Нова вісь зла: Фергюсон про те, чому Міршаймер помиляється щодо Китаю, Росії та Ірану

Наприкінці жовтня 2024 року відомий історик Ніл Фергюсон виступив з програмною промовою на конференції Центру незалежних досліджень (CIS) в Австралії, де представив радикально відмінний погляд на сучасну геополітичну ситуацію від того, що роком раніше озвучив тут же професор Джон Міршаймер. На противагу ідеї про те, що США мають зосередитися виключно на стримуванні Китаю і відмовитися від підтримки України, Фергюсон представив переконливі докази формування нової "осі" між Китаєм, Росією, Іраном і Північною Кореєю, яка вимагає комплексної протидії з боку Заходу. На думку історика, поточний момент має моторошні паралелі з 1930-ми роками, а нездатність західних демократій усвідомити масштаб загрози може призвести до катастрофічних наслідків.

"Був теплий прийом, наданий Джону Міршаймеру минулого року, коли він приїхав сюди в Австралію виступити на заході CIS. Під час цього візиту Міршаймер висунув два основних аргументи у своїй критиці недавньої американської зовнішньої політики.

По-перше - США неправі в тому, що борються за незалежність України, і були неправі, коли розширювали НАТО в Центральну та Східну Європу після закінчення холодної війни. По суті, він пропонує, що ми мали залишити Росію контролювати цю частину світу, незважаючи на розпад Варшавського договору і гаряче бажання всіх його колишніх членів приєднатися до НАТО.

По-друге, Міршаймер стверджував, що США дозволяють собі відволікатися не тільки на Україну, але й на кризу на Близькому Сході, що розгорілася за два тижні до його виступу минулого року, від стратегічної загрози, що виходить від зростаючого Китаю. Замість цього, на його думку, США слід зосередитися на створенні врівноважуючої коаліції азійських держав, включаючи Австралію, для стримування амбіцій Пекіна.

Це була позиція Джона Міршаймера на Консиліумі, і його подальша лекція в Брісбені набрала майже два мільйони переглядів на YouTube. Сьогодні ввечері ви почуєте радикально іншу точку зору.

Я поділяю скептицизм Міршаймера щодо ліберального міжнародного порядку. Як і Священна Римська імперія, про яку Вольтер казав, що вона не була ні священною, ні римською, ні імперією, ліберальний міжнародний порядок не дуже ліберальний, не надто міжнародний і вже точно не дуже впорядкований. Я згоден з Міршаймером, що США недооцінили геополітичні наслідки економічного підйому Китаю і розширення НАТО. Але я категорично не згоден з ним, як і з Елбріджем Колбі, коли вони стверджують, що США мають віддати пріоритет стримуванню Китаю над безпекою демократій у Східній Європі та на Близькому Сході.

З моменту закінчення Другої світової війни дебати про зовнішню політику США частіше відбувалися всередині двох основних партій, ніж між ними. Якщо подумати, ви побачите правдивість цього твердження. Двопартійний консенсус на користь введення тарифів і технологічних обмежень проти Китаю – лише останній приклад.

Найбільші дебати із зовнішньої політики, які ми спостерігаємо останніми роками, відбуваються всередині Республіканської партії – про доцільність підтримки України в її війні проти Росії. Загальноприйнята мудрість в Європі сьогодні полягає в тому, що український уряд Володимира Зеленського опиниться серед головних програвших, якщо Дональд Трамп буде переобраний президентом 5 листопада. Для більшості західноєвропейських лідерів новина про те, що Джей Ді Венс був обраний кандидатом у віце-президенти Трампа, здавалася катастрофічною.

І все ж було б помилкою вважати це перемогою ізоляціоністів, не кажучи вже про путінських апологетів на кшталт Такера Карлсона. Дозвольте мені пояснити, що я маю на увазі. Подивіться, що Венс сказав New York Times в інтерв'ю Россу Дутату в червні, де він виклав трьохступеневий план закінчення війни "з американським лідерством". Процитую Джей Ді: "Номер один – ви заморожуєте територіальні лінії приблизно там, де вони зараз. Номер два – ви гарантуєте як незалежність Києва, так і його нейтралітет. Це фундаментальна вимога, яку росіяни висували з самого початку. Я не наївний, думаю, росіяни про багато що говорили нечесно, але нейтралітет – це явно те, що вони сприймають як екзистенційне питання. І номер три – потрібна деяка американська допомога у сфері безпеки в довгостроковій перспективі."

