Лист з бразильської фавели від Адріано Рібейро

Чи знаєте ви, як це бути обіцянкою?

Я знаю.

Включаючи невиконану обіцянку.

Найбільша втрата футболу: я.

Мені подобається це слово, відходи. Не тільки через те, як воно звучить, але й тому, що я одержимий тим, щоб марнувати своє життя. Мені й так добре, у шалених відходах. Мені подобається це тавро.

Я не вживаю наркотиків, як вони намагаються довести.

Я не захоплююсь криміналом, але, звісно, ​​міг би вступити на цей шлях.

Я не люблю ходити клубами.

Я завжди ходжу в одне й те саме місце в моєму районі, кіоск Нана. Якщо хочеш зустрітися зі мною, заходь.

Так, я п'ю через день. (І в інші дні також).

Як така людина, як я, доходить до того, що починає пити майже щодня?

Я не люблю пояснювати іншим. Але ось одне. Я п'ю, бо нелегко бути обіцянкою, яка лишається в боргу. А в моєму віці це стає ще гіршим.

Мене називають Імператором.

Уявіть це.

Хлопець, який залишив фавелу, щоб отримати прізвисько Імператор у Європі. Як ти це поясниш, мужик? Я не розумів цього до сьогодення. Гаразд, можливо, я таки зробив щось правильно.

Багато хто не розумів, чому я відмовився від слави стадіонів, щоб сидіти у своєму старому районі та напивався до безпам'ятства.

Бо колись мені захотілося цього, і це таке рішення, від якого важко відмовитися.

Але я не хочу зараз про це говорити. Я хочу, щоб ти приєднався до мене у подорожі.

Я багато років прожив у Барра-да-Тіжука, фешенебельному районі Ріо. Але мій пупок потопає у фавелі.

Віла Крузейро. Комплексо та Пенья.

Стрибай. Поїдемо туди мотоциклом. Так я почуваюся спокійно.

Я дам знати потрібним людям, що ми приїдемо. Сьогодні ви зрозумієте, що насправді робить Адріано, коли він зі своїми друзями в дуже особливому місці. Жодної нісенітниці чи фальшивих газетних заголовків. Справжня справа. Правда.

Давай, чувак. Вже світанок. Незабаром рух зупиниться. Ти не знав, правда? Звідси до Пеньї по жовтій лінії швидко, брат. Але тільки якщо в цей час.

Ти підеш чи ні?

Я ж казав. Ось він, прямо біля входу до спільноти. Поле Ordem e Progresso. Чорт забирай, я грав тут у футбол більше, ніж на Сан-Сіро. Можеш посперечатися, брат.

Щоб увійти та вийти з Віла Крузейро, потрібно пройти перед полем. Футбол нав'язує себе нашому життю.

Тут мій батько був по-справжньому щасливим. Альмір Лейте Рібейро. Можете називати його Міріньо, як його всі знали. Людина зі статусом. Думаєте, я брешу? Запитайте будь-кого.

Щосуботи його рутина була однаковою. Він прокидався рано, збирав рюкзак та хотів негайно піти на поле. "Давай! Я чекаю на тебе, приятелю. Пішли! Сьогодні у нас буде складна гра", — говорив він. Тоді наша аматорська команда мала назву "Ханг". Чому така назва? Не знаю, чувак! Коли я починав, вона вже так називалася. Я довгий час грав у жовто-синій футболці. Повірте. Ті ж кольори, що й у Пармі. Навіть після того, як ми поїхали до Європи, я ніколи не забував гри Варзеа, як ми їх називаємо у Бразилії.

Звісно. 2002 року я приїхав у відпустку з Італії і нічого не робив. Я брав таксі з аеропорту прямо сюди, у Крузейро. Ось лайно. Я навіть до мами раніше не їздив.

Я спускався до підніжжя пагорба, кидав сумки і з криками піднімався нагору. Я збирався постукати в двері Кашаси, мого кращого друга (нехай спочиває він з миром), і в двері Гермеса, ще одного мого друга дитинства. Я приходив, стукав у вікно: "Прокидайся, виродок! Пішли! Пішли!". Жоржиньо, ще один мій добрий друг дитинства, приєднувався, а потім... забудь про це, чувак. Ці хлопці божеволіли! Решта світу знаходила нас лише через кілька днів. Ми подорожували по всьому району, граючи в м'яч, просто тиняючись по всьому місцю, від бару до бару. Навіть мул не міг з цим впоратися!

