Юлія Зорій: Коли чоловік написав заяву і пішов у відставку з посади міністра оборони, я видихнула

О 4.30 Юлія Зорій приїжджає в студію «Ранку у великому місті» на ICTV2, щоб за дві години вийти в ефір. Потім - надає психологічні консультації всім, хто цього потребує.

В інтерв’ю Коротко про Юлія Зорій розповіла, з якими запитами найчастіше звертаються українці, що допомагає їй, як психологу, не вигоріти самій, чи змінилося її життя після того, як чоловік Олексій Резніков пішов у відставку з посади міністра оброни, та чи мріє так само, як колись.  

Зранку ефіри, а десь об 11-й приступаю до психологічних консультацій

- Юлю, нещодавно ви стали фахівцем з травматерапії. Чим цей фах відрізняється від фаху психолога?

- Це напрям психотерапії, який фокусується на вивченні особливостей того, як людина проживає певні травмуючі події. Зокрема, більше уваги приділяється переживанню втрати і процесу горювання.

Я це вивчала, але мені були потрібні більш глибокі знання, адже люди щодня втрачають на війні своїх близьких. І їм дуже складно це переживати. Тому мені дуже важливо було знати якнайбільше, щоби пояснювати, які є стадії проходження горювання, як про це говорити з дітьми, дорослими.

Насправді дуже часто така інформація вже допомагає людям, тому що вони в принципі розуміють, що з ними відбувається, як буде далі, коли стане легше і як в моменті можна собі допомагати.

- Ви згадали за дітей. Часто звертаються діти? 

- З дітками я не працюю. Для діток все ж таки потрібен дитячий психолог. Більше працюю вже з повнолітніми і старшими людьми. У мене в терапії є кілька підлітків. Їх приводять батьки, з якими я теж працювала, їм я можу щось порадити, пояснити.

- Які проблеми їх турбують?

- Наприклад, підлітків, які разом із батьками виїхали за кордон, турбують складнощі адаптації. Бо це нова країна, новий навчальний заклад, нова мова, всі предмети іншою мовою, інший колектив. Вони дуже часто зіштовхуються і з булінгом, і десь з певною байдужістю з боку вихователів. Вони одразу починають прогулювати школу, їм там не комфортно, погано. Звісно, це поодинокі випадки, я не кажу, що так в кожній країні з усіма українцями.  

Тому працюємо над адаптацією і постановкою цілей. Я намагаюся стати для них прикольним дорослим, якому можна довіряти і який не вчить тебе жити. Все, чому мені треба навчити дитину, я даю ніби мимохіть, обговорюючи щось назагал. Але з дорослими мені працювати подобається більше.

- З початку повномасштабної війни ви працювали на платформі Mental Help, де безкоштовно надається психологічна підтримка всім, хто її потребує. Продовжуєте там працювати?

- Так. Але з початку повномасштабної війни я консультувала на гарячій телефонній лінії. А вже десь півтора року працюю саме на платформі Mental Help.

- Читала, що за час повномасштабної війни ви дали близько 800 консультацій.

- Це лише за півтора року на платформі. Плюс в мене є приватні практики. Їх менше, бо вся основа – на платформі. Там, умовно, в мене 40-50 консультацій в місяць. Це при тому, що я не консультую у вихідні дні.

- Плюс у вас ефіри «Ранку у великому місті». Майже увесь час ви на роботі?

- Так – зранку ефіри, а десь об 11-й починаються консультації. На день маю 4-5 консультацій, тому завершую роботу близько 17.00-18.00.

Мені вдається ставити умовний шлагбаум між життям та роботою

- В ідеалі, наскільки я розумію, психолог має вміти триматися осторонь, не переймати весь біль на себе. Вам це вдається? Бо я уявила цю кількість людей, які пройшли через терапію з вами, стільки це болю.

- Так, ви маєте рацію. Я почала консультувати ще за часів коронавірусу, тому якось поступово цьому вчуся. Загалом за цей час в мене вже виробилися свої ритуали. Якщо я закриваю комп'ютер, всі свої записи і виходжу з робочої кімнати, для мене робота закінчується.

Я одразу переключаюсь на моїх котів, на приготування їжі, щось прибираю. Стараюся не тягнути це додому. Все якось виходить наче само собою. І я дуже цьому радію, бо я людина досить емпатична.

