«Конотопська відьма» на експорт. Євген Нищук – про місію відкривати світу нову Україну

Культурні осередки за кордоном мають пройти певний «ребрендинг», аби представляти світу сучасну українську культуру, – вважає Євген Нищук, ексміністр культури, якого двічі призначали на цю посаду. Зараз Нищук очолює Національний театр імені Івана Франка. Працювати тут почав після служби в ЗСУ, на яку мобілізувався у квітні 2022 року. Служив в аеророзвідці на Миколаївсько-Херсонському напрямку, Чернігівщині та на Сумщині. Наразі перебуває в запасі.

Нищук наголошує, що колективи з перших хвиль діаспор, які зберегли «законсервовану» культуру, зараз повинні динамічно змінюватися. Мистецтво дає емоції – саме вони можуть допомогти втримувати увагу до України й дати мотивацію і надалі допомагати фронту та відбудові.

Водночас місія культурних митців за кордоном  зараз  – знайомити іноземців із сучасною українською культурою і робити збори на ЗСУ.  За словами Нищука, квитки на «Конотопську відьму», з якою театрали вирушають у європейський тур, розкуплені у багатьох містах. Причому 85% придбали іноземці. У театрі Франка, де усі квитки на виставу розлітаються за 13 хв з моменту появи, актори можуть заробляти на виставах значно більше, але у них місія – доносити українське мистецтво світу. 

Як «українізувати» наших російськомовних громадян за кордоном? Які пріоритети зараз мають бути в Міністерства культури та у майбутнього Міністерства діаспори, щоб об’єднати українців у світі? На ці та інші питання Євген Нищук відповідає у проєкті громадської ініціативи «Голка» – «Мости України».  

«Главком» виступає інформаційним партнером проєкту.

Спочатку повномасштабного вторгнення світ побачив, хто такі українці, і почав відкривати українську культуру. Що ми маємо зараз розповідати про себе і з якими іменами може асоціюватися Україна? 

Справді, у цій жертовності і здатності українців боротися, віддавати життя, підривати себе на мостах для того, щоб колона танків не поїхала в те чи інше місто світ побачив дивовижну звитягу українців. Світ почав дізнаватись, хто це такі, яка їхня культура. Історично складається, що українці проявляють неймовірну силу і креативність у різних проявах у найважчі часи. Не завдяки, а всупереч. Під час широкомасштабного вторгнення ми відкриваємо світу неймовірно талановиту, працьовиту, толерантну, креативну, сучасну країну. 

Можна  цілу низку імен назвати, які дивують світ, як Павло Маков (художник, представник сучасного мистецтва, який, зокрема, представляв Україну на 59-й Венеційській бієнале на 60-й день повномасштабного вторгнення). 

Зараз з’являється багато сучасних виконавців як грибів. Але дуже важливо, щоб ця творча одиниця мала певну тяглість. Нещодавно пройшли з такими неймовірними аншлагами концерти «Океану Ельзи», якому виповнилося 30 років. Вони показали, що в найважчі часи можна збирати п'ять концертів по 12 тисяч людей.

Такий же приклад – «Конотопська відьма», вистава, навколо якої в Україні неймовірний ажіотаж і яку ви повезете за кордон?

Скільки б ми її раз не виставляли в місяць, вона продається за 13 хвилин. Зараз з Кракова починається великий європейський тур: Берлін, Цюріх, Женева, Париж, Прага, дуже багато європейських міст. І на кінець весни або початок осені ми плануємо тур Канадою і Америкою. І що характерно, квитки вже у багатьох містах продані. З них – 85% – не українцям.

До чого я веду? Наш тур, взагалі театральне мистецтво, яке було овіяне тим, що через мовний бар'єр і етнічну міфічну історію, буде цікаве українцям, які вимушено покинули свої домівки. Але, як з’ясувалося, не тільки їм. 

Тому нам потрібно працювати на те, щоб культурна дипломатія, тури, які організовують «Антитіла», «Бумбокс» і десятки наших була орієнтована саме на німецького, французького, американського, канадійського глядача. Не тільки українців. Це дасть можливість сповна нас бачити.