Одним із суперників Ханга був Чапа Квенте. Ми навіть грали з ними у фіналі чемпіонату серед аматорів. Я вже був у Пармі. Мій тато говорив зі мною щодня. "Я вже підписав тебе на чемпіонат, синку. Хлопці тремтять. Я їм місяць казав: "Мій великий чорний чувак йде". А вони відповідали: "Це несправедливо, Міріньо". Мені все одно. Ти будеш грати".

Звісно, ​​я грав!

З маленьким пластиковим стаканчиком кока-коли в руці (єдиний напій, який він любив), мій батько оголосив стартовий склад Ханга.

"Хангрімар у воротах. Лемонграсс, Річард і Кашаса в захисті".

Чорт, Лемонграсс був озлобленим хлопцем. Він скаржився на все. Річард мав удар, який був таким же потужним — або навіть сильнішим — ніж мій. Всі, хто стояв у стінці, боялися, коли він підбігав, щоб пробити штрафний.

"Гермес у півзахисті з Аланом.

Крезіо на правому фланзі та Жоржиньо на лівому, наш сьомий номер.

В атаці — Френк, Дінго, володар 10-го номера, та Адріано".

З цією командою ви могли б грати у Лізі чемпіонів.

Я намалюю тобі картину. Спекотна погода у Ріо, типова для кінця року. Гучна музика. Самба. Гарячі брюнетки, що курять та ходять туди-сюди. Отець небесний, благослови нас усіх. Немає нічого кращого у світі, брате.

Ми виграли фінал. Феєрверки по всій фавелі. Гарне видовище. Дійсно приголомшливо.

А ще на цьому полі я навчився пити. Мій батько був божевільним, мужик. Він не любив, коли хтось пив, тим паче діти.

Я пам'ятаю, як він уперше застав мене зі склянкою в руці. Мені було 14 років, і всі у нашій спільноті святкували. Вони нарешті встановили прожектори на полі Ordem e Progresso, тому організували гру з барбекю.

Було багато людей, ця радість, яка заволоділа всім, типова для Варзеї, розумієте? Самба, люди приходять та йдуть. Тоді я не був пияком. Але коли я побачив, як усі діти займаються своїми справами, сміючись, я сказав: "ааааааа". Це було неможливо. Я взяв пластиковий стаканчик і наповнив його пивом. Ця гірка, тонка піна, яка вперше потрапила мені в горло, мала особливий смак. Переді мною відкрився новий світ "веселощів". Моя мати була на вечірці та бачила цю сцену. Вона мовчала, правда? Мій батько... Боже мій.

Побачивши мене зі стаканчиком в руці, він перетнув поле квапливим кроком людини, яка не може дозволити собі запізнитися на автобус. "Зупиніть його прямо там", — крикнув він. Коротко і жорстко, як завжди. Я сказав: "О, чувак". Мої тітка та мама швидко зрозуміли та спробували заспокоїти всіх, доки ситуація не погіршилася. "Та гаразд, Міріньо, він зі своїми друзями, він не збирається робити нічого божевільного. Він просто сміється, веселиться, дай йому спокій, Адріано теж росте", — сказала моя мама.

Але розмови не було.

Старий збожеволів. Він вихопив стаканчик з моїх рук і кинув її в канаву. "Я не вчив тебе цьому, синку", — сказав він.

Міріньо був лідером Віла Крузейро. Усі його поважали. Він подавав приклад. Футбол був його пристрастю. Однією з місій було не допустити, щоб діти вплутувалися в справи, в які їм не слід було б вплутуватися. Він завжди намагався привести дітей пограти у м'яч. Він не хотів, щоб хтось дурів. Тим більше щоб вони не псували обстановку в школі. Його батько багато пив. Він справді був алкоголіком. Він навіть помер від цього. Тому щоразу, коли він бачив, як діти п'ють, мій батько не мав жодних сумнівів. Він кидав склянки та пляшки, що стояли перед ним, на підлогу. Але в цьому не було сенсу, правда? Потім звір змінив тактику. Коли ми відволікалися, він виймав свої зубні протези і клав їх у мій стаканчик або склянки тих, хто був зі мною. Цей хлопець був легендою. Як я сумую за ним...