Часто ввечері можу згадувати консультації чи людей, які приходили. Можу співчувати, думати, як краще допомогти, щось читати, з кимось радитися. Але мені вдається ставити умовний шлагбаум між життям та роботою.

- Проте часом після новин не можеш зібрати себе докупи, а це – важка історія конкретної людини.

- Особливо складно, коли це втрата. І коли ця втрата ще свіжа. Тоді людина тільки плаче. І тобі її просто страшно шкода. Іноді і я можу не стриматися, трішки заплакати, коли бачу, що це доречно, що це не зробить людині гірше. Я відчуваю цей момент. Але загалом тримаюся абсолютно нормально, бо все ж таки має бути хтось, хто тримається трішки більше.

Іноді бувають консультації, коли хтось просто плаче, а ти просто підтримуєш. Протягом години підтримуєш, говориш, говориш… Щось по кілька разів можемо проговорювати, іноді й таке трапляється.

До того ж, у нас є супервізії. Кожного місяця Єгор Тополов, як головний супервізор платформи Mental Help, проводить з усіма психологами супервізії, де він запитує наш рівень вигорання, рівень втоми, як ми себе почуваємо. Тобто за станом самих спеціалістів теж дуже стежать.

Плюс в мене є мої консультації з моїм психотерапевтом, Це теж свого роду і консультація, і супервізія. Я не даю собі шансу дуже сильно вигоріти.

Хоча, буває, втома й накопичується. Ніби ти й тримаєшся, як той півник на шафі у Бородянці, а потім щось стається, і ти не стримуєшся. Я дозволяю собі плакати, страждати кілька годин. Я до всього ставлюся чутливо і з розумінням.

- Що дозволяє виплескувати емоції, щоб не тримати все собі?

- Взагалі треба пам'ятати, що будь-яка фізична дія зменшує плив емоцій на нас. Тому я починаю перебирати шафи, іду в банки, склянки, прибирати в котячих лотках, бо три кота і в лотках завжди є що прибирати. Гуляю, комусь телефоную, дивлюся якісь програми чи серіали фоново.

Дивлюся мультики. Мій улюблений мультфільм - «Спанч Боб». Це мене дуже відволікає і нагадує безтурботний час мого підліткового віку. Свідомо шукаю те, що може мене відволікти.

Це й розмови з чоловіком. Він завжди запитує, як я, що було у мене на роботі. І я можу поділитися з ним якимись переживаннями, не називаючи імен і ситуацій.

Ми з чоловіком уміємо чути одне одного

- Це класно, коли вдома цікавляться, як ти.

- Це дуже класна наша традиція, рада, що в нас вона є. Ми щовечора сідаємо і цікавимося, як у кожного з нас пройшов день. Але ми до цього прийшли. Це не сталося само собою, що нам просто так пощастило. Нам пощастило тільки в тому, що ми вміємо чути і одне одного, й інших. Тому це допомагає.

- До речі, в проєкті «Він вона шоу» ви розповідали, що зверталися до сімейного терапевта, і це врятувало ваш шлюб. Це було на початку стосунків чи це сталося уже під час великої війни?

- Так, це було давно, ще до коронавірусу.

- Це ще та історія, коли ви всі сварки і образи пройшли до шлюбу?

- Так, це було ще до шлюбу. Одружилися ми в 2020 році. Значить, це було, напевно, в 2018-му чи 2019 році. У нас були якісь сварки і непорозуміння, і ніхто нічим не хотів поступатися.

І я сказала Олексію: «Або ми розходимося, бо ні ти, ні я назад крок не зробимо, щоб поступитися. Або давай спробуємо бути разом і дамо шанс психологу».

І він сказав – «давай». Тому я дуже вдячна, що він мене підтримав, і нам насправді сімейна психотерапія дуже допомогла. Ми й досі користуємося тими напрацюваннями, які ми там слухали, обговорювали, просто вже на автоматі.

- Це добре, що нині люди перестають соромитися психологів. Можливо, якби і ви тоді не пішли в терапію, не було б у вас щасливої родини.

- Так, це правда. Ми, напевно, були б щасливими в інших родинах, але ми раді, що щасливі в нашій.

І, до речі, мене тішить, що дуже багато запитів нині саме від чоловіків. Зазвичай, клієнтами психолога були жінки. А зараз дуже багато звертається і чоловіків. В тому числі й саме з приводу того, як налагодити стосунки в сім'ї, з дружиною, з дітьми.