Коли Дутат запитав: "Ви згодні, що зараз не в наших інтересах, щоб росіяни прокотилися по решті України?" – Венс відповів: "Ні, це не в наших інтересах."

Це не ізоляціоністські, а реалістичні аргументи, дуже близькі за духом до того, що говорив Генрі Кіссінджер в останні роки свого життя. Пам'ятайте, саме після анексії Криму в 2014 році Кіссінджер виступав за створення нейтральної України саме для того, щоб запобігти повномасштабному російському вторгненню.

Це повернення реалізму в Республіканську партію давно назріло після перегинів неоконсерваторів і недостатності ізоляціоністів. Але його не слід інтерпретувати як перемогу Міршаймера і Колбі. І ось ключовий момент: найяскравішою рисою нового реалізму стало визнання того, що Сполучені Штати зіткнулися з новою віссю, яка об'єднує Росію з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю.

Паралель з 1930-ми роками настільки часто використовувалася, що втратила більшу частину своєї сили. Коли Джордж Буш-молодший у 2002 році назвав Іран, Ірак і Північну Корею "віссю зла", він ввів американців в оману, тому що ніякої такої осі не існувало. Але сьогодні – і цього Міршаймер, схоже, не бачить – ми зіткнулися з реальною віссю, яку можна і потрібно порівнювати з тією, що була сформована Німеччиною, Італією та Японією перед початком і на ранніх етапах Другої світової війни. Китай, Росія, Іран і Північна Корея тепер відкрито співпрацюють у підтримці військових зусиль Росії в Україні, постачаючи путінській армії (я обожнюю, як українці цілком природно називають їх орками) безліч озброєнь: від дронів до ракет і снарядів, і тепер навіть північнокорейськими солдатами.

Маю зазначити, що ця ідея аналогії з Віссю сходить до роботи, написаної мною і моїм колегою Філіпом Зеліковим в Гуверівському інституті. Що примітно – дуже небагато коментаторів помітили, що цей аргумент тепер використовує і Трамп. "Це зовсім інший світ, ніж три з половиною роки тому", – сказав Трамп Bloomberg BusinessWeek в інтерв'ю, опублікованому в липні. Цитую: "Найгірше, що сталося – ми дозволили, оскільки Байден дурна людина... – дозволю собі зімітувати його голос – ...оскільки Байден дурна людина, він змусив Росію і Китай одружитися. Вони одружені, одружені, так одружені! Потім вони прийняли свого маленького кузена Іран. Потім вони прийняли Північну Корею. Їм більше ніхто не потрібен". І він продовжує: "Це дуже-дуже небезпечний світ. Настільки небезпечний... Я дійсно турбуюся про місяці, які у нас залишилися. Я думаю, ми можемо опинитися в Третій світовій війні".

Трамп робив такі заяви неодноразово. Його головна теза у зовнішній політиці полягає в тому, що він міг стримувати цю вісь, а Байден повністю провалив це завдання. Фактично, Байден сприяв зближенню країн осі. "Я покладу край кожній міжнародній кризі, яку створила нинішня адміністрація", – заявив він у тій нескінченній промові про прийняття номінації в Мілуокі. Обіцяю, моя сьогоднішня промова буде коротшою, ніж промова Трампа на з'їзді Республіканської партії. Але дозвольте процитувати деякі його слова, тому що вони дуже актуальні.

Він сказав, що покінчить з усіма кризами, включаючи "жахливу війну Росії проти України, яка ніколи б не сталася, будь я президентом" – не можу втриматися від його інтонації – "і війну, викликану нападом на Ізраїль, яка ніколи б не сталася, будь я президентом. Наші опоненти успадкували світ у стані миру і перетворили його на планету війни. Ми на планеті війни. Подивіться на цей напад на Ізраїль, подивіться, що відбувається з Україною. Міста просто розбомблені. Як люди можуть так жити, коли будівлі, величезні будівлі падають на землю? Все почало розвалюватися з катастрофічного виведення військ з Афганістану – найгіршого приниження в історії нашої країни. У нас ніколи не було такого приниження. Воодушевлена цією катастрофою, Росія вторглася в Україну". Кінець цитати.