У нас змінився характер культурної дипломатії. Колись це був виїзд у 90-ті роки, щоб трошки заробити, бо діаспора допоможе – купить квитки. Наші колективи, які ледь животіли, могли підживитися. Зараз ми втрачаємо, їдучи за кордон. В Україні ми заробляємо більше. Це проста арифметика – аншлагова вартість «Конотопської відьми» – 600 тис. Коли рахуємо логістику переїзду 27-35 чоловік, включно з  технічним і адміністративним персоналом, готелі, переїзди і так далі, то ніхто не може заплатити 600 тисяч чистих, а гонорарів там особливих не заробляємо. Тобто ми, насправді, їдемо як місія – відкривати Україну в театральному вимірі. 

До цього спонукала наша поїздка в Швейцарію на саміт миру з фрагментом вистави, де її дивилося понад 100 лідерів світу. Макрон, Гарріс, Трюдо, Шольц встали, взяли телефони і весь час просто ходили і знімали. Вони були в захваті. Після чого відразу підходили до наших лідерів, до нашого президента і казали, так що, давайте щось робити. У них настрій піднімався.

Ця емоція, яку отримують від культурного сегменту, дає ширші можливості до вирішення і загальнополітичних задач, збройної допомоги тощо. Кожен, хто їздить за кордон зараз, робить збори для допомоги ЗСУ. Ми також буквально за декілька місяців вже перерахували майже 10 млн грн через «Повернись живим».

Українці за кордоном як культурні промоутери

Ви згадали стару діаспору – це ті люди, які зберегли українську культуру, коли Україна ще не відновила свою незалежність. Це так звана «законсервована» культура. Як її мають там переосмислювати? 

Ми живемо зараз в двох вимірах: той, хто на фронті, і той, хто для фронту.  І, очевидно, спільність в протистоянні і допомозі фронту, має бути хоч то в Києві, хоч то в Мукачеві, хоч то в Нью-Джерсі чи будь-де в іншому місці. Вона не має відстані. 

Ця історія відповідальності і прагнення спільності дала можливість зробити великий внесок тим, хто колись виїхав. Навіть мій батько попри те, що глушили радіо «Свободу», тільки звідти міг дізнатись якусь краплю правди. 

Звідти йшли видання, через які ми отримали силу духу, що дала можливість, починаючи з 91-го, протистояти системі, яка котилася і котиться до сих пір. Інша справа, що зараз покоління міняються. Іноді гуртки там зафольклорені, так би мовити. Ті спіднички вже такі високі, що такого ніколи не було в етнічному одязі України. Іноді дивуєшся, як керівничка вокального гуртка з дітьми досі співають українські пісні, але ще радянського типу програму. Її треба змінювати. 

Тут дуже важливо, щоб оця когорта українців, які опинилися зараз за кордоном, доповнили те, що було раніше. Щоб, наприклад, під відому пісню дитина робила контемпорарі танець або ще щось. Зараз купа класних хітів наших сучасних виконавців, які можна  переспівувати. Таким чином ми здійснимо цей ребрендинг, який потрібен, очевидно. Бо це є смак вже сучасної України. 

Це має відбуватися під егідою держави – Мінкульту чи Міндіаспори? Як і гуртування у єдиний культурний фронт, коли Росія, до прикладу, презентує фільм про «хороших мальчиков», які воюють в Україні на боці РФ?

Я завжди виступав за інституційність, бо вона дає певну системність. Власне, через ці прагнення я свого часу в 2017-18 році створив нові інституції європейського зразка. Це Український культурний фонд, Інститут книги, Український інститут при МЗС, до створення якого також був дотичний.  Перезапуск агенції кіно, коли, зокрема в серіалах має бути українська тематика і українські актори. 

