Прагнення до ідеального стало ворогом доброго в Україні

Під час дебатів між кандидатами в президенти США 10 вересня ведучий ABC News Девід Мюїр поставив запитання кандидату від республіканців Дональду Трампу: "Чи хочете ви, щоб Україна перемогла в цій війні?" Трамп відмовився відповісти прямо. "Я хочу, щоб війна припинилася," - сказав він. Коли Мюїр повторив запитання, Трамп знову ухилився: "Я думаю, що в інтересах США завершити цю війну і просто покінчити з нею."

Багато спостерігачів критикували відмову Трампа висловити підтримку Україні в її війні проти російської агресії. Проте колишній президент далеко не єдиний, хто відмовляється прямо відповісти на таке запитання. Більшість американських експертів з національної безпеки, включаючи команду зовнішньої політики президента США Джо Байдена, заявили, що хочуть поразки Росії від України. Але вони відмовляються визначити, що саме це означає, часто кажучи, що це має вирішувати Україна.

Якщо натиснути, більшість, ймовірно, справді визначили б перемогу так само, як її визначає Київ, у тому числі в своєму нещодавньому "плані перемоги": вигнання російських військ з усієї території України, включаючи Крим, і відновлення контролю над кордонами 1991 року. Для прийняття такого визначення є вагомі підстави. Найбазовіша, хоча й не завжди дотримувана норма міжнародного порядку, що існує близько 400 років, полягає в тому, що кордони мають поважатися. Територія не повинна набуватися шляхом загрози або застосування збройної сили. Це було однією з головних причин, чому США та інші країни об'єдналися для захисту Південної Кореї в 1950 році та Кувейту в 1990 році.

Проте хоча таке визначення бажане, воно в кінцевому підсумку непрацездатне. В принципі, Україна могла б звільнити втрачені території, якби США та їхні європейські партнери втрутилися власними силами. Але це вимагало б відмови від непрямої стратегії, яку вони обрали в 2022 році. Це призвело б до величезних людських, військових та економічних втрат. І це створило б набагато більший ризик, оскільки означало б війну між НАТО та ядерною Росією. З цієї причини така політика не буде прийнята.

Замість того, щоб чіплятися за нездійсненне визначення перемоги, Вашингтон має зіткнутися з суворою реальністю війни і змиритися з більш правдоподібним результатом. Він все ще повинен визначати перемогу як збереження Україною суверенітету та незалежності, свободи вступати в будь-які союзи та асоціації за своїм бажанням. Але слід відмовитися від ідеї, що для перемоги Києву потрібно звільнити всі свої землі. Тому, продовжуючи озброювати Україну, США та їхні союзники мають зробити незручний крок і підштовхнути Київ до переговорів з Кремлем, чітко окресливши, як це слід робити.

Такий поворот може бути непопулярним. Потрібна політична сміливість, щоб його здійснити, і обережність при реалізації. Але це єдиний спосіб припинити бойові дії, зберегти Україну як дійсно незалежну країну, дати їй можливість відновитися і уникнути катастрофічних наслідків як для України, так і для світу.

ЩО Є І ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ

Для Києва повернення до кордонів 1991 року військовим шляхом недосяжне. Розрив у живій силі та техніці між Росією та Україною просто занадто великий. Історія показує, що для вигнання Росії з Криму або Донбасу Україні знадобилися б сили приблизно втричі численніші та боєздатніші, ніж у Москви, а в Росії населення як мінімум утричі більше і набагато потужніша промислова база. Російські оборонні позиції добре укріплені, і вона отримала озброєння та технічну допомогу від Китаю, Ірану та Північної Кореї. Немає причин вважати, що з часом вона не отримає ще більше такої допомоги. У жовтні, зрештою, Північна Корея поглибила свою участь, направивши тисячі своїх військ до Росії для використання у військових діях.

Тим часом, Києву потрібна більша частина своїх сил просто для захисту приблизно 80 відсотків української території, яку він все ще контролює. Вони особливо потрібні зараз: в останні тижні російські сили отримали контроль над додатковою територією на сході. Україна намагається створити більш потужний арсенал, але у неї мало можливостей для виробництва оборонної продукції. Її західні партнери допомагають, але не можуть виробляти достатньо зброї та боєприпасів, щоб дати Києву все, що він хоче, виконуючи при цьому свої інші зобов'язання. США потрібно достатньо зброї, щоб допомагати не тільки Україні, але й таким партнерам, як Ізраїль та Тайвань (а також забезпечувати себе). Вашингтон міг би і, можливо, повинен надати Києву більш досконалі системи і послабити обмеження на їх використання. Але немає такої переломної зброї або знятого обмеження, яке дозволило б Україні одночасно захищати те, що вона вже контролює, і звільняти те, чого не контролює.