Зауважте, звертаючись до Міршаймера – не розширення НАТО воодушевило Росію, а американський відступ. Це мова справжнього реалізму, тому що він підкреслює стримування, а не деескалацію, яка є функціональною протилежністю стримування.

Джордж Орвелл пам'ятно і проникливо визначив холодну війну – він придумав цей термін у 1945 році – як "мир, який не є миром". Його думка полягала в тому, що після появи атомної бомби повномасштабна гаряча війна між двома ядерними наддержавами була б жахливо дорогою. Він правильно припустив, що у Совєтів скоро з'явиться своя бомба.

У Холодній війні I – нам потрібно навчитися так її називати – яка тривала з кінця 40-х до кінця 80-х, ми жили в бінарному світі. Або був Армагеддон, або його не було. Все інше, від Кореї до В'єтнаму і Анголи, було периферійними проксі-конфліктами. А під цим рівнем були всі таємні операції.

У Холодній війні II, яка почалася, коли американці запізно помітили, що Сі Цзіньпін має намір кинути виклик їх перевазі, ситуація інша. Через поширення технологій, які перебували в зародковому стані під час першої

Ми знаємо, звісно, що Росія воює з Україною, але чи перебуває вона, як стверджує Путін, також у стані війни з НАТО та іншими союзниками США, що підтримують військові зусилля України? І чи перебуває НАТО у стані війни з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю – з віссю, всі члени якої підтримують війну Росії? Чи перебуває Ізраїль у стані війни з Хезболлою, як і з ХАМАС? Так, в тому сенсі, що ізраїльські урядові агентства знищили тисячі оперативників Хезболли і всіх, хто претендує на керівництво цією організацією – до речі, це найгірша робота у світі. І звісно, Хезболла регулярно продовжує запускати ракети, намагаючись вбити ізраїльтян. Але це не війна в тому сенсі, що ми не говоримо про третю ліванську війну, хоча вона йде.

Чи перебуває Ізраїль у стані війни з Іраном? Я думаю, так, але в ЗМІ це рідко так зображується. Люди не говорять про ізраїльсько-іранську війну, хоча могли б. Чи перебуває Китай у стані війни з Тайванем? Ні, в тому сенсі, що маневри його кораблів і літаків поблизу острова не включають обстріл тайванських цілей, але очевидно, що недавні китайські навчання є частиною стійкої кампанії психологічної війни проти Тайваню. І ми рідко читаємо про всі кібернетичні та інші приховані виміри цієї кампанії.

Холодна війна, іншими словами, обов'язково є прихованою світовою війною. Якби протистояння між Сполученими Штатами і Радянським Союзом переросло в гарячу війну в 1962 році через Кубу, це була б Третя світова війна. Те саме вірно і сьогодні – Холодній війні II нетяжко перетворитися на Третю світову війну.

Дозвольте процитувати статтю, опубліковану в Washington Post у червні, де цитувався адмірал Семюел Папаро, новий голова Індо-Тихоокеанського командування США. Цитую: "Вони [китайці] хочуть запропонувати світу коротку, гостру війну, щоб це стало доконаним фактом раніше, ніж світ зможе зібратися з силами. Моє завдання – забезпечити, щоб з теперішнього моменту до 2027 року і далі збройні сили США та союзники були здатні здобути перемогу. У відповідь на китайський наступ проти Тайваню я хочу перетворити Тайванську протоку на безлюдне пекло, використовуючи ряд засекречених можливостей, щоб зробити їхнє життя цілком нестерпним на місяць, що дасть мені час для всього іншого". І я просто дозволю вам поміркувати за вечерею, що може означати "все інше".