- Як змінилося ваше особисте життя, коли Олексій пішов у відставку? Ви розповідали, що коли йому запропонували посаду міністра оборони, плакали і були проти. Це тяжка ноша. Як дружина, ви раді, що він тепер частіше вдома?

- Коли ви сказали, що пішов у відставку, це показує ваш журналістський професіоналізм. А не як люблять всі писати, що його звільнили. Олексій давно мав намір піти у відставку, він дійсно був дуже втомлений. Казав, що може бути корисним будь-де і, напевно, його пора було б змінити.

Тому коли це дійсно сталося і він написав заяву, я видихнула. Мені було боляче і неприємно те, як все сталося, чути звинувачення в корупції, як ця інформація подавалася, як про це писали, як всі підтримали цей хайп. Цікаво, коли все виявилося неправдою, то про це скромно десь написали, напевно, два-три видання. Мені суто по-людськи було неприємно, бо є в мене загострене відчуття справедливості. Окей, життя розставить все на свої місця, історія все покаже.

Я була дуже щаслива. Дійсно, часу стало більше, він може бути вдома не так хаотично, як раніше.

Але особливо це ніяк не вплинуло на наше життя. Просто я вже знаю: якщо він приїжджає, все – він вдома, ніхто нікуди його не викличе, нікуди він зараз не зірветься і не поїде.

Агресія – це один із захисних механізмів людини

- А в ефірі «Ранку…» завжди вдається контролювати себе? Пригадуєте, як Людмила Барбір різко висловилася у студії про костюм, і це потрапило в ефір? Тоді Люда казала, що ракетний обстріл, який в той день влаштувала росія, наклав свій відбиток. Зрозуміло, що ведучі такі ж люди, як і всі інші, від сьогодення не відгородишся.

- Я ж така сама жива людина. З часом цих ляпів стало менше, але все одно трапляється. Іноді такий втомлений, важка ніч, вже й слова якісь не виговорюєш. Запинаєшся слово на слові (сміється). Думаєш: «Юлю, ти ж на телебаченні працюєш, в тебе не має бути таких помилок». Але іноді буває.

З іншого боку, глядачі теж люблять бачити живих людей, які здатні помилятися, забовтувати слова, які можуть десь посміятися, десь поплакати, якось відреагувати по-людськи. Бо це те саме життя, тільки в рамках студії. Нас за це не сильно сварять.

- Яка з ваших робіт дає сьогодні більше наснаги - ефіри чи психологічна практика?

- Якщо взяти 100%, то, напевно, 55% – це психологія і 45% – «Ранок у великому місті». До великої війни, думаю, було б навпаки. А зараз я бачу, як психологічні консультації можуть допомогти людині. Люди дійсно приходять в дуже жахливому стані, просто розібрані на шматки. Тому коли бачиш, що це допомагає, розумієш, що зараз все ж таки на ці 5 відсотків це важливіше.

Я в жодному разі не хочу знецінити «Ранок…», просто реалії такі, що людям дуже потрібна ця година, щоб виговоритися, бути почутими, щоб їм поспівчували, приділили увагу.

З іншого боку, й «Ранок…» комусь може допомогти відволіктися і зробити людину щасливішою.

- Ви ділилися, що жінки багато пишуть вам гнівних коментарів у директ. Чому жінки зараз такі злі?

- Не лише жінки зараз злі, всі дуже-дуже злі, це зрозуміло. Можливо, тому, що жінки більш емоційні. Знову ж таки, не всі жінки пишуть гнівні коментарі. Це певна категорія людей, які дуже сильно виснажені. У кожного ж свій рівень психологічної стійкості. Хтось більш стійкий і зосереджується на собі, щось робить і таким чином собі допомагає.

А є категорія людей, яким для того, щоб собі допомогти, треба іншу людину опустити, знецінити, обізвати, образити, і таким чином їм стає легше. Я колись говорила в інтерв’ю: якщо таким людям стає легше від того, що вони мені пишуть образи, то я, як психолог, це навіть вітаю. Якщо вам стало легше і я вам у такий спосіб допомогла, то - будь ласка.

Мене це особливо не зачіпає. Не можу сказати, що взагалі не зачіпає, звісно, це неприємно. Але якщо хтось виказує мені все, що думає, і йому стає легше, то я за психологічне здоров'я, пишіть.

