Чи варто мобілізувати 18-річних? І що насправді потрібно для перемоги?

Знижувати мобілізаційний вік до 18 років, попри обговорення цього питання міжнародними партнерами, Україна не планує, — заявив президент Зеленський. Також, за його словами, не йдеться й про загальну мобілізацію жінок.

Тим часом російські війська знов активізувалися на всіх фронтах. І заяви президента не заспокоюють ані тих, хто хвилюється, що їхніх 18–20-річних дітей завтра можуть відправити на війну, ані тих, хто вважає такі заяви в умовах, що склалися, категорично неправильними й популістськими, націленими на майбутній електорат.

Соцмережі знову вибухають гарячими й непримиренними суперечками між волонтерами, військовими й тиловими.

«У всі часи на всіх війнах молоді воюють краще, — вважає Юрій Касьянов. — Армія старих та інвалідів завжди програє війну армії молодих; ця армія платить величезну ціну за популістські гасла «не чіпайте молодь!». Мільйон старих можна прирівняти до пів мільйона молодих.

Чому в Ізраїлі призову на військову службу підлягають усі чоловіки віком 18–29 років і всі незаміжні жінки 18–26 років? Тому що вони хочуть вижити. Й не хочуть, щоби знову повторився геноцид євреїв».

Із ним не погоджується Марія Берлінська: «Я категорично проти мобілізації на війну пацанів у 18 років. Тому що це ще діти. Щодо мобілізації жінок. За розумного підходу це може бути не обов’язкова мобілізація, а успішний рекрутинг».

У коментарях під постом — жорстке розділення. Хтось підтримує думку про мобілізацію 18–20-річних, хтось категорично проти, вважаючи це знищенням нації. Бо, по-перше, цієї вікової категорії в країні, що стрімко старіє, і так замало; по-друге, це покоління значно інфантильніше й слабше фізично, ніж покоління 18–20-річних, яке масово воювало в Другу світову.

Демографи з останнім не погоджуються, стверджуючи, що й у Другу світову, й в усі часи 18–20-річні у війнах завжди гинули першими. Через безрозсудство й нерозуміння цінності життя, нерозвинену самозбережувальну поведінку — вони не встигли завести сім’ю, і їм не було чого втрачати. Однак висловлюватися публічно експерти з демографії не поспішають, посилаючись на відсутність будь-якої статистики, навіть оціночної, щодо того, скільки представників цієї вікової категорії насправді перебуває зараз в Україні. Так, посилати молодняк на загибель означає не думати про майбутнє. Та якщо решту можливостей вичерпано й вони конче потрібні на фронті, то яка різниця? Адже майбутнього може просто не бути.

Та чи справді всі можливості вичерпані? І що насправді варто було б зробити перед тим, як використовувати ці останні козирі?

Перемога — це про що?

Попри весь романтичний флер на початку, насправді війна — це просто брудна щоденна робота для тих, хто її веде. Тому будь-які пропозиції стосовно її ведення варто оцінювати не крізь призму хайпу чи емоцій (нехай і найщиріших), а крізь призму конкретної робочої мети й практичної застосовуваності пропонованих методів. Війна — це щоденне вбивство людей без жодних моральних заборон. Так було і є для будь-якої армії світу, незалежно від того, чи наступає вона, чи обороняється, є несправедливою й агресивною чи якоюсь іншою. Тому, як на мене, дії як наші, так і нашого противника варто спробувати проаналізувати саме крізь цю оптику. Щоби в такому аналізі зрозуміти, які методи можемо використати ми чи вони для своєї перемоги й що саме ця можлива перемога і для нас, і для них могла б означати.

Для росіян перемога в цій війні виходить далеко за межі бажання приєднати землі Донбасу, Запоріжжя чи Херсона. Вони воліють змінити світовий порядок як такий. Саме цим Путін мріє увійти в історію й не гребуватиме для цього будь-якими засобами. Щодо нас, то чітко окреслити й озвучити критерії перемоги поки так ніхто й не зумів.