Війни трапляються, коли стримування зазнає невдачі. Вони трапляються, коли наші противники чують заяви на кшталт Папаро, але не відчувають страху. Я торкався цього питання майже два десятиліття тому в моїй книзі "Війна миру". Чому в XX столітті було так багато насильства? І чому воно було так сильно сконцентроване в часі – в 1910-х і 1940-х роках – і в просторі, коли величезна частка організованого смертоносного насильства відбувалася в тому страшному трикутнику території між Балтійським морем, Балканами та Чорним морем? Саме там стався переважний відсоток організованого смертоносного насильства в XX столітті.

Відповідь полягає в тому, що насильство з найбільшою ймовірністю виникало там, де вдаряла економічна нестабільність і де імперії приходили в занепад, залишаючи багатонаціональні суспільства без надійних політичних інституцій. Саме тому не дивно, що війна знову бушує в Україні – країні, можливо, більш постраждалій від організованого насильства в минулому столітті, ніж будь-яка інша у світі.

Вся Росія і Східна Європа пережили надзвичайну економічну нестабільність у період після краху комунізму – у них фактично була Велика депресія. Розпад Радянського Союзу був класичним випадком імперського занепаду, але суспільства, що залишилися після нього, не були добре підготовлені до того, щоб скористатися новими можливостями індивідуальної свободи, вільних ринків і демократії.

Тут є паралелі з кінцем Першої світової війни в листопаді 1918 року, коли революція замінила Німецьку імперію Веймарською республікою. Вона пережила гіперінфляцію в 1923 році і різку дефляцію в 1929-32 роках, а в 1933 році канцлером був призначений Гітлер. Ми все це знаємо. З цього почалася моя кар'єра – зі спроб зрозуміти, чому це сталося.

Після того, що я називав у той час "веймарськими роками Росії" 1990-х, а я був там у той час, поступово виник, як мала на увазі ця аналогія, новий московський фашизм при Путіні. Тим часом безпосередні сусіди Росії, включаючи Україну та Грузію, боролися з кричущою корупцією і відвертою некомпетентністю, періодично намагаючись навести лад за допомогою так званих кольорових революцій.

Було очевидно 10 років тому, якщо не раніше, що Путін готовий використовувати грубу військову силу, щоб завадити Україні стати стабільною і процвітаючою демократією. І все ж у 2014 році Захід слабко відреагував на його анексію Криму і створення маріонеткових держав у частинах Донбасу. А потім у 2021 році ми повністю не змогли стримати Путіна від повномасштабного вторгнення.

Тому, всупереч Джону Міршаймеру, не розширення НАТО призвело до війни в 2022 році. Це лінія Путіна – невже він не розуміє, що повторює кремлівську пропаганду? Все це сталося через політику, яка, особливо в Європі і зокрема в Німеччині, була дуже близька до умиротворення Росії.

Такий же аргумент можна навести і про Близький Схід, який страждає від насильства і нестабільності з моменту падіння англо-французьких мандатів, створених в регіоні для управління руїнами Османської імперії, що рухнула в 1922 році. Після 11 вересня був час, коли здавалося, що США збираються встановити свій власний імперський порядок від Іраку до Афганістану. Але неоконсервативне бачення американізованого Великого Близького Сходу було ілюзією – у нього повністю був відсутній внутрішній політичний фундамент. Це був аргумент, який я навів у книзі "Колос", написаній під час вторгнення в Ірак.

Сьогодні ніхто не контролює Близький Схід. Звісно, не дряхліючий, забутий президент Байден. І не саудівський спадковий принц Мохаммед бін Салман, чиї грандіозні плани модернізації королівства все більше нагадують подібні ж грандіозні плани покійного шаха Ірану з модернізації його країни в 1960-х і 70-х роках. І не злоякісна теократія, що змінила шаха в 1979 році.

Навіть Біньямін Нетаньяху з усією своєю макіавеллівською хитрістю з трудом утримує свою коаліцію в Ізраїлі. І саме тому, оскільки ніхто не контролює ситуацію, терористичні організації змогли сіяти хаос від тунелів Гази до бункерів ліванського кордону. Економічно стагнуюча, зневажувана своїм поневоленим народом Ісламська Республіка Іран здатна лише на те, щоб спонсорувати ці вбивчі банди.

