“Найбільша небезпека у полоні – це втратити частину себе”: правозахисник Максим Буткевич про службу на “нулі”, полон і відновлення

Оригінал публікації на сайті «Zmina» за посиланням

На цю розмову чекала вся команда Центру прав людини ZMINA після того, як ми дізналися радісну звістку – правозахисник, співзасновник організації, журналіст та військовополонений Максим Буткевич звільнений з полону. Це сталося 18 жовтня цього року під час 58-го обміну військовополоненими. Правозахисник провів в ув’язненні понад два роки. 

ZMINA зустрілась з Максимом на залізничному вокзалі у перервах між етапами його реабілітації, щоб поговорити про участь у бойових діях на “нулі”, про понад два роки полону та нові сенси, які відкрив для себе правозахисник в ув’язненні, а також про те, як відбувається реабілітація військових після повернення з полону та у чому складність адаптації до цивільного життя. 

Я розумів, якщо росіяни візьмуть гору, то захисту прав людини на цій території більше не буде

Максиме, ти понад 20 років займаєшся правозахистом, а з початком повномасштабного вторгнення приєднався до ЗСУ. Що спонукало тебе, як правозахисника, змінити сферу діяльності і піти у військо? 

Це дуже важливе питання. Я зараз виявив, що дуже багато було про мене сказано і написано у ЗМІ за цей час, поки мене не було тут. І в деяких текстах йшлося про те, що я пацифіст. Але я не пацифіст. Втім, я справді не прибічник насильства як методу, а військова служба, так чи інакше, пов’язана із вбивством людей. І це безумовно проблема та морально-етична дилема для мене. 

Ситуація, в якій ми опинилися 24 лютого 2022 року, поставила нас перед вибором: або допустити знищення нашої свободи, або боротися. Інакше нас би змусили відмовитися від власної активності, змусили б бути слухняними, лише їсти, пити, спати, боятися і робити те, що нам скажуть. Така була б наша перспектива. Тож нам довелося опиратися, щоб врятувати свою свободу. Для мене це те, що сутнісно притаманне людині. Це справді те, що робить її людиною – свобода, усвідомлення своєї свободи, і сенс, який ця свобода приносить. 

Я чудово розумів, якщо росіяни візьмуть гору, то захисту прав людини більше на цій території не буде. Це буде неможливо. Ми дуже довго боролися за ці права, які маємо нині. Щось нам вдавалося, щось ні, проте, якби вони прийшли на ці території, усе було б знищено. Зрештою, якщо говорити егоїстично, багато років мого життя, власне, основне, чим я займався багато останніх років, всі здобутки, всі досягнення, були б знищені. 

Як ти опинився у війську, зокрема в 210 окремому спеціальному батальйоні “Берлінго”? 

Я закінчив військову кафедру у студентські роки і був офіцером. В армії людей після військової кафедри називають “піджак”, тобто це людина, яка має офіцерське звання, проте в неї відсутній досвід служби, а досвід бойових дій й поготів. 

Я прийшов до військкомату ввечері 24 лютого, щоб знайти тероборону і приєднатися до них. Там у мене уточнили військове звання, я сказав, що є лейтенантом після військової кафедри, проте нічого з військової служби не пам’ятаю, не знаю і не вмію. Але був готовий брати лопату і копати, що треба. 

Зрештою тоді під Києвом починалися бої, і на околицях вже виднілися росіяни. У мене заздалегідь був зібраний наплічник, я прикупив собі кілька речей і дорожню Біблію, щоб із собою її возити, і був готовий служити. До речі, під час перебування в колонії віра була одним із тих стовпів, які мене тримали. Раніше я про неї не говорив, вона була передусім моєю внутрішньою справою. Я не сприймаю нав’язування будь-чого, у тому числі у релігійній царині. При цьому нав’язування не варто плутати з проповіддю. Багато хто, в тому числі мої друзі і подруги, не знали мого ставлення до питань віри. Зараз я про неї частіше згадую, бо щось змінилося – і в мені, і у світі. 

Ми не готувалися до полону, готувалися бути “200” чи “300”

У тебе є відчуття, що якісь вищі сили допомогли тобі пережити полон? Чи це були твої внутрішні сили? 

