Вчителька праці, яка «малює» деревом: На картинах заробляю, а школа – для душі

Фарби у палетках у будинку 38-річної Олени Ребець із села Гійче Львівської області давно засохли. Пензель лежить без діла роками - відучившись у художньому коледжі, живописцем вона так і не стала.

Втім, каже, вклинитися до лав майстрів-живописців і не мріяла: не надихали перспективи стати «однією з» у безликій масі невизнаних художників. Малювати для себе, а вдень заробляти на хліб насущний якоюсь зовсім не творчою професією? Ні, це не її… Хотілося стати особливою. Але як?

– У ніші живопису, в якій я намагалася працювати, мені здається, вже все зайнято, важко знайти свою родзинку та стиль, якось виділитися, – зазначає Коротко про Олена Ребець. – І я покинула. Не написала на продаж жодної картини. Весь вільний час проводила у школі.

Надихнули американські вироби зі старих палет

У сільській школі біля польського кордону дівчина взяла на себе уроки праці, ще на пів ставки працювала діловодом.

Народилася дитина, потім друга... І тільки тепер Олена згадала про творчість: коли в декреті з'явився час підняти голову серед сірих буднів, сповнених турбот. Після народження першої дитини швидко вийшла на роботу, а вдруге вирішила не повторювати цей досвід.

- У вільний час нишпорила в інтернеті, і мій погляд затримався на американській майстрині, вірніше, її виробах: вона створювала справжні барвисті картини зі старих дерев'яних палет, - розповідає Коротко про Олена Ребець. – Мої думки почали крутитись навколо дерев'яної мозаїки – буквально не давали мені спокою…

Трудовик на шпильках

Дзижчання електропили в майстерні у дворі - чоловік Олени працює вдома столяром - зміцнювало на думці: варто спробувати! Ось і обрізків з дерева повно - палять їх цілими купами... А можна використовувати з толком. Якщо що – можна у чоловіка поради спитати. Хоча й сама не промах – трудовиком працює у школі не у дівчаток, а у хлопчиків! Тож і електропилкою, і лобзиком орудувати вміє. Трудовик Олена Ігорівна, впевнені хлопчаки, у них найкраща: дітей не тільки за парти не треба зазивати, вчителька і поза уроками від них відв'язатися не може!

- Життя у селі – це такий досвід, що нічого нового для мене на уроках з трудового навчання дітей не було – відпиляти шматок дошки взагалі не проблема, – усміхається майстриня. – Та й оскільки чоловік - столяр, то мала уявлення про цю роботу навіть без посібників. Хоча у школі, якщо чесно, навіть викрутки немає, не те що електроінструменту. Що принесу з дому – з тим і працюємо. Ось улітку попросила чоловіка відвезти липу на пилораму – тепер із цього дерева майструємо. Ручні стамески для різьблення також сама організувала. А що робити – лише теорію вчити нудно.

Крім школи, до декрету Олена брала участь у різних конкурсах та майстер-класах – життя било ключем. Тож у чотирьох стінах швидко набридло.

- Чоловік, діти, будинок – і так 24/7, – зітхає художниця. – Із доходів – 860 гривень на місяць на дитину. Вирішила шукати заняття – і щоб мені подобалося, і щоб допомогло виправити фінансове становище.

Гуцульська «ковдра» з дерева

Перші роботи досі стоять у Олени в кутку: як буває, перший млинець нанівець. У самому будинку жодної її картини на стінах немає. Навіть чоловік лається: ну треба ж щось дітям залишити!

- Ось, до речі, головне для мене було - умовити чоловіка посунутися, пустити мене до майстерні, - усміхається Олена. – Тиждень умовляла, акуратно підводила, натякала…

Картини майстриня малює пофарбованими в різні кольори нарізаними брусочками з сосни. Одна робота займає днів десять - поки висохне клей, фарба, лак... Більше трьох на місяць зробити не виходить. А якщо більші розміром – то менше. Нині вже місяць працює над великою мозаїкою.

Виходити так, як хотілося, почало після першого «кривуватого» десятка. Рік дерев'яні картини не продавалися. Натомість тепер у Олени замовлення розписано до травня. Далі не записує: мріє про відпустку.

Що було на першій проданій картині, вже й не пам'ятає, але зараз більшість – це півні та кури. Чомусь їх народ бере найохочіше.

- Навіть якби у мене було сто таких картин - впевнена, всі б розібрали, - дивується Олена. – Чомусь саме півні зайшли найбільше – таких замовлень понад половина від усіх. Є й інші тварини, ще роблю геометричні візерунки.

Геометричні картини – у стилі гуцульських вовняних покривал, ліжників.

– Ці етномотиви до мене самі «прив'язалися», – усміхається майстриня. - Дуже подобається у цьому напрямі працювати. А на січень у мене просять зробити картину з лялькою-мотанкою... Поки що думаю. До кінця не розумію, як за допомогою дерева зобразити обличчя, хустку, стрічки...

А ось на актуальну військову та патріотичну тематику замовлень поки що не було. Військові-замовники теж віддають перевагу геометричним панно і птахам з мозаїки.

До тирси в їжі та одязі звикли

Якщо раніше з фінансів ледве вдавалося вийти в нуль, то зараз картини вже дають непоганий дохід. Найпростіша "геометрія" коштує сім тисяч гривень за квадратний метр, складна мозаїка, тварини та птахи - 20 тисяч за ту саму площу. Більшість йде за кордон – їх там купують наші співвітчизники.

- Мені неодноразово радили кидати роботу, адже картини приносять більше, - зазначає Олена. – Але ж я не можу весь час сидіти у майстерні… Та й бути в соціумі для мене важливо. І дітей шкода: вони три роки бігали за моїм старшим сином-дев'ятикласником і вимагали, щоб я повернулася до школи.

Мабуть, єдиний мінус - тирса. Вона проникає скрізь: нею не лише підлога в будинку вистелена, а й «приправлена» їжа.

- Це як у власників кішок чи собак: у них все в шерсті, а у нас – у тирсі, яка «приноситься» з одягом, - усміхається Олена. – Але нічого, ми вже до цього звикли.