Бійтесь азербайджанців, що титан виносять. Що не так із приватизацією ОГХК

Ще в серпні ZN.UA написало про стратегічну важливість Об’єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК) як для України, так і для РФ, вказавши на численні ризики майбутньої приватизації підприємства та давши чіткі інструкції, як цих ризиків уникнути. Чи здивовані ми, що жодної з цих порад не почули?

Отже, продаж ОГХК відбувся 8 жовтня 2024 року. Як повідомили в Прозорро.Продажі, в умовному аукціоні перемогло ТОВ «Цемін Україна». Вартість становила 3,94 млрд грн (протокол торгів). Умовність аукціону, як і смішну ціну продажу пояснює той факт, що покупець був один. Його кінцевим бенефіціаром є азербайджанський бізнесмен Насіб Хасанов. Вищезгадана компанія є частиною міжнародного холдингу NEQSOL, який увесь час свого існування підтримує дуже близькі контакти з росіянами і нерідко купує їхні або цікаві їм активи. Наприклад, саме вони колись викупили у МТС частку їхнього телекомунікаційного бізнесу в Україні. А навесні 2022 року холдинг виявляв бажання придбати, після націоналізації, у держави «Альфа-банк» (нині «Сенс-банк»). Однак, як зазначали в Forbes Ukraine, з часів продажу МТС фінансові вимоги дещо змінились, і азербайджанці не змогли підтвердити законність походження коштів для купівлі.

Що ж, уже на цьому етапі, погодьтеся, виникає чимало питань.

Перше: що це за «конкурсний відбір», який виявив лише одного претендента, зацікавленого в купівлі стратегічно важливої компанії? Раніше продажі, на які приходив один покупець, скасовувалися через відсутність конкуренції, і щось ми не чули, щоб ця вимога змінювалася. Друге як наслідок першого: претендент на приватизацію зробив лише один крок в аукціоні, що апріорі не могло суттєво збільшити ціну продажу. Третє, наслідок перших двох та аналізу покупця: обґрунтовані сумніви в неупередженості настільки швидкого продажу надважливого державного активу, який має геополітичне і, що важливо, військове значення для нашої держави.

Так, за умовами, переможець буде зобов’язаний зберегти основні види діяльності підприємства, інвестувати у технічне переобладнання та модернізацію не менш як 400 млн грн. Крім цього, новий власник ОГХК має сплатити борги із заробітної плати та перед бюджетом і погасити прострочену кредиторську заборгованість. Але нагадайте-но, коли хоч хтось в Україні поніс відповідальність на невиконання подібних умов? Або хоча б коли виконання подібних умов узагалі контролювалося?

Навіть якщо новий власник умови виконає, це будуть дрібниці, зважаючи на ключове значення цього продажу для титанової галузі України, та й Європи в цілому.

ОГХК — найбільше вітчизняне підприємство з видобутку та збагачення концентратів титанових руд. До складу цієї компанії входять Вільногірський гірничо-металургійний та Іршанський гірничо-збагачувальний комбінати.

Нагадаємо, ОГХК останнє десятиліття була джерелом корупційних скандалів, адже на цю держструктуру постійно «клали око» різні фінансово-промислові групи, задіюючи вище політичне керівництво держави. Зокрема, 2018 року детективи Національного антикорупційного бюро за керівництва Спеціалізованої антикорупційної прокуратури скерували до суду провадження, в якому чітко вказано — з грудня 2014-го по квітень 2016 року підприємству завдано збитків на суму понад 300 млн грн (12,87 млн дол.). Але вимірювати в коштах потенціал ОГХК — украй дилетантський підхід.

Компанія в Фонді держмайна з осені 2019 року. Вже наступного року тодішній голова ФДМУ Дмитро Сенниченко, якого, до речі, розшукує те ж таки НАБУ за корупційні оборудки на Одеському припортовому заводі, змінив менеджмент ОГХК, розповідаючи про боротьбу з олігархічним впливом і знищення корупції. Проблеми дійсно були, але досі незрозуміло, чому лише приватизація розглядалась як шлях їхнього розв’язання, якщо було взято курс на наведення ладу в держкомпанії. Де ж поділися всі ті «боротьба та знищення»?

З часом абсурду більшало: розповідалося про суттєве зростання кількості кінцевих споживачів у клієнтському портфелі, стабілізацію цінової політики (хоча насправді на сировину встановлювати ціну мав би ринок), а також, що взагалі смішить усіх причетних до галузі, про мінімізацію ризиків потрапляння продукції на підсанкційні території. Вочевидь, йшлося про РФ, для військово-промислового комплексу якої Об’єднана гірничо-хімічна компанія є найближчим (не лише географічно) постачальником сировини.

Суто з погляду прибутковості, ОГХК дійсно так собі, хоч і з позитивною динамікою: 2019 року чистий прибуток компанії становив близько 100 млн грн, тоді як 2020-го — вже 350 млн. Зрозуміло, що 2022 року, коли Росія здійснила повномасштабний напад, прибутковість майже обнулилася. Однак цього не можна і не варто брати за основу оцінки. Хоча б тому, що це не перший випадок, коли актив свідомо знецінюють перед продажем заради дисконту.

Ба більше, це не вперше спробували приватизувати ОГХК, на тлі чого нинішній успішний продаж виглядає щонайменше підозріло. Кілька років тому була перша спроба. Тоді зацікавленість щодо участі в приватизації висловлювали, за словами керівництва ФДМУ, аж 13 компаній з України, Японії, Австралії, США, Гонконгу, Туреччини, Китаю та Індії. А цього разу — лише одна, з Азербайджану. Перевірка переможця Службою безпеки України тривала аж один день, причому відбувалася вона вже після, а не до торгів. За всієї поваги до служби та її співробітників, часу на адекватний аналіз у них не було.