У мене є таке відчуття. Але і віра, і внутрішні сили в моєму розумінні взаємопов’язані. У мене є відчуття сенсу. Воно невіддільне від сенсу життя, сенсу порятунку. Є відчуття, спрощено кажучи, що це все не просто так.

Під час одного з допитів у мене намагалися взяти паролі від фейсбука і пошти. На той момент я ще не знав, що мій фейсбук, на щастя, деактивували друзі. Але в будь-якому разі у мене стояла двофакторна перевірка, тож я сказав, що вони не зможуть увійти в мій фейсбук, адже телефон був ними втрачений. А також додав, що, можливо, пароль вже поміняли, а я зараз дам старий пароль і вони вирішать, що я їх дурю. А потім почнуть з мене вибивати реальний, а я його не знатиму. Вони питають: “Хто поміняв?”. Кажу: “Друзі, яким я залишив паролі”. 

Я залишив паролі друзям на випадок, якщо, наприклад, стану “200”, щоб вони зайшли на мою сторінку і  написали про це, зайшли до пошти і  написали автоматичну відповідь на листи – щось на кшталт “на жаль, отримувач не може прочитати ваш лист, бо загинув”. Завжди сумно, коли хтось коментує пости людини, якої вже немає на цьому світі. Цей слідчий подивився на мене такими круглими очима і спитав, чи я заздалегідь думав, що можу стати “200”. Я йому кажу, що це війна, і ми йшли на війну. Насправді, були ситуації, коли я міг бути “200”. І я, звісно, про це думав. Як і всі, хто висувається на “нуль”. 

Тобто ти допускав вірогідність, що можеш померти на війні? 

Я думаю, що всі, хто висувається на “нуль”, внутрішньо – свідомо або несвідомо – пропрацьовують думки, що станеться, коли я буду “300” або “200”. Однак я не бачив майже нікого, хто б продумував, що буде, якщо він потрапить в полон. До такого ми не готувалися. І в результаті, коли опинилися в полоні, для нас це було несподіванкою. 

Ми самі себе створюємо, роблячи різні вибори у житті. Те, який вибір ми зробили зараз, визначає, ким ми будемо потім. Потім неодноразово у в’язниці, і в СІЗО, і в колонії ми з хлопцями обговорювали, що сталося і чому це сталося. У моєму підпорядкуванні було 20 хлопців. Я був командиром взводу у 210 окремому спеціальному батальйоні “Берлінго” Сухопутних військ Збройних сил України. Але у неволі різні мої товариші по полону регулярно казали мені: не знаємо, яким ти був командиром – я й сам цього не знаю, якщо чесно, це можуть сказати лише мої хлопці, – але краще б ти працював з інформацією, чи допомагав людям. Мовляв, це те, що я очевидно вмію робити, і толку з цього для нас усіх було б більше, ніж від мого перебування в Луганському СІЗО. Та й загалом від усього більше толку, ніж від сидіння в Луганському СІЗО.

Хоча я маю сказати, що не вважаю цей час згаяним. Іноді хлопців накривало, і вони так думали, що час в полоні згаяний, просто викреслений з життя. Натомість у мене не було такого відчуття. І перебираючи, що я зробив не так від початку вторгнення, який вибір був невірним, я для себе дійшов висновку, що невірного вибору не було. Є речі, про які я шкодую у житті, але не у цьому ланцюжку своїх дій. Тут я усе вірно зробив. 

Як ти це зрозумів, що час у полоні не є для тебе марно згаяним? 

Це, безумовно, час втрат. І це час нестачі й позбавлення чогось дуже людського і чогось дуже особистого. Найбільша небезпека у полоні – це втратити частину себе. Для себе я намагався зрозуміти: що я можу з цього винести, що може потім мені допомогти, чи може щось мені допомогти краще допомагати іншим. 

У полоні я більше дізнався про людей, про світ і, звісно, про порушення прав людини. Скажімо, у мене були такі польові дослідження тривалістю в 2,5 року. Я ніколи раніше не спеціалізувався на пенітенціарній системі і порушенні прав людини в ній, але в полоні я дуже непогано з нею ознайомився, глибше і ширше зрозумів базові речі. 

