Яку воду п’ють українці?

Нещодавнє повідомлення одного з українських видань, що як вибухова хвиля рознеслося Інтернетом, додало адреналіну в організми й без того знервованих громадян — їм привиділася у воді з власних кранів суміш ціаністого калію з синильною кислотою. Фігурально кажучи. Це «повідомлення» того ж дня потрапило до Вікіпедії, яка виводить на інтерв`ю заступниці міністра охорони здоров’я Марини Слободніченко, де вона зачепила безліч проблем галузі, але лише пасаж щодо якості води набув широкого розголосу, зазначає видання ZN.UA.

«Тобто якої якості в Україні має бути питна вода? — ставить питання руба високопоставлена спікерка. — ЄС вимагає від нас прописати це на рівні законів, щоб урегулювати дотримання певних стандартів питної води. Якщо ми зараз це пропишемо, як того хоче ЄС, то це одразу по всій країні призведе до того, що питної води в нас немає, а є лише технічна. Якщо споживач користується технічною водою, то він має сплачувати за неї меншу вартість. Упадуть тарифи на воду, а значить, будуть ненадходження до бюджету. Щоб привести ці стандарти у відповідність до європейських, потрібно не просто написати їх на папері, а реалізувати в країні. І це велике питання. Скільки часу та коштів знадобиться? Це питання не одного року. І таких питань багато».

Які дійсно справи з якістю та стандартами води в ЄС та в Україні? Чи насправді наша питна вода — технічна? І чому влада маніпулює, політично, а не раціонально граючи тарифами?

Як справи з водою в ЄС

В ЄС стандарти питної води регламентуються Директивою Ради 98/83/ЄС від 3 листопада 1998 року про якість води, призначеної для споживання людиною (скажемо відверто, доволі архаїчною, останні зміни вносилися 15 років тому). Перед статтею 1 викладено 34 застереження(!), що відображає складність урахування всіх обставин щодо різних країн-членів в єдиному документі. Власне стандарти якості питної води встановлюються в Додатку 1 Директиви, де зауважується, що національні стандарти не можуть бути менш суворими, ніж у цьому додатку.

Однак у статті 9 Директиви передбачено можливість винятків (відступів, як написав перекладач): «Держави-члени можуть передбачити відступи від параметричних значень, що встановлені в Додатку І… за умови, що жоден з відступів не становить потенційної небезпеки людському здоров’ю, а також за умови, що постачання води, призначеної для споживання людиною, на відповідній території не може здійснюватися інакше…». Отже, підхід ЄС доволі гнучкий і передбачає зменшення вимог до якості води. Що ж саме встановлено в Додатку 1?

Мікробіологічні параметри (E. Coli та інші збудники хвороб) — сім позицій. Хімічні параметри — 26 позицій. Індикативні параметри — 20 позицій. Останні два розділи включають хімічні елементи, сполуки та загальні характеристики води. Відзначимо окремо, що точність визначення параметричних значень за Директивою ЄС коливається від 10 до 25%, що, перепрошую за тавтологію, доволі неточно. Доречно тепер порівняти ці стандарти та вимоги з аналогічними, встановленими в Україні.

Вчіть матчасть!

Так неодноразово казав товариш майор у нас на військовій кафедрі, що, втім, актуально для всіх інших предметів, які вивчають в університеті. Цього разу матчастину викладено у наказі МОЗ №400 від 12.05.2010, відомому всім санітарним лікарям України: «Про затвердження Державних санітарних норм та правил «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною». При цьому всі параметри подано для трьох окремих груп джерел води — водопроводів, колодязів і каптажних джерел, фасованої води та води з бюветів, чого, до речі, немає в Директиві ЄС.

За обсягом ці норми більші порівняно з Директивою ЄС і також містять відповідні додатки, де визначено допустимі значення параметрів чистоти води. Так, показники епідемічної безпеки містять 11 позицій — на чотири більше, ніж у Директиві ЄС, причому як у Європі, так і в Україні вимагається повна відсутність E. Coli, ентерококів та інших збудників хвороб як у водопровідній і бюветній воді, так і у фасованій. Єдина відмінність — щодо синьогнійної палички: у нас її вміст не визначається, а в Європі вона не допускається.

Українські ДСанПіН визначають такі групи параметрів. Органолептичні показники — запах, забарвленість, каламутність, смак і присмак (в одному). Фізико-хімічні — 17 показників. Санітарно-токсикологічні — 20 показників.

Понад те, визначається окрема група показників для нафтопродуктів, пестицидів і речовин 1-го та 2-го класу небезпеки, разом — 13 параметрів. Ще одна група — для сильнотоксичних речовин, таких як берилій, стронцій, ціаніди, бензол, — також 13 позицій. Однак це не все, є розділи параметрів сумарної альфа- і бета-активності та радіоактивності окремих елементів (ізотопів) — урану, радію, радону та стронцію, разом вісім позицій.

