У Києві вперше показали виставу «Дзяди» за поемою Адама Міцкевича, переосмислену на сучасний лад

У вівторок, 12 листопада, в Києві вперше показали виставу «Дзяди», створену на основі однойменної поеми Адама Міцкевича. Поставила її команда Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка під керівництвом Ростислава Держипільського у копродукції з Краківським театром ім. Юліуша Словацького та режисеркою Майєю Клечевською. Привезли виставу в межах міжнародного форуму Центральної і Східної Європи Via Carpatia. 

Майя Клечевська

«Для нас сьогодні дуже важливий день, тому що спільно з акторами театру в Івано-Франківську ми зробили “Дзяди”. Цей твір Адама Міцкевича є, напевно, найважливішим літературним твором для поляків. Завдяки акторам Івано-Франківського театру, які поставили цю виставу українською, поляки по-новому переосмислили Адама Міцкевича», — сказала Майя Клечевська під час брифінгу, що відбувся перед прем’єрою у Києві.

У постановці історія, описана Адамом Міцкевичем у його поемі «Дзяди», переосмислена і спроєктована на події сьогодення в Україні. 

Ростислав Держипільський

«Адам Міцкевич написав “Дзяди” у 1822 році, коли Польща була частково під окупацією Російської Імперії. Сам Міцкевич був у вигнанні. Але чомусь так сталося, що лише через 200 років, у 2022 році, “Дзяди” Міцкевича були перекладені українською. І вперше українською вони були зіграні на сцені Івано-Франківського національного драматичного театру, а сьогодні вони вперше в Києві. — сказав художній керівник Івано-Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський. — Геніальний твір актуальний незалежно від того, чи він написаний 2000 років тому, чи 1000 років тому, чи 500, чи 200. І Майя зуміла так вправно перенести події, які відбувалися в Польщі в 19 столітті, на сьогодні і на нашу війну, що мені інколи здається, що ми, українці, напевно, не посміли б так сміливо це зробити. Коли ми за кордоном її граємо, ми говоримо, що сьогодні все російське вбиває». 

У центрі вистави полонені захисники «Азовсталі» 

Головну роль виконує Роман Луцький

Вистава про полонених українських військових, а саме захисників «Азовсталі», складається з кількох сцен, причому події відбуваються не лише на сцені, а й в партері, інших приміщеннях, а також на екрані. Цікаво, що на початку вистави глядачі перебувають на сцені, а актори — в залі біля сцени. 

Також у виставі є священники РПЦ

Вони проводять «акт екзорцизму» над головним героєм

Вистава побудована так, щоб глядачі фактично були в неї залучені. Наприклад, після того, як головний герой у виконанні Романа Луцького терпить «акт екзорцизму» від попів РПЦ, глядачі прямо повз нього спускаються зі сцени, проходять через партер і прямують до іншої зали.

«Навернення» московськими священниками героя творці вистави прямо порівнюють із катуваннями українських полонених

Там на них чекає ще одна сцена, заснована на реальних сучасних подіях,  — червона доріжка Каннського кінофестивалю, жінки у вечірніх сукнях, охоронці в костюмах і фотографи.

Опісля «екзорцизму» полонених глядачі опиняються на імпровізованому Каннському кінофестивалі  

Саме в Каннах у 2022 році попри війну Росії проти України, у фінал конкурсу пройшов фільм «Дружина Чайковського» режисера Кирила Серебреннікова. А організатори кінофестивалю навіть заявляли, що російські кіномитці — також «жертви цієї агресії». 

Попри війну в Україні присутність росіян на фестивалі ані трохи не бентежать його організаторів

Це «свято життя» перериває несподівана акція, вчинена однією з героїнь, роль якої виконує акторка Надія Левченко. Жінка виходить на червоний хідник, а тоді зриває із себе одяг і її розмальоване фарбою тіло каже про те, що Росія — вбивця. Творці вистави взяли за основу цієї сцени реальну минулорічну акцію на Каннському фестивалі, коли у відповідь на таке рішення суддів кінофестивалю на червоний хідник вийшла облита кров’ю українська блогерка Ілона Чернобай.

Мертві люди на червоному хіднику кінофестивалю символізують те, що російська культура вбиває

Цей спектакль в першу чергу розрахований на європейського глядача і є спробою ще раз показати екзистенційність російської агресії проти України. Автори намагаються донести європейцям просту істину: споживати російський культурний продукт означає закривати очі на вбивства.