Також у мене був шанс впорядкувати свої думки і переконання, зрозуміти, як вони взаємопов’язані, наскільки обґрунтовані мої позиції, моє ставлення до деяких речей, чи достатньо підстав для того, щоб думати те, що я думаю, і стверджувати те, що говорю. І що пріоритетніше, що має бути пріоритетами в моїй діяльності, моєму житті.

У полоні я постійно думав про тих, про кого не встигав думати в цивільному житті

Тебе, як правозахисника, сформували фундаментальні цінності, пов’язані з правами людини. В ув’язненні вони якось змінились? 

Я думаю, що мої цінності лише зміцніли. У своєму повсякденну житті ми постійно занурені в потік подій, інформації, діяльності й іноді просто бракує часу, щоб подивитися на деякі речі з іншої перспективи – ширшої чи вищої. 

І в полоні я дуже швидко, буквально в перші дні, подумав, що у мене тепер з’явився шанс це зробити. Я намагався внутрішньо робити якісь речі, на які в мене бракувало часу роками. У полоні я постійно думав про тих, про кого не встигав належним чином думати в цивільному житті. І не лише. Зокрема, я також молився. Тим паче, це – чи не єдине, що я міг зробити для багатьох чудових людей.

Через півтора року полону, коли в мене з’явилася можливість читати, я почав читати багато книг, як я, в принципі, це любив робити раніше. Крім російськомовних і україномовних, за цей час мені до рук потрапила пара англомовних книг, які були в когось на руках, і завдяки їм і складанню текстів у голові я намагався втримати мову, наскільки це було можливим. У мене в блокноті були записані всі книги, які я прочитав.  

Що саме ти читав? Які книги найбільше запам’ятались? 

Коли я був у колонії, там була бібліотека, і можна було знайти найнесподіваніші речі. Я в захваті був від книги “Теоретична та прикладна лінгвістика” професора Звегінцева 68-го року видання. Прочитав її півтора раза. Я для себе відкрив багато різних книг – із зоопсихології, філософії, богослов’я, художньої літератури. Наприклад, прочитав Чехова, до якого давно не доходили руки. Чимало перечитав того, що читав раніше, але тепер читалося по-новому. Україномовні книжки як українські твори, так і переклади чудових іноземних авторів теж можна було знайти у цій бібліотеці – поки їх нарешті не прибрали навесні та на початку літа цього року.

Ще у СІЗО першою книжкою, яка заслуговує на цю назву, був “Новий Завіт і Псалтир”, який випадково, за дивним збігом обставин потрапив до нашої камери, і який я перечитав разів 15, мабуть. До речі, іноді ми читали вголос, тому що не всі, хто був в камері, могли читати. Один товариш, військовополонений був поранений і майже втратив зір, інший в’язень – за віком не міг цього робити. Загалом за час ув’язнення я прочитав понад десятки книг, 50, думаю, мінімум. У колонії, коли працював, золотим для мене часом були 40 хвилин перед відбоєм. Я вкладався на свою “пальму” – спальне місце на верхньому, другому ярусі нар, і читав свої 40 хвилин перед тим, як вимкнуть світло. 

У СІЗО та колонії ми також практикували англійську. Я її викладав вперше у житті. Причому один із моїх “студентів” мав досить гарний прогрес. Він наполягав, щоб я запатентував цю методику, тому що у СІЗО ми вчили мову без текстів, без ручки, без паперу, просто запам’ятовували слова за певною системою, і користувались підручними засобами. 

Наприклад, у нас був фільтр від цигарки, горілий сірник, обривок від цигаркової пачки, і так я пояснював структуру речення – куди переноситься допоміжне дієслово тощо. Ми вчили англійську через тексти пісень. Я раптом виявив, що пам’ятаю абсолютно несподівані тексти пісень, хоча і дуже мало. Виявилось, що текст однієї відомої англомовної пісні, яку я пам’ятав, прекрасно підходить для вивчення Present  Continuous.

Співзасновник Центру прав людини ZMINA Максим Буткевич під час інтерв’ю. Фото: Людмила Тягнирядно

Повернімося до твоєї служби. Яке завдання чи бій тобі найбільше запам’ятався? 