- Це можна побороти терапією, наприклад?

- У будь-якому разі агресія – це один із захисних механізмів людини, за допомогою якого вона може скинути негативні емоції і пристосуватися до якихось навколишніх умов.

Що впливає на збільшення агресії? Наприклад, рівень стресу і тривоги. Це перша відповідь, чому у війну люди стали агресивнішими. Життя в травматичних умовах впливає на наш емоційний стан, бо війна - не норма життя.

Для того, щоб бути успішною, реалізованою і щасливою людиною, треба прикласти чимало зусиль. Працювати над собою, щось пробувати, старатися. В тебе може щось вийти, може не вийти. Ти шукаєш свої сильні і слабкі сторони, щось піддаєш сумніву, порівнюєш інформацію, яка тебе непокоїть, і так далі.

А можна піти легшим шляхом. Можна просто знецінити іншу людину, її здобутки, успіх і завдяки цьому відчути себе краще, вагоміше. От саме знеціненням і займаються хейтери.

Публічним людям просто треба усвідомити, що хейт – це такий собі податок на публічність. Бо завжди будуть люди, які тебе не будуть любити. Тут треба відповісти собі на запитання: якщо мене не люблять якісь люди, чи означає це, що я погана людина чи щось роблю погано?

Для хейтерів знецінення – це єдиний спосіб компенсувати свою нікчемність і невігластво. Як допомогти таким людям? Якщо вони розуміють, що їхня агресія, ненависть псує їм життя і вони хотіли б цього позбутися, будь ласка, велкам в терапію, велкам на консультації.

Якщо ця людина не усвідомлює, що це погано, і вона від цього не страждає, її рідні і  близькі теж не страждають, вона продовжить це робити.

В принципі хейт – це не про вас, хейт – це про людину, яка хейтить. Тому треба сприйняти той факт, що такі люди існують у всьому світі для балансу. Щасливі, самодостатні люди не заходять у коментар написати комусь хейт, бо їм не потрібно за чийсь рахунок піднятися, відчути себе вище, краще, потрібніше.

Агресію можна переправити в корисне русло. Направляти її в бік ворога, а не проти своїх, в донати, в розповсюдження корисної інформації, в допомогу і підтримку інших. Та підтримку себе хоча б, в першу чергу. Якщо людина врятує хоча б свою голову, своє ментальне здоров'я і, відповідно, здоров'я своїх дітей, близьких, повірте, це вже великий  вклад! Окрім вашої безпосередньої допомоги фронту, хлопцям і всім, хто її потребує.

Мріяти не перестали, але розмов про них стало менше

- Ви завжди казали, що рятуєтесь мріями і обговорюєте з чоловіком, чим будете займатися в майбутньому, куди хочете поїхати, що побачити. Сьогодні здатність мріяти не зникла? Бо все більше людей перестають мріяти.

- Вона трішки зменшилася, мені здається, під впливом перманентного стресу, в якому ми живемо. Але все одно ми намагаємося проговорювати якісь можливі поїздки, враження, та будь-що. Будь-що в моменті може підтримати.

Але от ви запитали, і щось давно ми мрії не обговорювали. Мріяти не перестали, але розмов про них стало менше. Все йде хвилями, потім буде більше.

- Раніше ви багато подорожували, і подорожі є у списку ваших мрій. Вдалося влітку десь відпочити?

- Влітку була у сестри в Італії, вона живе там дуже багато років. Була у неї днів 10. І хоча вона живе біля моря, скупатися ми сходили, напевно, один раз. Мені був потрібен сам факт зміни картинки. Мені просто хотілося бути з нею, говорити.

Була недовго, бо троє котів, з ними треба постійно бути. Ми зараз жартуємо, що ми з чоловіком багатокітна родина.

- Олексій готує божественно, як ви розповідали. Але ви теж любите готувати. Чим його можете здивувати?

- Він любить борщ, який я готую. Любить сирники. Іноді роблю лазанью. Вмію і люблю її готувати.

Але в основному готує він. Якихось особливих страв не виготовлюємо. Щось просте, але смачне.

- А романтичні вечори робите собі іноді?

- Знаєте, коли серед ночі літає, гахкає, бахкає і здригаються вікна, то ми романтично спускаємося в підвал, сонні, п'ємо чай, коти щасливі, бо носяться по підвальчику. Отакі у нас зараз романтичні вечори.