І тим не менш з січня 2021 року майже нічого не було зроблено, щоб стримати Іран від такої поведінки. Більше того, ми тепер дізнаємося, що "кріт" в уряді США зливав деталі ізраїльських військових планів Тегерану – скандал, який був би на перших шпальтах усіх газет, якби американські газети не перетворилися на неофіційні придатки Демократичної партії.

Залишається відповісти на питання: чи скористається Китай слабкістю Заходу, щоб розпалити третю пожежу в глобальному лісі – або блокадою Тайваню, або розв'язавши конфлікт з Філіппінами? Він безумовно озброюється і накопичує сировину, ніби готується до протистояння. За словами Білла Бернса, директора ЦРУ, людини, яку я глибоко поважаю і якою захоплююся, президент Сі наказав своїм військовим керівникам бути готовими до війни до 2027 року.

Що я знаходжу вкрай неправдоподібним, навіть смішним – це те, що наша відмова від України і відхід від Близького Сходу нібито відмовить Сі від ризику блокади Тайваню. Навпаки, це була б деескалація, тобто анти-стримування в найгіршому його прояві.

Сьогодні, навіть коли в Україні бушує війна, до безумства важко переконати британських і німецьких міністрів у необхідності серйозно ставитися до переозброєння. Коли ХАМАС все ще утримує заручників у Газі, а Хезболла обстрілює Ізраїль ракетами, неможливо переконати деяких лейбористських депутатів у Лондоні, що проблема, про яку нам потрібно турбуватися – це ісламістський тероризм, а не ісламофобія, не кажучи вже про ізраїльський "поселенський колоніалізм". І в той час як ця нова вісь неухильно нарощує свій сукупний ядерний арсенал, в Стенфорді вважається верхом поганого тону припускати, що Третя світова війна майже напевно становить більш неминучу загрозу людству, ніж зміна клімату.

Стримування залежить від військової готовності. І навпаки, умиротворення майже завжди є політикою держави, яка віддає перевагу уникненню витрат на переозброєння. Дозвольте навести приклад. Сьогодні регулярний бюджет Німеччини передбачає витрати на оборону всього в 52 мільярди євро, що відповідає приблизно 1,2% валового внутрішнього продукту Німеччини. Цей рівень витрат можна порівняти з веймарською епохою, коли Версальський договір обмежував військові витрати Німеччини приблизно 0,9% ВВП.

Правда, згідно з останніми даними НАТО, Німеччина вперше досягне цільового показника в 2% ВВП цього року, через 10 років після введення цього нормативу. Але це відбувається завдяки тимчасовому спеціальному фонду Sondermögen і кільком іншим елементам креативного бухгалтерського обліку. Ця цифра все одно залишається суттєво нижчою за показник США в 3,4% ВВП. Польща зараз витрачає 4,1% ВВП на оборону, Естонія – 3,4%, Латвія – 3,2%. Навіть Греція, яку десять років тому середній німець вважав безнадійним випадком, витрачає понад 3%.

Порівняйте зусилля, вжиті, коли Саддам Хусейн спробував анексувати Кувейт у 1990 році. По відношенню до ВВП Німеччина витратила більш ніж утричі більше на звільнення Кувейту, ніж витрачає на звільнення України. Загальна виділена допомога Німеччини Україні становить всього 0,37% ВВП. Для США ця цифра становить 0,35%, для Франції – 0,16%, для Італії – 0,11%. Для цього немає очевидних виправдань, коли країни Балтії та Данія виділили понад 1% свого ВВП.

Я був у Києві близько шести тижнів тому. Там є дуже хороша піцерія в центрі міста, заснована деякими ветеранами війни. І одна з речей, яка мені дійсно подобається – над баром написано: Si vis pacem, para bellum. Якщо хочеш миру, готуйся до війни. Це один з найстаріших уроків історії. І українці вчать його важким шляхом.

Дозвольте повернутися до Австралії. Чи вчить ваша країна урок історії? Чи готується вона до війни, щоб мати мир? Я не чую вас... Я не чую вас...