Було два етапи моєї участі в бойових діях: перший на Київщині на ірпінсько-ворзельському напрямку в районі Житомирської траси, і другий – на Сході України. Моєму підрозділу дали завдання підсилити Національну гвардію на певній ділянці на Київщині. Ми під’їхали на блокпост на наших машинах і побачили, що це не блокпост, а “нуль”, і в кількох сотнях метрів стоять росіяни. Так ми опинились на “нулі” в Київській області.

Тоді вже в тому кінці вулиці, де ми зупинилися, були розвалені аптека, “Нова пошта”, будинки – результат танкового вогню росіян. Лежало тіло цивільного, який тікав від обстрілу і не добіг; його нога стояла окремо. Буквально через кілька хвилин після нашого прибуття, коли ми навіть не встигли дістати гранатомети, з боку росіян виїхав на великій швидкості БТР і, ставши навпроти нас, почав крити нас, на простріл вулиці, великокаліберним кулеметом. Цей епізод мені дуже запам’ятався – перший безпосередній контакт. Ще я пам’ятаю, як ми, звільняючи наші населені пункти, зайшли в Михайлівку-Рубежівку. Місцеві люди нас зустрічали зі сльозами на очах, несли нам квіти, якісь банки з томатним соком – що мали після місяця окупації. Одним словом, це було абсолютно дивовижно. Ти відчуваєш, як люди нас чекали. 

Другий досвід пов’язаний з виїздом на Схід. Ми отримали розпорядження висунутися на підсилення наших підрозділів, які тримали оборону на Донбасі. Це був зовсім інший досвід, бо ми були на степових просторах, де частина нашого озброєння просто була неефективна. До прикладу, те, що було нашою перевагою в умовах міського бою, там було повністю знівельовано. Ми відігравали роль звичайних сухопутних військ, які виконували ті завдання, які перед нами ставили. 

Спочатку перестали ловити рації, а на ранок стало зрозуміло, що ми практично в оточенні

Розкажи, будь ласка, коли і за яких обставин ти потрапив у полон? 

Ми отримали бойове розпорядження висунутися в село Мирна Долина Луганської області. Поруч з селом ліси, досить складний рельєф, тобто не степ, а яри. Прибувши на місце, ми одразу ж, увечері, потрапили під щільний мінометний обстріл. Вогонь був всю ніч. 

На ранок село мало вигляд зовсім не такий, який був звечора. Від нього небагато лишилося. Зранку була пауза, і ми отримали наказ висунутися і зайняти спостережні пости, СП, вздовж дороги, яка йшла від Лисичанська на північ і до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Нашим завданням було спостереження, а в разі наявності сил противника, ми мали про них доповісти. Проте без наказу ми не мали вступати в бій. Поки до нас доводили наказ, почався черговий мінометний обстріл, і в такому супроводі ми вийшли на спостережну позицію. 

В якийсь момент виникли проблеми зі зв’язком. Рації, які були у нас, мали недостатньо гарні характеристики, їх було мало і, очевидно, працював ворожий РЕБ. Крім того, у нас ще дорогою на СП швидко закінчилась вода, а це, нагадаю, був спекотний червень. За кілька годин у нас взагалі зник зв’язок. Навіть ті рації, які нам видали, не ловили нікого. А на ранок ми зафіксували, що в сусідню посадку зайшла велика кількість людей і ворожої техніки. 

Уже, коли ми висувалися на Мирну Долину, було зрозуміло, що ми знаходимось у майже оточеному ворогом просторі. Знаєш, це така собі пляшка, в яку ми заходили через горло, а довкола цієї пляшки вже була територія, контрольована противником. Ми розуміли, що це нічого доброго не віщує, але ми мали наказ, і треба було його виконати. Потім, уже на СП, коли ми побачили маркування на техніці “О”, зрозуміли, що це противник. На той момент ми вже не могли виконати наказ, не могли доповісти про ворожі сили і техніку, зв’язок був відсутній, вступати у бій не було наказу і не мало сенсу, враховуючи, скільки було нас і скільки ворога, і було ясно, що треба відходити.