Усі уроки, які я засвоїв від батька, були такими, що були в жестах. У нас не було глибоких розмов. Старий не був тим, хто філософствував чи давав моральні уроки, ні. Його щоденна чесність і повага, яку інші відчували до нього, були тим, що мене найбільше вражало.

Смерть мого батька змінила моє життя назавжди. Досі це проблема, яку я не можу вирішити. Все лайно почалося тут, у спільноті, яка мені так подобається.

Віла-Крузейро — не найкраще місце у світі. Зовсім навпаки.

Це справді небезпечне місце. Життя тяжке. Люди страждають. Багатьом друзям доводиться йти іншими шляхами. Огляньтеся навколо, і ви зрозумієте. Якщо я зупинюся, щоб порахувати всіх людей, яких я знаю, які померли насильницькою смертю, ми розмовлятимемо тут багато днів... Нехай наш Небесний отець благословить їх. Ви можете попросити будь-якого тут. Ті, хто має можливість, зрештою їдуть жити в інше місце.

Чорт забирай, мого батька застрелили в голову на вечірці в Крузейро. Шалена куля. Він не мав жодного відношення до безладдя. Куля увійшла йому в лоб та застрягла в потилиці. Лікарі не змогли її витягти. Після цього життя моєї сім'ї вже ніколи не було колишнім. У мого батька почалися часті напади.

Ти коли-небудь бачив перед собою людину, яка страждає на епілептичний напад? Ти не захочеш цього бачити, брате.

Це жахливо.

Мені було 10 років, коли застрелили мого батька. Я ріс, живучи із його кризами. Міріньо більше ніколи не міг працювати. Відповідальність за утримання будинку повністю лягла на плечі моєї матері. І що вона зробила? Вона впоралася з цим. Вона розраховувала на допомогу сусідів. Наша сім'я теж була поряд, щоб допомогти. Тут усі живуть із малими. Ніхто не має більше, ніж інші. І навіть так моя мати була не одна. Завжди був хтось, хто простягав їй руку допомоги.

Якось сусідка прийшла з великою коробкою яєць і сказала: "Росільда, продай їх, щоби отримати трохи грошей. Так ти зможеш купити їжу для Адріано". Але вона не мала грошей, щоб заплатити сусідці. "Не хвилюйся, сестро. Продай яйця, а гроші повернеш мені пізніше". Так воно й було, мужик. Присягаюсь тобі.

Інший сусід подарував їй газовий балон. "Росільда, продай його. Половина твоя, половина моя". І моя мати намагалася зібрати трохи грошей, старанно працюючи щодня. Мій батько залишався вдома. А моя мати бігала за двох, доки бабуся водила мене на тренування.

Одна з моїх тіток влаштувалася на роботу, яка дозволяла їй отримувати талони на їжу. Вона передавала талони моїй мамі. "Росільда, це небагато, але цього достатньо, щоб хоча б купити Адріано печиво".

Без цих людей я був би ніким.

Ніким.

Чорт, від цих розмов у мене розігралася спрага. Давайте зупинимося біля хатини мого друга Гермеса. Це за двором. Там! Там, у провулку.

Тут мешкала моя бабуся. Донья Ванда, який характер. Адже я вже розповідав про неї, так? "Аді-рано, синку! Іди і скуштуй попкорну". Бабуся досі не може правильно вимовити моє ім'я.

Я зупинявся в неї вдома щодня, коли був дитиною. Моя мати, мій батько і я жили на дев'ятій вулиці, що на вершині пагорба. Хочеш піднятися туди та подивитися? Це складно. Там відбувається багато подій. Нам краще залишитись тут. У фавелах є певні правила, яких ми повинні дотримуватись.

Коли я був дитиною, моя мати йшла на роботу і залишала мене з бабусею. Вона відвозила мене до школи, а потім до Фламенго. Моя метушня почалася рано, цього не можна заперечувати.