Повернення кордонів 1991 року за постійних обстрілів ракетами з території Росії, на які наразі немає адекватної відповіді, — це перемога чи ні? Ідеї про розвал Росії чи океан на її місці не розглядаю. В другому випадку — це більше про бажання перебрати на себе функцію Бога чи хоча б Наполеона в певному закладі. Проти першого ж агресивно виступить щонайменше пів світу з величезними людськими ресурсами, об’ємом ВВП і політичним впливом. І протиставити нам цьому відверто нема чого. Наші ж «партнери» настільки суперечливі й мінливі, що, ймовірно, й самі не можуть окреслити свої справжні можливості та наміри. Поки вони висловлюють глибоку занепокоєність та ставлять силу-силенну обмежень на використання наданого нам озброєння (паралельно через різні легальні й напівлегальні схеми маючи бізнес, зокрема, з нашими ворогами), Північна Корея постачає Росії справді величезні об’єми боєприпасів, а останнім часом — і власних солдатів. Тож про найближчі перспективи російської армії можна чітко сказати: їм не бракуватиме озброєння, боєприпасів, людей, а також технічного й технологічного потенціалу.

Оговтавшись після болючих невдач 2022 року, російська армія серйозно перебудувалася. Так, залишилися властиві їй історично зневага до людського життя, жорстокість до своїх і чужих, використання власних солдат як бездушної наступальної маси. Однак наразі навіть ці особливості російської армії цілком укладаються в логіку та систему її війни й підкорені одній спільній меті — виконанню бойових завдань на перемогу. Немає в російській армії солдата в зоні бойових дій, який жодного разу не бачив розстрілу перед строєм. Тож у відмову там ідуть лише в разі абсолютно нереального завдання з гарантованою смертю. Так, їхні командири натхненно брешуть особовому складу — нові загони штурмовиків ідуть на смерть, нічого не знаючи про долю попередників, але з упевненістю: якщо щось не так, без жодних сентиментів їм вистрелять і в спину, і в лоба. Маючи наказ, вони не рахують жертв, однак на цю роль передусім обирають тих, кого не шкода, — зеків, мобілізованих із депресивних регіонів, за якими ніхто особливо не сумуватиме, та ще й подякує державі за виплати по смерті, якщо вони будуть.

Водночас до професійної й навченої армії ставлення в росіян геть інше — є ротації, на «м’ясні штурми» їх ніхто не посилає. Професійна армія намагається воювати вмінням, і часто в них це виходить. Свого часу мій батальйон був свідком, як, намагаючись пройти прострілюване нами поле, росіяни відразу рили рівчак і потім пересувалися цим «мініокопчиком». Як використовували швидкі квадроцикли і ще багато що. Фантазії й бажання застосовувати її на потреби війни їм точно не бракує. Не бракує й тих, хто цю війну бажає продовжувати.

А що ми: на початку й зараз?

На початку війни ми мали серйозну перевагу в дронах і вмінні їх використовувати. Чимало завдань нам вдавалося виконувати завдяки нестандартним маневреним діям, яких противник не очікував. Це почасти дало нам змогу компенсувати перевагу противника в особовому складі й техніці. Плюс — ворог нас недооцінив. Поки росіяни намагалися задавити нас масою та кількістю обстрілів, ми знищували колони їхньої техніки та особовий склад, використовуючи малу авіацію й корекцію з неї.

Що ж тепер?

Так, широко оголошена нестача особового складу справді є гострою. Та водночас є певні значно проблемніші моменти, про які на загал говорять не так охоче. Озвучувати як панацею механічну ідею щодо тотальної мобілізації й молоді, й жінок значно легше, ніж поглянути на ситуацію тверезо. А проблеми такі — ми втратили перевагу:

1. в дронах. Росіяни усвідомили їх важливість, навчились і поставили на потік їх виробництво. Все це відбувалося паралельно з виробництвом FPV. Тож і тут ми не здобули переваги, хоча протягом певного часу її мали;
2. в точності зброї, яку використовуємо. Ворог навчився збивати наведення «хаймерсів» та «екскалібурів», і протидіяти цьому нам зараз нічим. Окрім того, неспівмірний за ціною «ланцет» чудово знищує й ті ж «екскалібури», й танки, й будь-яку техніку, а можливості захисту від цього в нас не такі великі, як хотілося б;
3. у кількості мотивованого особового складу. Добровольці 2022-го або поранені, або мертві, або втратили / втрачають будь-яку мотивацію, що її найчастіше вбиває тісне спілкування з власним командуванням.