Чи було здійснено оцінку геологічних запасів родовищ ОГХК за міжнародними стандартами? Якщо ні, то чому? Чи достовірні розповіді про те, що в рамках підготовки об’єкта до приватизації кілька років тому було розширено запаси корисних копалин на ділянках Вільногірського ГЗК майже удвічі — до 31,6 тис. кубометрів? Це буцімто дає можливість компанії займати такі частки на світовому ринку: ільменіту — 2,3%, рутилу — 6,2, циркону — 1,4%. А якщо так, то чи справедливою є ціна продажу?

Також не було чутно про те, чи дійсно приватизація ОГХК не становитиме загрози економічним чи безпековим інтересам України, зважаючи на зацікавленість РФ у контролі над компанією. Так-так, в ідеалі держава однаково виступає регулятором, встановлює правила, ліцензує діяльність надрокористувачів. Але чи маємо ми наразі дієвий запобіжник, що не дозволить експортувати до країни-агресорки наш ільменіт або вироби з нього? Хто блокуватиме ввезення до РФ через другі та треті юрисдикції видобутих в Україні титанових руд? І питання ж не в сплаченій ренті, а в безпеці нашої держави.

Поглянемо на мережі поставок, які ми відстежили в рамках аналізу всесвітньої бази митних декларацій за 2022–2024 роки.

Ось один із прикладів, який доводить, що експортну діяльність ОГКХ із постачання титановмісної продукції варто завжди відстежувати, включаючи постприватизаційний період також. 2022 року ОГХК поставила турецькій компанії Poyraz Hammaddeler San Tic Ltd Sti продукції на 3 млн дол. Своєю чергою Poyraz Hammaddeler продала цю (або аналогічну) продукцію в Росію на 770 тис. дол.

Або ще один ідентичний випадок.

ОГКХ продала Industrie Bitossi руду та цирконієві концентрати на 1,4 млн дол. Своєю чергою за 2022–2023 роки компанія Industrie Bitossi експортувала в Росію продукції на 6,8 млн дол., а саме — цирконієву і титанову руди, а також концентрати.

Тут проблема не в міжнародних економічних зв’язках і торгівлі, зовсім ні. Проблема в тому, що з української титановмісної руди можуть зрештою виробляти елементи або деталі зброї, якою вбиватимуть українців.

Газ SOCAR як приклад і застереження

Кінцевим бенефіціаром ТОВ «Цемін Україна», компанії, яка приватизувала ОГХК, значиться Насіб Хасанов. Ідентифікувати, з ким саме асоціюється зазначений азербайджанець, неважко.

Найвпливовіша мережа журналістів-розслідувачів у світі OCCRP (Organized Crime and Corruption Reporting Project) називає Насіба Хасанова «близьким соратником і діловим партнером Ільхама Алієва». В документах, здобутих понад десять років тому, зазначено, що Хасанов контролює одну із компаній, якій разом із трьома іншими президент Азербайджана Ільхам Алієв передав 2006 року консорціум із шести золотих копалень.

Нагадаємо, Насіб Хасанов також фігурував у «нечужих» для родини Алієва компаніях із видобутку корисних копалин, зокрема у Fargate Mining Corporation, що стали відомими в рамках скандалу Panama Papers.

Політичне тло продажу також неоднозначне: офіс президента «погодив» продаж ОГХК компанії з азербайджанським корінням за десять днів до того, як президент Зеленський із трибуни парламенту запропонував ресурсний потенціал України західним партнерам. Тож або Україна продала щось не надто «смачне» азербайджанцям, що точно не зацікавило б західних партнерів. Або ж поспішила продати азербайджанцям щось справді коштовне саме до щедрої пропозиції президента нашим ключовим геополітичним партнерам. Попри всі негаразди, унікальність ОГХК та її зростаючий потенціал в епоху озброєнь точно були б цікавими і Європі, і Штатам. Ми ж поспішили вибрати Азербайджан із російським душком.

Металевий титан можуть виробляти чимало країн, але лише за наявності у них сировини — титанової губки. А її виробляють, крім України, за великим рахунком лише Росія, Китай, Казахстан і Японія. Важливо, РФ має найбільший у світі комбінат із переробки титанової сировини і виготовлення титанової губки. Там побудовано шалені вертикально інтегровані потужності із подальшої переробки аж до виготовлення кінцевої продукції з титану, в тому числі й авіаційного. А от забезпеченість сировиною становить лише 10% від потреби. Навіть за умови виходу на повну потужність Туганського ГЗК буде 20–25% від потреби. Як же вчасно Азербайджан, що дедалі більше заграє із РФ, прикупив в України цінний актив за смішною ціною.

Натомість західні країни, крім Японії, взагалі не мають потужностей із виготовлення титанової губки. Японія забезпечує нею США десь на 80–85 %, нестача ж надходить із Казахстану. Решта західного світу точно хотіла б диверсифікації постачальників дефіцитної титанової губки. І це можна було б зробити, якби запрацював наш Запорізький титано-магнієвий комбінат — єдиний в Європі та один із найбільших у світі. Та без титанової сировини, яку туди постачала ОГХК, це неможливо. Як же вчасно Азербайджан… ну ви зрозуміли.

Тут може йтися або про свідому здачу національних інтересів України, або про типовий корупційний «договорняк», або про комбінацію першого та другого в різних пропорціях, але точно не про пошук стратегічного партнера, зміцнення політичних союзів через бізнес-зв’язки чи принаймні стратегічне мислення.