У підсумку українські ДСанПін визначають допустимі значення для 71 показника, натомість Директива ЄС містить їх лише для 53. Можна провести порівняльний аналіз для значень окремих показників, однак він не дасть суттєвих відмінностей. Наприклад, 0,2 міліграма «українського» алюмінію арифметично дорівнює 200 мікрограмам «європейського», й так переважно по інших позиціях.

Таким чином, українські стандарти чистоти питної води розроблені набагато детальніше, ніж європейські, тому, панове чиновники, вчіть матчасть! Та позбавтеся комплексу меншовартості щодо Європи…

Про технічну воду та тарифи

В Україні немає стандарту «технічної води», кожне підприємство, яке використовує неочищену чи недоочищену воду, самостійно визначає для себе ступінь її підготовки та склад. Натомість водоканали, що постачають воду населенню, зобов’язані керуватися саме ДСанПіН і ДТСУ для питної води, й немає сумнівів, що саме так вони й вчиняють. Адже у разі будь-яких шлункових чи інших інфекцій джерело захворювання (водоканал) встановлюється дуже просто, тому жоден посадовець не хоче нести відповідальність за неякісно підготовлену питну воду.

До речі, для того щоб вода мала приємний смак, вона повинна мати відповідні хімічні домішки, а не бути чисто дистильованою. Такий хімічний склад «смачної» води також встановлюється ДСанПіН через так звані показники фізіологічної повноцінності мінерального складу питної води (у Директиві ЄС цього також нема). Тобто вода має бути відповідної жорсткості та лужності, містити йод, калій, кальцій, магній, натрій тощо у визначених межах.

І, нарешті, про тарифи на воду. Їхня величина визначається не назвою — питна чи технічна, а розміром витрат на підготовку води до вживання, й простою зміною назви цих витрат не зменшити! Хоч би як називайте воду, але за її очищення та подачу до крана в квартирі треба заплатити відповідну суму, й саме тут сьогодні є проблеми.

Тарифи на воду не змінювалися з 2021 року. За цей час підвищували зарплати народним депутатам, державним чиновникам, прокурорам, поліцейським і багато кому ще. Піднімали зарплати й працівникам водоканалів — унаслідок зростання «мінімалки». Але якщо першим це закладалося в держбюджеті, то останнім це не закладалося ніде, тобто не закладалося в тариф. Уряд мовчки кивав у бік мерів — мовляв, хай пошукають гроші у себе в місцевих бюджетах. І при цьому забирав військовий ПДФО…

Національний регулятор (НКРЕКП) тричі намагався виправити ситуацію, але під тиском згори визнавав своє рішення «аморальним і некомпетентним» і через три дні… скасовував щойно встановлене зростання тарифів! Так 34 найбільші водоканали країни опинилися у край важкому економічному становищі й тому так чи інакше вимушені економити, отже, ніхто не дасть гарантій, що вони не економлять саме на очищенні води, — реагенти переважно імпортні…

Тут ми виходимо на ключове запитання: чи можна пити воду з-під крана? Адже ми бачимо, як народ з баклажками масово йде до бюветів і різних автоматів, що стоять у всіх продуктових магазинах. Імовірно, народ вважає, що ні! Але чи ставить хтось собі запитання: чи кращої якості вода у приватних підприємців, які наливають її до цих автоматів? Чи відбувається контроль її чистоти в розливайках, що зараз стоять на кожному розі? Адже те, що вода добувається із свердловин, не свідчить автоматично про її відповідність нормативам. Навпаки, якщо в міських водоканалах йде постійний моніторинг води на вході та виході, то у приватників він має спорадичний характер — коли санепідстанція прийде…

Отже, відповідь на поставлене запитання кожен дає собі самостійно, й не в останню чергу на це впливає реклама та нав’язана модель поведінки. Приміром, ми в сім’ї багато років брали воду з джерел і криниць лише для чаю та кави, а готуємо та п’ємо — з-під крана «Київводоканалу».

Куди жбурляти каміння

За світовими стандартами, Україна, попри наявність великих і середніх річок, є насправді країною з украй обмеженими водними ресурсами. Ситуація з малими річками просто катастрофічна — вони зникають на очах одного покоління. (Зрозуміло, що все в розрахунку на душу населення.)

Випадок із забрудненням Сейму та Десни лише оголив катастрофічність ситуації й заодно продемонстрував некваліфікованість і безпорадність державного апарату. Тому керівництву МОЗ слід жбурляти каміння не в городи українських державних стандартів чи водоканалів, а у бік тих п’яти-шести «ефективних менеджерів», які сидять на Банковій і роблять лише те, що подобається піплу чи плебсу (називайте, як хочете). Відкладаючи реальне розв’язання проблеми комунальних підприємств, що животіють, та абсолютно не думаючи про здоров’я своїх громадян.

Автор: Олександр Сергієнко, кандидат фізико-математичних наук, юрист, директор аналітико-дослідницького центру “Інститут міста”