Гермесе, друже! Витягни нам доміно. Будь обережний, він мухлює як чорт. Дивись, ага. Гермес хитрий. Сідай сюди, Жоржиньо. Давай зіграємо у доміно, можеш починати.

Ми раніше приймали ванну в ямі наприкінці провулку. Басейни у ​​фавелах такі, мужик. Ти не знав, правда? Чорт забирай, якщо на півдні Ріо, де живуть найзаможніші люди, стоїть нестерпна спека, уявіть собі спільноту на півночі Ріо. Діти дістають відро та охолоджуються, як можуть. Я скажу вам, що до цього дня я віддаю перевагу саме цьому, розумієте? Я ходжу в басейн, на море тощо, тільки щоб прикинутися, що я частина забезпечених районів. Але я дійсно щасливий приймати душ на даху або коли виливаю відро води собі на голову, як ми робимо тут, у фавелах.

Бачите рух людей довкола? І шум? Чорт, фавела зовсім інша. Ми відчиняємо двері і одразу бачимо нашого сусіда. Виставляєш ногу, а там на вулиці власник магазину, тітка, що продає тістечка з пакетом у руці, кузен перукаря, який кличе тебе грати у футбол. Усі один одного знають. Звичайно, один будинок поряд з іншим, так?

Це була одна з речей, яка здивувала мене найбільше, коли я переїхав до Європи. Вулиці мовчать. Люди не вітають одне одного. Усі тримаються порізно. Перше Різдво, яке я провів у Мілані, було для мене важким, чувак.

Кінець року – дуже важливий час для моєї родини. Ми збираємо всіх разом. Так завжди було. Наша вулиця була переповнена, бо Міріньо був прикладом, чи не так? Традиція розпочалася там. Напередодні Нового року фавела теж збиралася біля мого дому.

Коли я перейшов до Інтеру, я відчув дуже сильний удар у першу зиму. Настало Різдво, і я залишився у своїй квартирі сам. У Мілані страшенно холодно. Та сама депресія, яка нападає у холодні місяці на півночі Італії. Всі у темному одязі. Пустельні вулиці. Дні дуже короткі. Погода сира. Мені не хотілося нічого робити, чувак. Все це поєднувалося з нудьгою по дому, і я почував себе лайном.

Але Зеєдорф був приголомшливим другом. Він та його дружина приготували вечерю для найближчих напередодні Різдва та запросили мене. Уявіть собі різдвяний прийом у його будинку. Елегантність, яку ви маєте побачити. Все було дуже красиво та смачно, але, чесно кажучи, я хотів бути у Ріо-де-Жанейро.

Я навіть не провів із ними багато часу. Я вибачився, швидко попрощався та повернувся до своєї квартири. Я подзвонив додому. "Привіт, мам. Щасливого Різдва", — сказав я. "Синку! Я сумую за тобою. Щасливого Різдва. Всі тут, не вистачає тільки тебе", — відповіла вона.

На задньому плані можна було почути сміх. Гучний звук барабанів, на яких грають мої тітки, аби згадати час, коли вони були дівчатками. Що? Ті, хто там, танцюють, ніби вони на балу, і досі. Моя мама така сама. Я міг бачити перед собою сцену, просто слухаючи шум у телефоні. Чорт, я одразу почав плакати.

"Ти в порядку, синку?" — запитала моя мати. "Так, так. Я щойно повернувся від друга", — сказав я. "А ти вже повечеряв? Мама все ще накриває на стіл", — сказала вона. "Сьогодні навіть будуть тістечка". Чорт, це був удар нижче пояса. Бабусина випічка найкраща у світі. Я плакав страшенно багато.

Я почав схлипувати. "Добре, мам. Тоді насолоджуйся. Приємної вечері. Не хвилюйся, у мене все добре".

Я був зламаний. Я схопив пляшку горілки. Я не перебільшую, брате. Я випив усе це лайно один. Я наповнив свій зад горілкою. Я плакав усю ніч. Я вирубився на дивані, бо я так багато пив і плакав. Але це було все, мабуть, мужик? Що я міг зробити? Я був у Мілані не просто так. Це було те, про що я мріяв усе своє життя. Бог дав мені можливість стати футболістом у Європі. Життя моєї сім'ї значно покращилося завдяки моєму Господу і всьому, що Він зробив для мене. І моя сім'я теж багато зробила. Це була невелика ціна, яку мені довелося заплатити порівняно з тим, що відбувалося і що ще мало статися. Я чітко уявляв це. Але це не заважало мені сумувати.

