномовлення і маю довіру до своєї безпосередньої керівниці Наталії Костіної, яка нещодавно стала заступницею директора, вона справедлива людина.

— Японія дуже допомагає Україні під час повномасштабної війни. І окрема подяка за допомогу Суспільному мовнику України. У нас тісні зв’язки з NHK та JICA. Ваша країна допомагає нам технікою та обладнанням, десятки моїх колег із Суспільного побували з навчальними візитами в Японії. Вони вражені вашою країною. А чим вас вражають українці, чим вражає Україна?

— Я живу в Україні 16-й рік і, думаю, найбільше мене вражає прагнення українців до незалежності, наполегливе бажання бути незалежним і здійснювати свої мрії. Навіть, якщо інші кажуть, що це неможливо, все одно українці не здаються і до кінця роблять справу, зокрема щодо членства у Європейському Союзі.

Дехто, можливо, скептично ставиться, наприклад, до «Укрінформу», думаючи, що це державна агенція, яка не може бути незалежною і яка поширює пропаганду. А ми своїми діями, новинами доводимо, що ми любимо незалежність і підтримуємо європейські стандарти. Це прагнення бути незалежними та дотримуватися демократичних цінностей мене і вражає.

В Україні є розуміння стандартів. Українці дуже добре розуміють цивілізаційний розвиток, часом просто через якісь системні завади не можуть щось реалізувати. Але інколи відмінно реалізують, дивуючи світ якоюсь інновацією. Приміром, застосунок «Дія» здивував японців, коли вони про нього дізналися. Тобто у вас ці інноваційні речі впроваджуються набагато швидше, ніж у Японії. У вас якісно орієнтоване суспільство, це дуже помітно у різних сферах, наприклад, у сфері громадського харчування. Японці часом дивуються якістю у кожному вашому закладі. В Японії доволі часто можна зайти до якогось нового закладу, де все виглядає дуже смачно, а насправді виявляється дуже низької якості. В Україні всі заклади намагаються дотримуватися високого рівня.

— Нещодавно була новина про те, що у листопаді вийде друком у японському видавництві «Сейкайша» ваша книжка «Російсько-українська війна очима з Києва — Жити життям з війною». Це вже друга ваша книга про українців та Україну. Чи є попит на такі книжки в Японії?

— Сподіваюся на великий попит. На початку повномасштабного вторгнення японці хотіли більше дізнатися про Україну, про яку дехто ніколи раніше не чув, тому вони масово купували мою першу книжку. У першій книзі написано про культуру та історію України, її кухню, політику, мови, релігії. Зараз практично всі японські журналісти користуються моєю книгою.

Наше видавництво вважає, що моя друга книга буде актуальна, хоча тема вже інша. Я написав про те, як ми живемо під час війни протягом понад двох із половиною років. Інші журналісти писали про ситуацію на фронті чи міжнародні відносини, допомогу чи політику, а мій фокус у тому, як люди живуть під час війни. Як ми реагуємо на повітряні тривоги, економіку, чи є відчуття перемоги й миру, чи є побоювання мобілізації. Такі повсякденні емоції, відчуття, про які поки що в Японії не так часто розповідають. А я живу тут, у мене теж є свої емоції, тому я можу про це розповідати як очевидець.

— Також читала, що 2019 року в Києві пройшла ваша четверта персональна виставка світлин. А в Японії ви робите такі виставки?

— Коли я жив у Японії, то організовував виставки. Але оскільки я тут уже 16 років живу, то дистанційно організувати виставку фотографій з України, зокрема з часів повномасштабної війни, дуже складно.

— Ким ви себе більше відчуваєте: дипломатом, журналістом, письменником чи фотографом?

— Я продовжую фотографувати, але не маю наміру заробляти цим на життя. Фотовиставки й фотографія, письменництво — це для душі. Дипломатом я працював кілька років. Зараз я більше журналіст, бо працюю журналістом.

— Звідки ви дізнаєтеся новини щодня? З яких медіа, соцмереж? Якими соцмережами користуєтеся?

— Насамперед читаю всі або майже всі новини нашого агентства. Паралельно ще з інших медіа, японських зокрема. З українських — це «Українська правді», «Дзеркало тижня», з великою повагою ставлюсь та довіряю «Суспільному».

Я є в фейсбуці, X (твіттері), найчастіше заходжу туди, читаю і пишу сам.

— Ви вже познайомилися з новим послом Японії в Україні Масаші Накаґоме? До речі, один із перших візитів в Україні він здійснив на Суспільне мовлення.

— Ні, ще не познайомився, сподіваюся, ми познайомимося і напевно я подарую послу мою книжку. Знаю, що ви вже познайомилися. Вважаю, дуже добре, що для нового посла співпраця з Суспільним мовником в пріоритеті й він готовий її продовжувати. Думаю, що одна з найефективніших допомог із боку Японії для України — це допомога Суспільному мовленню. Мене тішить, що Японія далі буде продовжувати цю співпрацю, це означає, що в моїй країні цікавляться продуктом українських медіа.

Я захоплений українською журналістикою, тому що зараз Україна посідає 61-е місце, а Японія - 70-е місце в рейтингу свободи преси, тому я пишаюся бути її частиною.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»