І тут на зв’язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, який нас і привів на спостережний пункт. Він сказав, що увесь район перебуває в оточенні, але кільце ще не замкнуте. Тому нам варто спробувати вийти за його орієнтирами. Ми пішли. Чесно кажучи, було відчуття, що щось відбувається не так, але часу добре подумати про це не було, та й інших варіантів також. Ми вже декілька днів були майже без сну, майже добу без води, втомлені, в моєму підрозділі були люди з проблемами зі здоров’ям. І цей військовий запустив сигнальну ракету, що було дуже дивно в умовах майже оточення. Нам треба було перебігти через поле до лісосмуги, з якої пішла “сигналка”. Коли до лісу лишалося кілька десятків метрів, він нам сказав, що йому прикро, але з вчорашнього вечора він у полоні, а ми зараз на прицілі, і якщо не складемо зброю, нас просто вб’ють. 

Що ти відчув у той момент? 

Довкола нас було чисте поле. Навіть не було варіантів падати, ховатися чи тікати. Ми вже не виконували ніякого бойового завдання –  нікого не прикривали, нічого не обороняли. У мене було вісім хлопців, і я за них відповідав. Тому я віддав наказ скласти зброю. 

Потім той хлопець, який нас виводив, перебував з нами в одній камері. Його змусили це зробити під фізичним тиском і насиллям. Але важливішим було те, що він вважав, що, змусивши нас здатись в полон, врятував нам життя – так йому казали росіяни. Можливо, і правда, мені важко судити. 

Правозахисник, співзасновник Центру прав людини ZMINA, журналіст та колишній військовополонений Максим Буткевич. Фото: Людмила Тягнирядно

Як з вами поводились росіяни? 

Вони відразу ж забрали у нас документи, телефони, якісь цінні речі. Наприклад, у мене забрали бездротові навушники, в когось годинник, в когось ще щось. Один із російських військових запитав, чиї навушники. Я відповів, що мої. І він запитав, чи я йому їх дарую. 

Правда, коли ти стоїш на колінах із зав’язаними руками й на тебе наведений автомат, в принципі, ти подаруєш що завгодно. Але я відповів, що ні. Він був дуже здивований, навіть трішки розгублений. Я йому сказав, що це подарунок від близької мені людини, а “подарки не отдарки”. І він з цим погодився, але не міг зрозуміти, що ж йому тепер робити. 

Вочевидь вони таким чином намагалися уникнути розуміння того, що вони крадуть речі у полонених. Сказав йому, що вочевидь йому доведеться це назвати “трофеєм”, чи ще якось красивіше, ніж те, чим воно є насправді. Пізніше, на іншій точці вже інший військовий забрав те, що лишалося, наприклад, новий, хоч і дешевий китайський тактичний годинник. Він уже не заморочувався тим, як що називати – просто брав усе підряд. Також у бійця, в якого ще був бронежилет, його забрали, попросивши не казати про це їхнім командирам. Як ми зрозуміли, у них на той час були гірші. Ну і зняли з нас дорогою взуття – наступні кілька місяців ми провели у шкарпетках. 

Чи знали росіяни, хто ти такий і чим займався в цивільному житті? Якось впливала правозахисна, журналістська діяльність на твоє перебування в полоні? 

Через декілька днів у СІЗО почалась до мене особлива увага. А прямо під час полонення ставлення було досить нормальним. Дорогою на пересадному пункті росіяни запитали, хто з нас офіцер, і я відповів. Хотіли зняти відео, де я лаю командування. Я відмовився це робити. Сказав їм, що вони, звісно, можуть мене змусити, але це буде видно і зрозуміло, що зроблено під фізичним примусом. 

Нас поставили на коліна зі зв’язаними руками і вербально знущалися та залякували

Де ви спершу опинились, коли вас взяли у полон? 

Нас наприкінці дня доправили до напівзруйнованого приміщення, де ми переночували на бетонній підлозі. В якийсь момент з’явився офіцер у балаклаві, який був старшим, і всі його слухались. Він поставив нас зі зв’язаними руками навколішки й проводив з нами розмови, провокував хлопців на емоційні реакції, вербально знущався з метою продемонструвати свою начебто “вищість”. 