Загалом замість нестандартних рішень 2022-го ми практично всюди прийняли нав’язаний противником стиль бойових дій із основними критеріями: не відступати за всяку ціну, а якщо відступ таки стався, якнайшвидше відновити втрачене. Зведене в абсолют, це переводить війну в просту битву людського й технічного ресурсів, у якій ми апріорі не зможемо перемогти, бо в противника цих ресурсів значно більше.

Всі, хто реально воює в полях, практично відразу можуть сказати, в які позиції варто вгризатися зубами й нізащо не відпускати, а які є беззглуздою втратою людського ресурсу. Чи варто нескінченно направляти людей на позицію, яка є просто дірою в землі посеред чистого поля, щоб їх убивала арта та FPV противника? Можливо, з тилу це виглядає героїчно. Проте «на землі» провокує втрату бойового духу, зневіру в адекватності власних командирів та пошесть СЗЧ. Але так написано в уставі. Й не лише в нашому. Тож ворог так само намагатиметься зайняти цю нору. То, може, під час цих спроб краще нищити його значно більший особовий склад, ніж наш обмежений?

Тим часом на третьому році війни замість посилення, пріоритетного наповнення та цілковитого сприяння рекрутингу ефективних бойових бригад плодяться «новоділи» без бойового досвіду. Виключно для того, щоби прилаштувати якогось чергового полковника з обслугою, бо в бойову бригаду його не візьмуть виконувати обов’язки навіть лейтенанта…

Як, з огляду на все вищесказане, ситуацію виправить мобілізація дітей і жінок? Жінки закриють тилові посади й вивільнять руки для передової? Я так і бачу жінку, що заміщає тилову посаду в автослужбі, ремонтуючи, припустимо, «хаммер». Або відразу після мобілізації працює як спеціаліст зі зброї в РАО. Може, її візьмуть кухарем? У бойових бригадах ці посади нині займають переважно обмежено придатні внаслідок хвороб і поранень хлопці. Куди їх дівати? На штабну роботу? Почасти — так, але ставок діловодів не надто багато, а от як замінити секретника? Це військова спеціальність, яка вимагає багатьох знань. Призначення не за знаннями, а за ознакою статі вб’є передавання секретної інформації від вищого штабу до нижчого. Фінансистом? Почасти, але там теж потрібні спеціальні знання, яких не мають цивільні бухгалтери. В стройову? Теж військові спеціальності, які вимагають знань багатьох наказів і, крім того, зв’язків у вищих штабах, яких ніколи не матиме жоден новомобілізований. А відсутність зв’язків означає відсутність поповнення, адекватних переведень, грамотного обліку особового складу з усім, що звідси випливає.

І чоловічий шовінізм, як хтось може дорікнути, тут ні до чого. Насамперед усюди потрібні не представники певної статі, а спеціалісти. На сьогодні вони, так склалося, — переважно серед чоловіків, тому що саме вони свого часу набували різних військово-облікових спеціальностей. Тож мобілізація жінок як можливість вивільнити руки чоловіків із тилу є дуже переоціненою.

Щодо наповнення армії психологічно нестійкими дітьми, одразу після закінчення школи, — розмова окрема. Враховуючи особливості теперішньої війни, я не можу зрозуміти, чому здатність швидше бігати, стрибати тощо апріорі вважається перевагою? Адже FPV швидше за найшвидшого 18-річного. Безперечно, ці здібності дуже потрібні в десантурі. Але не самі собою. А після серйозного навчання воїна-десантника.

Гра за правилами: чужими чи своїми?

В окопній війні багато чого нівелюється. Крім одного. В умовах перманентного бойового стресу та постійних контузій психологічна нестійкість учорашніх дітей дуже швидко призводить до психологічних розладів у них, додаючи роботи психологам і психіатрам.

Тож, із мого погляду, перш ніж намагатися механічно наповнити армію абиким, треба виконати серйозну роботу над помилками й здійснити реорганізацію того, що зараз є, й тих, хто вже воює. А саме:

1. Призначити на вищі командні посади всіх офіцерів бригад, які продемонстрували ефективність на цій війні.
2. Всі «новоділи», створені виключно для того, щоби запхати туди тих, хто став офіцером у мирний час і по суті нічого не вміє, розібрати під бойові бригади. Можливо, укрупнити ті бригади. Так вирішується проблема особового складу.
3. Максимально повернути СЗЧ-шників, чимало з яких стали такими просто тому, що не бажали безглуздо помирати.
4. З офіцерів, які ніколи не бували в боях, або створити окремі стрілецькі батальйони (жарт), або (вже без жартів) роздати їх молодшим командним складом у бойові бригади. Витримають перший місяць війни — можна думати про подальше використання.
5. Здійснити ревізію військ на предмет наявності там спеціалістів, і максимально застосувати їхні вміння за призначенням.
6. Мобілізувати тил, аби копав у тилу, де ворога ще немає, але теоретично може бути.
7. Посадити хоча б одного генерала-м’ясника. А краще — і його, й ВЛК, яке визнало його непридатним, у повному складі відправити копати туди, куди він посилав інших на смерть.
8. Ось до такої структури долучати вже й молодих, які висловлять бажання. Але мобілізувати їх після роботи над помилками й реорганізації. А не до.

Якщо ми не в стані адекватно організувати армію й оборону, то нехай молодь краще буде живою в інших країнах, ніж додатковими трупами в посадці.

Щоби виграти чи принаймні розгромно не програти війну, треба:

• заради себе й людей, які воюють, озвучити кінцеву мету. Таку, за яку не соромно й за яку люди без питань жертвуватимуть силами й життям;
• тверезо оцінити свої сили й потенціал ворога та зрозуміти, що саме може бути нашою перевагою. І це «щось», хоч яким маленьким воно буде, розвивати. Якщо ворог нав’язав тобі свої плани, ти програв;
• берегти кожного зі своїх людей, наскільки це можливо, до останнього копача-алкоголіка. Армія має довіряти й розуміти: кожен солдат цінний. Інакше це армія рабів із відповідною ефективністю;
• прибрати подвійні стандарти для «еліти» та звичайних громадян, й підходити до тилу та фронту з однаковою мірою справедливості;
• тверезо оцінити, чи є в нас союзники. Чи, може, лише партнери, які роблять на нас бізнес, і так само не проти робити його з нашим ворогом;
• знаходити, піднімати й посилювати все, що виявилось ефективним, ставити на перші місця, спиратися на це;
• з повагою ставитися до ворога, навіть якщо вважаєш його моральною потворою. Недооцінка ворога, тим більше безпідставна зневага до нього — прямий шлях до поразки;
• не створювати й не жити в медіареальності, яка влаштовує. Не брехати собі, армії й усім українським громадянам.

На жаль, зараз усе відбувається з точністю до навпаки. Наш ворог точно знає, що ми за будь-яких обставин «ані кроку назад», ресурсу наступати в нас немає, й тому методично довбає по всій лінії бойового зіткнення. Щойно знаходить слабкі місця, кидає туди всі ресурси. Коли продавлює, ми гарячково намагаємося відновити позиції, кидаючи на це все нових, часто необстріляних бійців без координації. І врешті з великими втратами відкочуємося туди, де можемо хоч якось зачепитись. Або вже й не можемо, бо нема ким, як показав Авдіївський напрямок. У таких нав’язаних нам правилах у нас немає жодних шансів, бо немає жодних переваг чи козирів у рукаві.

У війні ж за нашими правилами, з періодичним переходом у наступ там, де в противника з різних причин немає оборони (Харків, Курськ…), рано чи пізно сточиться навіть ресурс Путіна. І з’явиться вікно можливостей для дипломатичного завершення війни на розумних і прийнятних умовах. Якими можуть бути ці умови, треба обговорювати. З огляду на реальні можливості країни зі значно меншим ресурсом, військово-технічним потенціалом та сумнівними й двоїстими партнерами, які дуже часто роблять далеко не те, що озвучують, і навпаки, це так чи так доведеться робити. Проте в історії достатньо прикладів частково програних війн, що не давало жодної користі умовному переможцеві. І навпаки — піррових перемог, які призводили переможців до остаточного занепаду.

Те, якими будуть результати цієї війни, є питанням нашого виживання, нашого життя чи смерті. Тому й методи мають бути не декларативними, а відповідними й адекватними реальній загрозі на всіх рівнях. Але жертви мають бути доцільними й виправданими, а не героїчними. Перемоги — не пірровими. А фінальні втрати, без яких, на жаль, ніяк не обійтись, — у перспективі майбутнього некритичними. Тільки за такого підходу ми зможемо завершити цю війну в позитивному для себе ключі.