Багато аналітиків відмовляються публічно визнавати ці реалії, частково через побоювання, що це надасть сміливості Росії та деморалізує Україну. Але формулювання неможливого визначення перемоги створює свої власні політичні проблеми.

Наприклад, це дало американським та європейським противникам — або, більш великодушно, скептикам — надання Україні додаткової військової допомоги вагомий аргумент. Захід, кажуть вони, витрачає десятки мільярдів доларів на політику, яка має мало шансів на успіх або взагалі не має їх, загрожуючи при цьому знизити свою боєготовність в інших театрах військових дій, де, на думку деяких аналітиків, зачіпаються більш важливі інтереси США. "По суті, у нас немає можливості виробляти ту кількість зброї, яка потрібна Україні для перемоги у війні", - написав у квітні кандидат у віце-президенти від республіканців Джей Ді Венс. "Ця зброя", - продовжив він, - "потрібна не тільки Україні".

Не пропонуючи реалістичного визначення перемоги, Захід також знижує тиск на Росію, залишаючи мало місця для серйозної дипломатії. Кожен протагоніст залишається вільним переслідувати свої максималістські цілі. Це не означає, що Росія та Україна морально рівноцінні; це не так. Але без реальних дипломатичних зусиль Заходу президент Росії Володимир Путін може стверджувати, що його режим не є головною перешкодою для припинення війни, посилаючись на відмову США та Європи вести переговори. Результатом є менший міжнародний та внутрішній тиск на Кремль. Західні санкції проти Росії широко ігноруються, і Путін все частіше вітається на великих міжнародних форумах, включаючи, наприклад, жовтневий саміт БРІКС.

Тим часом, продовження війни спустошує Україну. Країна зазнала понад 300 000 втрат — приголомшливе число, навіть якщо це тільки половина втрат Росії. Очікується, що українська економіка зросте тільки на три відсотки в цьому році після скорочення приблизно на 30 відсотків у 2022 році. Триваючий конфлікт унеможливлює початок серйозного відновлення, оскільки мало хто захоче інвестувати в структури, які знову можуть бути перетворені на руїни. Це також збільшує кінцеву вартість відновлення, яка вже досягла за оцінками 500 мільярдів доларів. І нескінченні бойові дії роблять нещасними українських громадян, які тепер страждають від регулярних перебоїв з електрикою, викликаних російськими атаками на інфраструктуру України, та безстрокової військової служби, що вимагається від багатьох українських чоловіків. Тому не дивно, що українці все частіше залишають свою державу. Близько шести мільйонів з них тепер живуть в інших місцях, і це число включає багатьох чоловіків призовного віку.

Коротше кажучи, Україна та її прихильники проводять політику, яка навряд чи увінчається успіхом, але напевно буде дорогою. Час не зробить ситуацію кращою. Втома наростає як всередині України, так і серед її прихильників. Траєкторія війни ні бажана, ні стійка.

Українці знають про ці факти. Саме тому в жовтні президент Володимир Зеленський представив свій "план перемоги". Але незважаючи на супутню шумиху, пропозиція Зеленського дає мало вказівок на те, як Україна може подолати багато проблем, що стоять перед країною. План перераховує гарантії безпеки та економічну підтримку, яку хоче Україна, але не бажаний результат. У ньому говориться, що "божевільні в Кремлі повинні втратити можливість продовжувати війну", але не визначаються жодні дипломатичні цілі, крім того, що "Росія повинна назавжди втратити контроль над Україною і навіть бажання такого контролю". Іншими словами, він не пропонує реалістичної стратегії, яку можуть підтримати партнери України. Це не план перемоги, а рецепт продовження війни. Якщо союзники Києва відвернуться, це може виявитися рецептом поразки.

МИСТЕЦТВО МОЖЛИВОГО

Перспектива поразки України — або припинення її існування як дійсно незалежної країни, поза російським впливом — завдала б серйозного удару по міжнародному порядку та європейській безпеці. Це збільшило б загрозу з боку Росії для інших частин Європи, послабило б впевненість Заходу і сигналізувало б Китаю (і можливо Північній Кореї), що у Заходу може не бути здатності та рішучості, необхідних для відбиття агресії. Це послабило б норму проти завоювань. І це, звичайно, було б жахливо для українського народу.

Однак існує альтернативна стратегія як нескінченній війні, так і поразці Києва. Вона включає продовжувану західну підтримку України та протистояння Росії. Але вона також вимагає прямої розмови з українським керівництвом разом з обмеженими стимулами для Москви.

В основі такої переробленої стратегії лежить більш скромне визначення перемоги — але таке, яке все ще захищає фундаментальні західні та українські інтереси, заперечуючи при цьому багато військових цілей Путіна. Метою має бути збереження України як незалежної, суверенної та економічно життєздатної країни. Вона повинна бути вільна у виборі своєї політичної системи та керівництва. Країна також повинна бути вільна переозброюватися та підтримувати армію будь-якого розміру, якого забажає, вступати до Європейського союзу та приймати зобов'язання з безпеки від зовнішніх сторін. Їй потрібен економічний доступ до Чорного моря.

