Психотерапевт - про розмови з бійцями на "нулі": Краще мовчати в трубку, ніж не дзвонити взагалі

Не лише радість від знайомого «Алло!» відчувають ті, хто залишається в тилу та чекає повернення своїх рідних та близьких. Наступним після заспокоєння («З ним/нею все гаразд!») - приходить острах: «А про що говорити?». Про що говорити вам, домогосподарці з трьома дітьми, яка живе школою та домашніми клопотами, чи ефективному менеджеру з сотнею підлеглих і бізнес-планами, з тим, хто бачить «все це»?

Багато хто в таких випадках зводить до мінімуму спілкування навіть з батьком чи чоловіком, який зараз «там». Тому що – а що сказати і як не рознервувати, як розфарбувати «його реальність» яскравішими барвами, а не, навпаки, засмутити? Навіть якщо раніше ви могли говорити годинами, війна все одно будує незриму стіну і між найбільш рідними. І дзвінки лунають все рідше, розмови стають коротшими, а потім припиняються взагалі.

Як розмовляти з військовими, які залишаються на лінії вогню, коли краще закрити рот, а коли навіть смайлик спрацює, як ліки, Коротко про розповів психоаналітик, психотерапевт Дмитро Різниченко.

«Іноді банальні фрази – єдине, за що залишається триматись»

- На третій рік війни мало не в кожного вже є хтось з рідних чи близьких, хто воював або й досі залишається на фронті. Як правильно їх підтримувати? Як би ви особисто починали розмову з військовими, які знаходяться в зоні бойових дій?

- У небезпечних умовах правильні слова не настільки і важливі. Пам’ятаєте радянську військову пісню, яку співав одесит Марк Бернес: «Темная ночь, ты у детской кроватки не спишь»?.. Там висловлене ірраціональне, але стійке переконання: поки вона про нього пам’ятає - з ним нічого не станеться. І навіть якщо нема чого сказати, достатньо знати, що хтось про тебе переймається. Це і є підтримка.

- Чи є якісь слова, фрази, які точно «спрацюють», підвищать впевненість чи піднімуть настрій?

- Ні, нема чарівних слів. Головне говорить серце.

- Але завжди боїшся ляпнути дурницю, адже навіть «мирних» після обстрілів бісять фрази на кшталт «тримайся!»… Відповідь: «За що, за арматуру чи за повітря?!» Тим більше, ніяково запитувати «ти як?» у військового на передовій - ніби й так незрозуміло, як…

- Головне - бути щиро готовим вислухати відповідь на банальне питання, не боятись показати, що вам не байдуже, навіть якщо солдат у відповідь дратується. Люди злі. Смерть – дуже самотня штука. Помираємо ми всі наодинці, хоча в атаку ходимо разом. І коли людина опиняється віч-на-віч зі смертю, а з тилу хтось висловлює ніякові співчуття, це може роздратувати, звісно. Але ж це від страху. Людині необхідна турбота. Коли переляк або відчай мине, вона буде триматись за ці «ти як?», за банальні фрази, бо це взагалі єдине, за що можна триматись.

«Прислати сердечко чи смайлик – завжди потрібно»

- Навіть коли огризається, і здається, що не хоче більше спілкуватись, все одно дзвонити і писати?

- Ніхто не хоче бути кинутим один на один зі смертю. Навіть якщо огризається, все одно можна прислати сердечко або смайлик. Якщо, звісно, у самих є на це сили.

- Про що точно не треба говорити? Здається, коли дзвониш людині на фронт, то війна, обстріли і дрони – табу, а те, що відбувається в сім’ї чи новини від знайомих, – для неї не актуально.

- Не говорити про війну все одно не вийде, так чи інакше вона йде. Та й швидше за все, солдат сам про неї говоритиме, адже для нього це важливо. Ви питаєте, що саме варто говорити або чого не варто, і чи існує схема, за якою підбирати слова, а я ж кажу про емоційний контакт. Слова не так і важливі, а от готовність слухати – важлива.