Чи вистачить потужностей однієї інституції, умовно Міністерства діаспори?  Очевидно, що програмна історія в цьому потрібна. Але зараз в предтечі цієї бажаної перемоги нас має об'єднати всесвітня українська толока, де кожен навіть на відстані має працювати на відновлення через свій бізнес, через ком'юніті, яке організувалося на місці в будь-якій країні. І намагання навіть в форматі попереднього дипломатичного бекграунду міністра культури і стратегічних комунікацій пана Точицького зараз надати культурі конкретного вектору роботи культурної місії і дипломатії для того, щоби полонити світ своєю культурною присутністю.

Ідея створення міністерства діаспори, до речі, не нова. За часів УНР було Міністерство закордонного українства. Історію з місійністю культурної дипломатії також зробив ще Петлюра, коли відправив хор Кошиця з програмою, в якій був і Щедрик, який потім переписали і який співав весь світ.

Ви говорите про єднання людей, які мають високу свідомість того, що треба робити. Але багато українців, які виїхали через повномасштабне вторгнення, втрачають зв’язок з Україною. Або ті, хто виїхав зі Сходу чи Півдня України, часто і за кордоном продовжують говорити російською і бути носіями культури ворога.  Чи маємо ми працювати з ними, пояснюючи, що це шкодить Україні?  А також допомагати українцям за кордоном зберегти або навіть пізнати українську культуру? 

Я нещодавно їздив по роботі до Варшави, і, звичайно, це дуже виносить мозок і бісить, даруйте за сленг, коли ти майже на кожному кроці чуєш російську. І це люди не з Росії. Вони переїхали з України. Я не так давно перейшов в запас і моїх нервів на це не вистачало. Навіть в Україні це не так сприймається. А от за кордоном ти думаєш, що це ж вороги, бо російською розмовляють, значить вони з Росії.

Може я дуже неполіткоректно зараз кажу і недипломатично, але хочеться підійти, взяти за шию і сказати: «Звідки ти, чого ти це робиш зараз? Помучся, вивчи трохи української і якось суржиком, ломано, але говори».

Тому що це наша присутність тут. Таким чином ти заявляєш, що ти не ворог, навіть для поляка, для чеха, для німця. 

Ми можемо якось з цим працювати? 

У даній ситуація хотілося б побажати німцям, французам, американцям і всім іншим, коли вони чують і розрізняють, що це російська, сказати: «Ти ворог, іди звідси». І тоді зразу перейде на українську мову, розумієте? Це дуже дієва історія. 

У багатьох ж людей цей внутрішній канал спрацював, коли полетіли ракети, загинули рідні, близькі, друзі, і людину перемкнуло. Дуже важливо, щоб публічні люди, які тривалий час були в російськомовному форматі сказали «стоп, я просто не можу, мені соромно, бо неймовірна кількість людей загинула».

До того ж ці українці навпаки можуть бути нашими культурними амбасадорами. А що може зробити українець за кордоном для промоції культури? 

Дуже багато, починаючи від пильності, коли десь в якійсь галереї раптом виникає персональна виставка російського художника чи співає російська оперна зірка.  Це треба бойкотувати.  Коли зірветься один-другий захід, організатори втратять гроші і більше не ризикнуть запросити оперну російську діву чи балеруна. На Заході це дієво, бо там рахують гроші. 

А також треба підтримувати своїх. Хтось любить чи не любить оперу, але треба йти, бо буде співати Монастирська, яка є носієм фантастичної оперної української школи. А також нагадувати про тих, хто міг ще дивувати і захоплювати, як соліст Національної опери України Шаповал, який поїхав на фронт і загинув. Це має бути флешмоб, коли в кінці виступів звучатиме присвята співвітчизникам – діячам культури, які загинули на фронті. Він може бути скоординований тією чи іншою інституцією, чи спільнотою, чи культурними інформаційними центрами, які є в багатьох країнах. Вони можуть не обов'язково базуватися на державних коштах. Ви слушно згадали про сталу українську столітню діаспору. Ці спілки організовувалися не радянською Україною, а свідомою спільнотою. Так, завжди буває, що треба на сто чоловік три активних людини, які всім ще раз нагадають, хто ми є, що зараз відбувається на наших землях і «давайте зорганізуємося, щоб на нашій нью-йоркській землі не було присутності російського культурного міра». Це боротьба. 