Києву не потрібно 100 відсотків своєї території для реалізації цих цілей. Але що ж тоді потрібно? Насамперед, припинення війни. Цей кінець не вимагає постійного врегулювання, яке вирішило б усі питання, що розділяють Росію та Україну.

Дійсно, на даному етапі цього не повинно бути, оскільки будь-яке надмірно амбітне дипломатичне починання напевно зазнає невдачі. Натомість те, що потрібно країні зараз — це тимчасове припинення бойових дій, яке значною мірою відображає поточні реалії на місцях.

Для досягнення цього США та їхні партнери в Європі повинні розпочати діалог з Україною. Метою було б переконати її керівників прийняти це більш скромне визначення перемоги. Вони повинні сказати Києву, що західну підтримку не можна очікувати на поточному або близькому до нього рівні без цього. Але вони також повинні дати залізну обіцянку зробити все можливе, щоб забезпечити Україну зброєю на довгу перспективу. Більша частина цієї зброї була б надана за умови, що вона буде використовуватися в оборонних цілях, але певні системи більшої дальності могли б використовуватися Україною проти військових та економічних цілей в Росії. Мета полягала б у тому, щоб сигналізувати Москві, що вона не переможе на полі бою зараз чи в майбутньому і що вона заплатить високу ціну за спроби. Додаткові стимули для України, ймовірніше за все, будуть знайдені в економічній сфері.

Дипломатія відбуватиметься у дві фази. Перша фаза прагнутиме досягти припинення вогню або вздовж поточних ліній бойових дій, або з обмеженими коригуваннями, з буферною зоною, що розділяє двох протагоністів. Це припинило б кровопролиття і дозволило б Україні відновлюватися. Це не вимагало б від країни відмови чи компромісу щодо будь-яких її юридичних або політичних претензій стосовно кордонів. Могла б бути якась міжнародна присутність для моніторингу угоди. В деяких аспектах це могло б бути змодельовано за зразком припинення вогню, яке підтримує мир на Кіпрі протягом 50 років.

Друга фаза дипломатії почалася б одразу після завершення першої фази. Ця друга фаза була б набагато тривалішою — можливо, триваючи десятиліттями, поки у Росії не з'явиться пост-путінське керівництво, зацікавлене в реінтеграції країни в Захід. Вона б розглядала додаткові домовленості, включаючи те, що часто називають питаннями остаточного статусу. Ця фаза могла б включати територіальні передачі в обох напрямках і певний ступінь автономії для жителів Криму та сходу України. Вона також включала б створення гарантії безпеки для України, хоча історія таких гарантій неоднозначна. (Дискредитований Будапештський меморандум 1994 року явно не забезпечив реального захисту.) В ідеалі ця гарантія включала б членство Києва в НАТО. Але коаліція бажаючих, включаючи США, могла б запропонувати Україні зобов'язання з безпеки, якщо члени НАТО виявляться неготовими прийняти Україну.

Джерело: Foreign Affairs

Довідка: Річард Натан Хаас (Richard Nathan Haass) - один з найвпливовіших американських дипломатів та експертів у галузі міжнародних відносин.

РІЧАРД ХААС є почесним президентом Ради з міжнародних відносин, старшим радником Centerview Partners та заслуженим університетським вченим Нью-Йоркського університету.

Народився 28 липня 1951 року в Брукліні, Нью-Йорк.

Освіта:

• Отримав ступінь бакалавра в Оберлінському коледжі
• Магістр філософії та доктор філософії з міжнародних відносин в Оксфордському університеті, де навчався як стипендіат Родса

Кар'єра:

• 2003-2023: Президент Ради з міжнародних відносин (CFR) - один з найтриваліших термінів керівництва цією впливовою організацією
• 2001-2003: Директор відділу політичного планування Державного департаменту США при держсекретарі Коліні Пауеллі
• 1989-1993: Спеціальний помічник президента Джорджа Буша-старшого та старший директор у справах Близького Сходу та Південної Азії в Раді національної безпеки
• 1979-1980: Працював у Міністерстві оборони США
• Викладав у Гарвардському університеті, Школі міжнародних досліджень Пола Нітце при Університеті Джонса Хопкінса

Публікації: Автор або редактор 14 книг з міжнародних відносин та зовнішньої політики США, включаючи:

• "The World: A Brief Introduction" ("Світ: Короткий вступ") (2020)
• "A World in Disarray: American Foreign Policy and the Crisis of the Old Order" ("Світ у безладі: Американська зовнішня політика та криза старого порядку") (2017)
• "Foreign Policy Begins at Home: The Case for Putting America's House in Order" ("Зовнішня політика починається вдома: Аргумент за наведення порядку в американському домі") (2013)