- Що вас особисто найбільше дратувало на фронті під час розмов з рідними чи близькими? (Дмитро Різниченко служив в АТО добровольцем в 2014-2016 роках. – Авт.)

- Толерантність до ворога. Чимало родичів чи знайомих наших солдатів, особливо старших, сумніваються, чи варто було чинити спротив окупантам. Проте такі родичі, напевно, і не будуть читати це інтерв'ю.

«Люди, які дзвонять на передову, – з іншого світу»

- Військові, які довгий час знаходяться в найбільш гарячих зонах, на Покровському напрямку чи в Курській області, взагалі чекають дзвінків чи вони їх радше відволікають? Вся їх увага спрямована на більш важливі речі…

- Я вже згадував, що прислати повідомлення чи сердечко завжди можна.

- Наскільки доречний гумор на війні, де довкола стільки трагедій? Чи можна намагатись розвеселити, може, варто розказувати смішні історії чи анекдоти?

- Взагалі гумор з'явився, щоб знімати напругу і, зокрема страх. Звісно, він працює.

- Часто рідні чи близькі намагаються «вгадати», що зараз відчуває військовий, як до нього знайти підхід. Які переживання їх найчастіше тривожать на фронті та як попасти в потрібні «точки», щоб допомогти, а не нашкодити?

- Весь спектр переживань важко окреслити. Уявіть, що вам чи мені скажуть, що завтра ми зустрінемось зі смертю, і чи обійде вона нас – невідомо. Це значить, наступна доба буде найважливішою в нашому житті, і все, що відбудеться протягом неї, – теж. Якщо ми її переживемо і знову повернемось до буденного життя, на тлі тих переживань все буде здаватись далеким і дрібним.

Люди, які дзвонять туди, на передову, ніби дзвонять з іншого світу, де все йде в іншому темпі і має інше значення.

Є таке упередження, що люди, які повернулись з фронту, стають агресивнішими та небезпечнішими. Вважаю, що вони просто стали більш самотніми, з відчуттям, що навколо все якесь несправжнє. А значення має тільки те, що пережив там. Проте життя в тилу вимагає зусиль, включення, і це дратує, і людина може не стримуватись, адже до правил і обмеженостей тилового життя ставлення теж змінилося. Не страшно порушити закон і понести покарання, бо на тлі масових смертей це теж здається дрібницями.

Допомогу може знайти кожен

- Після повернення з війни всі змінюються. А от як психіка реагує на постійну загрозу, якщо людина на фронті вже другий, третій рік?

- Психіка звикає. Те, що на початку здається альтернативною реальністю, з часом стає єдиною реальністю, і відчуття постійної загрози стає невід'ємним.

- Чи є якісь маркери, фрази, поведінка, за якими рідні і близькі можуть зрозуміти, що людина – на межі і їй потрібна допомога?

- Маєте на увазі, як помітити, коли людина може стати небезпечною для себе чи оточуючих?.. Не треба дивитись на солдатів як на джерело небезпеки. Навіть якщо у нього вже десь прикопана граната, це не означає, що він нею обов'язково скористається. Це значить, що людина звикла до гранат, зброя для неї - не загроза, а спосіб захисту.

Коли ж людина на межі, вона, як правило, про це сама каже, натякає, як уміє. Ніхто ж мовчки не ставить на собі хрест. Життя - дуже вперта штука, вмирати нікому не хочеться. Найімовірніше, перш ніж зробити щось непоправне, людина дасть знати, як їй погано.

При бажанні будь-який солдат і сам може знайти підтримку. Зусиллями психологів, капеланів, різних волонтерських та благодійних фондів в напрямку психологічної допомоги військовим ведеться величезна робота. Але варто враховувати: солдати, які нині демобілізуються, - це чоловіки плюс-мінус п'ятдесяти років, з пораненнями або загостреннями хронічних хвороб, оскільки зараз списують, здебільшого, таких. Ці люди не звикли довіряти психологам в силу консервативності, віку і статусу. Тому готовність допомогти ветеранам далеко не завжди зустрічається з готовністю цю допомогу сприймати.