Запитував, у кого дружини за кордоном, наприклад, у Польщі, Німеччині чи Туреччині. Потім він починав розповідати хлопцям у деталях свої сексопатологічні фантазії, що саме тамтешні чоловіки прямо зараз роблять з їхніми дружинами, включно з деталями. Він змальовував їм картинки примусового групового, орального, анального сексу. Видно було, що ця людина має сексопатологічні проблеми. Він нам погрожував, що нас засудять на 10–15 років і відправлять в колонію для “сексуальних утіх” і що потім ми приїдемо в Київ без передніх зубів. З поясненням, чому саме без передніх зубів. 

Потім нам принесли армійські сухпайки і розв’язували руки, лише коли ми по одному під дулом автомата йшли до обрізаної зверху прозорої пластикової бочки, яка стояла в кутку, щоб випорожнитися. 

Варто сказати, що потім до нас ставились спокійніше, без принижень. Я, відверто кажучи, намагався особливо не нариватися. Одразу обрав для себе таку лінію поведінки: приховувати мені особливо немає чого, але і прикидатися кимось теж не варто. Дуже ризиковані та провокативні розмови я намагався перевести на себе, щоб хлопці не отримали за них.   

Чи зазнавав ти або твої хлопці насилля від російських військових? 

Пізніше, коли приїхали нові військові у формі, нас виводили по одному в сусідні приміщення і розпитували про службу, записували з нами відео. Це було щось схоже на допит. І от, коли одного з бійців вивели на допит, він сказав, що не пам’ятає позивних командирів. То його кільки разів вдарили дерев’яним крюком. Я відразу сказав хлопцям, що оскільки в нас немає ніякої секретної інформації, то на допитах треба говорити все, щоб себе зберегти. 

Мене залякували ямою, яка була на задньому дворі. Говорили, що можуть туди мене відвести й показати тих, хто “не розумів, як треба себе поводити”. 

Був один цікавий момент, коли вони записали зі мною відео. Один іншому сказав, дивись, він справді журналіст, бо сказав те, що він хотів, а не те, що треба було нам. Пізніше вже згаданий раніше офіцер у балаклаві читав нам уривки з послання Путіна від, здається, 22 лютого 2022 року, де він говорить про Україну, і ті, на кого показував офіцер, мали дослівно ці уривки переказувати, а якщо хтось помилявся чи затинався, мене били дрючком. Бо я був єдиний офіцер, командир, і особисто цьому “поціновувачу історії по-путінськи” не подобався. Я подумав, що краще хай б’ють мене ніж моїх хлопців. 

Потім нас знову кудись перевезли й кинули на бетонну підлогу. Там вже з наших очей зняли пов’язки, розв’язали руки, і ми побачили, що знаходимось у камері. Тоді принесли старі подерті матраци й рушники. На деяких з них стояв штамп Луганського СІЗО. Так ми дізналися, де перебуваємо. В цілому я провів у СІЗО рік і три місяці, до вересня 2023 року. 

6 березня 2023 року окупаційний суд на Луганщині засудив тебе до 13 років ув’язнення і звинуватив у “жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів”. Як виникла ця стаття?

У Луганському СІЗО нас активно допитували різні структури: як люди у військовій формі, так і в цивільному. Нас розпитували про те, як пересувався наш підрозділ, де саме ми були, в яких числах. 16 липня мене допитували двоє – один в цивільному, а інший в якомусь нестатутному камуфляжі. Один зі слідчих цікавився діяльністю фонду Сороса в Україні, хотів, щоб я дав інтерв’ю якомусь неназваному “поважному міжнародному ЗМІ”, де розповів би про неї. Я сказав, що інтерв’ю ніяке давати не хочу, але, якщо змусять, то можу розказати те, що знаю: про підтримку українським відділенням фонду проєктів з децентралізації, місцевого самоврядування, правової допомоги, академічних публікацій. 