Хочеш піднятися на дах мого друга Тоти? Там мій притулок. Я викличу мотоцикли. Ми візьмемо нашу випивку і я покажу тобі весь вид на комплекс. Давай, чуваче!

Дай-но я включу тутуфі. Тутуфі, чорт. Ти не розумієш, правда? Підключу свій мобільник до колонки, чорт. Як це сказати? Bluetooth? Ой, я не знаю, як ці слова англійською вимовляються, ні, чорт. Я навчався лише до сьомого класу! У фавелах нам доводиться робити голосніше, чувак. Ми чуємо таку музику тільки тут.

Ось Грота, ось Чатуба, ось Крузейро. Це все те саме, насправді. Одне склеєне з іншим. Але це різні громади із комплексу Пенья. І ось Церква Пенья, високо нагорі, благословляє нас усіх. Так, я ходжу з церквою на шиї у цьому медальйоні. Тобі подобається? Тоді одягни його, щоб упіймати хвилю. Я приєднаю тебе до нашої громади. Який підйом духу, га?

Коли я "утік" з Інтера і покинув Італію, я приїхав сюди, щоб сховатися. Я тинявся по всьому комплексу три дні. Ніхто не знайшов мене. Не було жодної можливості. Правило номер один фавели. Тримайте рот на замку. Ти гадаєш, хтось міг би мене видати? Жодних щурів тут, брате. Італійська преса збожеволіла. Поліція Ріо навіть провела операцію з "мого порятунку". Вони сказали, що мене викрали. Ти жартуєш, так? Уяви, що хтось збирається завдати мені шкоди тут… мені, дитині з фавели.

Всі розривали мене на частини.

Подобається це мені чи ні, мені потрібна була свобода. Я більше не міг цього виносити, постійно бути напоготові через камери, куди б я не виходив в Італії, хто б не траплявся мені на шляху, чи то репортер, тіньовий шахрай чи якийсь інший сучий син.

У моїй спільноті у нас цього немає. Коли я тут, ніхто ззовні не знає, чим я займаюся. Це була їхня проблема. Вони не розуміли, чому я пішов у фавелу. Це було не через випивку чи жінок, і тим більше через наркотики. Це було заради волі. Це було тому, що я хотів миру. Я хотів жити. Я хотів знову стати людиною. Хоч трохи. Це бісова правда. І що?

Я намагався зробити те, що вони хотіли. Я торгувався з Роберто Манчіні. Я намагався щосили з Жозе Моуріньо. Я плакав на плечі Моратті. Але я не міг зробити, що вони просили. Я залишався у формі кілька тижнів, уникав випивки, тренувався як кінь, але завжди були рецидиви. Знову і знову. Усі лаяли мене. Я більше не міг цього терпіти.

Люди говорили багато лайна. "Ого, Адріано перестав заробляти сім мільйонів євро. Він що віддав усе заради цього лайна?" Це те, що я чув найчастіше. Але вони не знають, чому це зробив. Я зробив це тому, що мені було погано. Мені потрібен мій простір, щоб робити те, що я хотів.

Тепер ви самі бачите це. Щось не так з тим, як ми тут тусуємося? Ні. Вибачте, що розчаровую. Але єдине, що я шукаю у Віла-Крузейро, це спокій. Тут я ходжу босоніж і без сорочки, в одних шортах. Граю в доміно, сиджу на бордюрі, згадую дитячі історії, слухаю музику, танцюю з друзями та сплю на підлозі.

У кожному з цих провулків я бачу свого батька.

Чого ще мені бажати?

Я навіть жінок сюди не воджу. А тим більше не спілкуюся з дівчатами з моєї спільноти. Тому що я просто хочу бути у світі та пам'ятати свою сутність.

Ось чому я знову і знову повертаюся сюди.

Тут мене справді шанують.

Ось моя історія.

Тут я дізнався, що таке спільнота.

Віла-Крузейро – не найкраще місце у світі.

Віла-Крузейро – це моє місце.

За матеріалами The Players' Tribune