За інформацією міністра культури Точицького, зараз кожен п'ятий діяч культури, хто виїжджає за дозволом Мінкульту, не повертається. І загалом багато культурних діячів опинилися за кордоном, рятуючись від російських ракет. Як ми можемо їх повертати в Україну, якщо культура залишається однією з найбільш низькооплачуваних галузей? 

У театрі Франка навіть і думок таких немає. Ми їздимо колективом і між собою іноді жартуємо: «Та ви що, лишитися? Для чого? Ми ж зараз такі успішні, ми так творимо. Колись захочемо, зможемо поїхати просто зніматися там чи в спільному проєкті взяти участь». 

А так, для чого? Втратити професію мистецьку? 90% тих, хто їде за кордон, перестають бути там творцями. Можливо, отримавши якусь іншу суміжну роботу, у них покращився або став стабільним побут. Але завідомо треба розуміти, що культурні діячі їдуть мити посуд і перестають бути балеруном, солістом, актором, музикантом, художником. 

Щодо тих, хто лишився (закордоном – «Главком»), ми не знаємо обставин. Іноді буває таке, що в когось чоловіків дах їде, бо діти маленькі, він їх не бачив три роки. І зараз через ситуацію, що навіть побачити і побути не може, він там і опинився. Хоча потім він вертається назад. А що зробити? Пару прецедентів, які будуть показовими, і особливо не буде цього попиту.

Інвестиції і корупція

Як ми можемо залучати до відновлення і розвитку української культури іноземних інвесторів або українців з-за кордону?  

Передусім, мають бути прозорі закони, щоб це була мотивація і для іноземного бізнесу, і для повернення наших співвітчизників, особливо успішних, які вже отримали досвід за кордоном і можуть робити суміжний бізнес або відкривати певні філії – модель того, що вони робили за кордоном.

Очевидно, що має бути неприпустимість і нетолерування корупції. У період відновлення просто треба руки відрубувати за таке.

Можливо, варто переглянути кожну місцину на предмет того, як вона може по-іншому розвиватися, перебудовувати цілу інфраструктуру наших міст і містечок. Це стосується, наприклад, і Маріуполя, Азовсталі. За радянських часів це місто зробили технологічним, шкідливим для здоров'я, а насправді це була рекреаційна зона, це були грецькі поселення, благодатна земля та клімат для оздоровлення.

Україна – це країна великих можливостей і воно має так продюсуватися. Не бідна країна і т.д. Ні, це країна великих можливостей. Це люди великих можливостей. Це країна, яка поборола одне з найбільших зол, яке є у третьому тисячолітті. І це треба артикулювати світу. Говорити, що у вас є можливість, ви запізнитеся, ви не будете тут в першій лінії тих, хто отримає певні навіть дивіденти від цього. От така історія. 

Даруйте, але я так зараз роблю в театрі Франка. Це – бренд, це – перша драматична сцена країни, найбажаніший театр для глядача. І ця артикуляція дає мені можливість за короткий термін знайти чималу кількість партнерів, які допомагають зараз зробити реновацію цього спотвореного радянською системою історичного театру. Тут зі сталінських часів стояли гримувальні столики і світлові прибори, 50-й рік. Останні ремонти були за часів Сталіна. Питання не в тому, щоб був ремонт заради ремонту. Ми знімаємо 12 шарів радянської фарби, ми знімаємо з себе цей жах.

За допомогою компанії Little Green, яка робить найкращі британські фарби, якою малюють британські палаци, у нас зараз так помальований холл в Театрі Франка. І це дихати стає по-іншому. Ми робимо інклюзивні процеси. Тому що ми розуміємо, скільки зранених наших співвітчизників повернуться. Вони мають бути абсолютно інтегровані і мати повно однакову доступність з усіма. Це окрема вбиральня, пандуси, субтитрування, мова Брайля. Це багато речей, які ми повинні міняти в себе.

Маргарита Ситник, комунікаційниця, співзасновниця громадської ініціативи «Голка»