Йому вся ця розмова не дуже сподобалась, і тоді я вперше почув: “Мы тебя посадим”. Ця обіцянка набула конкретних рис через місяць, 13 серпня. Мене витягли на допит, де люди у формі із закритими обличчями посадили мене так, щоб я бачив лише підлогу, було дискомфортно, вони різними способами виводили з рівноваги, залякували. Потім мені сказали, що є три варіанти: перший – підписати все, що мені дадуть, не читаючи, і це буде зізнання у скоєнні воєнного злочину, мене засудять, і потім поміняють; другий – я відмовляюсь підписувати документи, мене вивозять на “слідчий експеримент”, де я начебто намагаюсь спробувати втекти і мене вбивають; і третій варіант – я сидітиму без будь-якого обміну невідомо скільки, точніше – скільки вони захочуть. Відповідно, якщо я не співпрацюватиму й нічого не підпишу, то цілий не вийду, ні фізично, ні психологічно. Вони сказали, що в 45 років можна вже й закінчувати життя. Якщо я з цим погоджуюся, то вони мене виводять у задній двір, дають закурити, зателефонувати додому і після цього, власне, застрелять.

Один із тих, хто допитував спитав, чи хочу ще пожити, я відповів – так, якщо Бог дасть. Він учепився за це і, дізнавшись, що я християнин, сказав: “Ну, ми то не християни, нас це не обходить”. Потім вони роздрукували протокол допиту, плуталися в тому, де ж я “вчинив злочин”. Вже пізніше я дізнався: мова йшла про те, що я начебто вистрілив з гранатомета по житловому будинку, де були люди, і внаслідок цього дві жінки були поранені. У будь-якому разі, за їхніми словами, було не важливо, що написано на папірцях, вони могли мене засудити й без моїх свідчень. Мені сказали, якщо я швидко підпишу документи, їх відразу передадуть прокурору, а потім у суд, і вже у жовтні я зможу бути вдома – мене поміняють. 

Пізніше, коли вони дооформлювали мою справу, то повезли мене в Сєвєродонецьк до будинку, в який я начебто вистрілив. Мені сказали підняти руку, показати на конкретне вікно, сфотографували мене, сказали показати на яму, запам’ятати адресу. На питання, про що це все, відповіли, що потім про все дізнаюся. Єдине, на чому я тоді наполягав, наскільки в тій ситуації взагалі можна було наполягати, що я не свідчитиму проти когось, лише проти себе, і щоб справа була без трупів. 

У мене не було жодного сумніву, що я не сидітиму весь термін

Як ти відреагував на вирок – 13 років позбавлення волі? 

Для мене це було очікувано. Ми з хлопцями в камері думали, скільки мені дадуть. Вони були оптимістичнішими. Я ж очікував 12–15 років, вважай, як і дали. Але я сподівався, що незабаром буде обмін, і мене обміняють. Тому в будь-якому разі я розумів, що стільки сидіти не буду. У мене не було жодного сумніву, що я не сидітиму весь термін. 

Під час однієї з так званих слідчих дій співробітник Слідчого комітету Російської Федерації сказав, що українська сторона саджає росіян на великі терміни за звинуваченнями у “незаконному перетині державного кордону організованою групою осіб зі зброєю з метою відторгнення частини території на користь іншої держави”. Тобто за це, і за воєнні злочини дають великі терміни, і тому, щоб цих їхніх військових можна було поміняти, їм, мовляв, треба було засудити нас на схожі довгі терміни.  

Чи знаєш ти, як склалась доля твоїх побратимів, разом із якими ти потрапив у полон?

Двох поміняли наприкінці 2022 року, один, на жаль, пізніше загинув, захищаючи нашу країну, нашу свободу.  Ще двох поміняли цього року. Інші залишаються в полоні. Нікого з них не засудили. Вони перебувають у статусі військовополонених. 

З твого досвіду, що тобі допомогло пережити полон і повернутися додому? 

У мене не виникало сумнівів, що про мене пам’ятають, що намагаються зробити усе для того, щоб мене визволити, що про мене думають, за мене моляться. Я постійно намагався тримати голову зайнятою. Я намагався підсумувати попередні досвіди, встановити якісь внутрішні взаємозв’язки між тим, у що я вірю, в чому я переконаний, і тим, що я роблю. 

Я аналізував своє життя, намагався його зрозуміти. Думав, як чинити краще, проводив роботу над помилками, пріоритезував ті речі, які були насправді важливі в житті, намагався не забувати англійську, українську, складав у голові колонки або виступи, сам собі їх зачитував, формулював думки, згадував людей, яких зустрів у своєму житті.

Ти зараз проходиш реабілітацію після полону. Як вона відбувається, з чого складається і наскільки є ефективною?