Ні, я знаю, Україна далеко. 9000 миль відділяють Київ від Брісбена. Але це не здається мені виправданням жалюгідного масштабу австралійської підтримки війни України за самооборону. На сьогоднішній день загальна двостороння підтримка склала 720 мільйонів доларів США – не 0,5% ВВП 2021 року. Оборонний бюджет минулого року становив 53 мільярди австралійських доларів, 1,99% ВВП. За стандартами НАТО ви не досягаєте цільового показника. Наступного року, правда, він зросте до 2,03%. Це лише трохи краще показників Німеччини та більшості інших європейських членів НАТО.

До речі, в 1968 році оборонний бюджет Австралії становив 3,5% ВВП – так що це можливо. Що дійсно вражає мене – це те, як багато з прогнозованого збільшення австралійських оборонних витрат буде поглинуто програмами ядерних підводних човнів, які є першим стовпом угоди AUKUS. Витрати на атомні підводні човни збільшаться в 10 разів між минулим роком і 2027-28 роками. Тим часом, число постійного військового персоналу скоротилося до 58 600 осіб. І пам'ятайте, що перші з цих підводних човнів очікуються до поставки в 2040-х роках – це 20 років після тайванської кризи, яку Білл Бернс очікує в цьому десятилітті.

У міру того як ми входимо в заключну фазу передвиборчої кампанії в США, ми знову чуємо заяложене порівняння між Дональдом Трампом і Гітлером та Муссоліні. Це останній відчайдушний кидок костей. Але знаєте, мені здається набагато більш правдоподібним порівняти Трампа з президентом, з яким він дійсно прагнув налагодити відносини, будучи молодим початківцем девелопером у Нью-Йорку. І вгадайте, хто був цей президент? Річард Ніксон.

Бачите, всі мої промови йдуть по колу. Це говорить про те, що я майже закінчив.

'Я вважаю, що ви один з великих людей цієї країни, і для мене було честю провести з вами вечір', – написав Трамп Ніксону після того, як вони повечеряли разом у червні 1982 року. Тепер ви можете ясніше побачити, чому існувала ця спорідненість. Як і Ніксон, Трамп усю свою кар'єру був аутсайдером, на якого зверхньо дивилися гарвардські, манхеттенські та аспенські типи. Як і у Ніксона, політичний зліт Трампа відбувався незважаючи на стан постійної війни з мейнстримними ЗМІ, особливо з New York Times ('фейковими новинами') і Washington Post.

Як і у випадку з Ніксоном, політичні противники Трампа не задовольнилися тим, щоб кинути йому виклик на виборчих дільницях. Вони мали оголосити йому імпічмент, використовуючи ресурси Міністерства юстиції для переслідування його навіть після поразки на виборах 2020 року. Різниця в тому, що Вотергейт безповоротно знищив Ніксона, а Рашагейт не знищив Трампа. Як сказав Трамп три роки тому: 'Він пішов. Я не йду. Велика різниця'.

Як і Ніксон, Трамп розуміє межі американської могутності і важливість ретельної оцінки того, що відповідає національним інтересам, а що ні. Як і Ніксон, Трамп успадкував програшну війну – в Афганістані, а не у В'єтнамі, – від якої військове керівництво неохоче відмовлялося. Як і Ніксон, Трамп прагнув покращити відносини з авторитарними противниками, навіть якщо зовнішньополітичний істеблішмент успішно завадив Трампу поїхати в Москву, як Ніксон знаменито їздив у Пекін.

І нарешті, як і Ніксон, Трамп розглядає більшість американських союзників як нахлібників, які мають платити за американську дружбу і захист. Це, зрештою, була суть доктрини Ніксона. І саме тому союзникам від Німеччини до Австралії потрібно готуватися до можливості другого терміну Трампа і розуміти, що цього разу – і я обожнюю це говорити – більше не буде 'містера славного хлопця'.

Минуло 50 років, пані та панове, відтоді як Ніксон і Кіссінджер розглядали радикальний перегляд американо-австралійських відносин. І мене дуже вражає, коли я подорожую цією прекрасною і процвітаючою країною, як мало її громадян усвідомлюють потенційну неминучість подібного перегляду. Можливо, Том, напередодні свого півстолітнього ювілею, CIS зможе попередити лейбористський уряд про цю небезпеку.