Це цікавий процес. Я, чесно кажучи, думав, що все буде швидше і формальніше. Реабілітаційний процес можна умовно поділити на чотири види діяльності: перший – це, власне, медична реабілітація, обстеження, діагностика і розуміння, що людина винесла з собою з полону в плані здоров’я; другий напрям – психологічний, коли з тобою працюють психологи і намагаються повернути в більш вільний контекст; третій напрям – адміністративний, він пов’язаний з відновленням вкрадених документів, всілякими адміністративними штуками; і четвертий – це, звісно, робота з правоохоронними органами й встановлення обставин полону. Ці чотири напрями намагаються втиснути у досить короткий часовий проміжок, тож графік є насправді досить щільним. 

Зараз намагаюся зрозуміти, де я буду кориснішим

Що плануєш робити після реабілітації? 

У мене ще є час подумати. Людина після полону і лікування має право на 30-денну відпустку, щоб долікуватися. Протягом цього часу буду думати, чого я хочу досягти в найближчій перспективі, чи радше – як краще й ефективніше досягти цього. Я зараз намагаюся дати собі раду з тим, щоб зрозуміти, де я буду кориснішим і в якому статусі. 

Правозахист від мене нікуди не дінеться. Він зі мною надовго, напевно, на все життя. Це реально невіддільна частина мого життя, тож цим я точно буду займатися. Я, звісно, не полишу теми, пов’язані з вимушеною міграцією, з біженцями, з внутрішньо переміщеними особами, з переселенцями, з дискримінацією, ксенофобією та ненавистю. Зараз я розумію, що більше уваги варто приділяти темі аналізу пропаганди й роботі з інформацією, з критичним мисленням, зі сприйняттям реальності. Але пріоритетною найближчим часом темою для мене буде визволення наших військових і цивільних з полону.  

Максим Буткевич майже 20 років присвятив правозахисній діяльності. Був координатором Проєкту “Без кордонів”, а також співзасновником Центру прав людини ZMINA та “Громадського радіо”. Протягом багатьох років виступав одним з організаторів та ведучих показів і подій Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. 

Правозахисник виступав з лекціями про права людини, про мову ворожнечі, про біженців для журналістів, активістів та владних структур в Україні та в інших країнах. Працював в офісі Управління Верховного комісара ООН у справах біженців  в Україні.

Після початку повномасштабної війни у березні 2022 року Буткевич вступив до лав ЗСУ, а до російського полону потрапив у червні того ж року.

Проти Максима Буткевича була сфабрикована кримінальна справа. 6 березня 2023 року незаконний “суд” на тимчасово окупованій частині Луганської області призначив правозахиснику та військовому 13 років колонії за те, що він нібито, перебуваючи в Сєвєродонецьку, поранив двох жінок, вистріливши з гранатомета в під’їзд житлового будинку. 

Апеляційний суд в Москві залишив вирок чинним, однак ухвалив зарахувати до терміну ув’язнення частину  часу фактичного тримання під вартою – з 19 серпня 2022 року.

У березні 2024 року Верховний суд РФ залишив без змін 13-річний вирок полоненого правозахисника і військовослужбовця. На судовому засіданні він розповів, що змушений був обмовити себе під погрозами тортур. Російські судді відмовилися долучити до матеріалів справи докази того, що Буткевич узагалі не був на місці ймовірного скоєння злочину, і взагалі в Сєвєродонецьку, ні у вказаний у “справі”, ні в будь-який інший день війни. Не взяли до уваги й заяву правозахисників, що він обмовив себе через обіцянки швидкого обміну та погрози тортурами. 

Судову розправу над Максимом Буткевичем засудили українські правозахисні організації, Amnesty International, Human Rights Watch, “Меморіал”, депутати ПАРЄ та інші організації. 

Російський “Меморіал” визнав Максима Буткевича політичним в’язнем.

У листопаді 2022 року Максим Буткевич був нагороджений чеською премією “Історії несправедливості”: нагороду замість сина в Празі отримав його батько Олександр. У 2023 році Максим Буткевич був вшанований Спеціальною відзнакою нагороди імені Анни Франк за людську гідність і толерантність від посольства Нідерландів у США та Національною правозахисною премією, яку вручає українська платформа “Правозахисний порядок денний”.