Підводне життя літератури

Українська література скидається на айсберг: лише 10 відсотків на поверхні, решта – під водою. Не опублікована, не досліджена, забута і притрушена порохами. Хоч не за суттю, але за цифрами скидається на неї наша літературознавча наука: 10 відсотків вартісних досліджень, решта – вода.

Замість досліджувати невідомі досі твори, розкривати те, що зберігається в рукописних фондах, псевдонауковці порівнюють непорівнянне: наприклад, п'єси Карпенка-Карого й Генріха Ібсена або шукають парадигми і дискурси в сучасних письменників, збагачуючи не науку, а пустослів'я.

Недавно прочитав у одній статті про себе, що, можливо, я й досі займаюся містифікаціями, бо в моїх антологіях повно письменників, про яких нічого не відомо. Це дивне твердження, бо я подаю їхні біографії, і якщо про них нічого не каже Вікіпедія, то це не означає, що неможливо знайти про них згадки в інтернеті. Але хто би то шукав?

Мені справді вдалося розшукати твори невідомих досі авторів, але більшість із них присутні в біографічному словнику «Русские писатели 1800–1917», який поки що видано в шести томах.

В цьому дуже детальному словнику є всі, хто щось писав російською, а отже чимало українців. Їхні твори у нас давно або взагалі ніколи не видавалися. Зрештою, їх ще треба перекласти. Російськомовні історичні твори Василя Наріжного, Григорія Данилевського, Данила Мордовця, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Євгена Гребінки, Олександра Афанасьїва-Чужбинського, Олекси Стороженка, Григорія Квітки-Основ'яненка здебільшого у нас і досі не перекладені. Ну, ці автори бодай відомі, а ось про козацькі повісті Олександра Кузьмича, який творив ще в 1840-х роках, чи Павлина Свенцицького, який писав і українською, і польською, мало хто чув.

Дуже добрим довідником було для мене дослідження Василя Сиповського (1872–1930) «Україна в російському письменстві (1801–1850)» (1928). На жаль, другий том так і не вийшов. Саме з цього видання я дізнався про невідомих мені українських письменників, які писали російською. Цей довідник доповнили Микола Зеров, Павло Филипович та інші. І ось я вже гортаю романи «Чорний гріб або Кривава зоря» Олександра Протопопова (1814–1867), сина українського дячка, де події відбуваються у давньому Києві, Олександра Чуровського «Відьма, або Страшні ночі за Дніпром». Останній роман похвалив В. Бєлінскій: «неизвестность его имени нимало не мешает совершенному успеху его дебюта».

Українська література, як і будь-яка інша, творилася на кількох мовах. Є в мене антологія давньої словацької літератури, то там словацькою лише народні пісні, та й то деякі поцуплені з нашого Закарпаття, а решта – перекладені словацькою твори, що писані були латиною, чеською, угорською, німецькою. Себто все, що творилося на терені Словаччини, – їхнє.

Хоча були й винятки. Джозеф Конрад, який народився в Україні, був якийсь час у Львові, писав чудовою англійською поза межами Польщі. А проте можна про нього прочитати, що це «великий польський письменник, який писав англійською». Ян Потоцький писав французькою – і це теж великий польський письменник. Хоча завдяки своїй біографії яко творець театру в Тульчині може вважатися й українським. Чи такий Захер-Мазох, який сам себе називав русином і багато про русинів писав.

Тому поняття українська література давно пора розширювати.

На основі моїх антологій, в яких я опублікував чимало з тієї «підводної» літератури, було захищено кільканадцять наукових праць. Однак сам я не підходив до публікації науково. Це не могли бути наукові видання, бо часом авторами виявлялися відверті графомани, як-от брати Григорій (1820–1869) і Степан (1814–1886) Карпенки. Останній видав був повість «Твардовський» про польського Фауста, який фігурує також у нашому фольклорі. Ця повість неймовірно розтягнута, ще й здобрена жахливими віршидлами. Публікувати її в такому вигляді було неможливо, тож я її скоротив, вірші повикидав. А в наслідку вийшло цілком пристойне оповідання з бароковим описом чортячого бенкету в пеклі.

Так само довелося «чистити» оповідання Євгена Згарського, Ореста Авдиковського, Івана Гавришкевича. І коли один хитрий видавець вирішив перевидати мою антологію українського готичного оповідання, заявивши, що редагування не захищається авторським правом, я заперечив, що тут не редагування, а ґрунтовне опрацювання текстів, мало що не переклад. А те, що я ці тексти виявив, перелопативши гори старих газет, вже не рахується, як і вартість сканів?

Комусь здасться, що так препарувати давні тексти не можна, що це якоюсь мірою фальсифікат. Але річ у тім, що в первісному вигляді всі ці оповідання залишалися б і далі всіма забутими і нестравними через те, що розтягнуті, моралізаторські та ще й автори часами були москвофілами. А це означає, що мова там далека від досконалості.

Гори рукописів лежать не опрацьовані і не опубліковані. Сотні, а може й тисячі літературознавців з натхненням віддаються псевдонауці, не бажаючи вдихати порохи рукописів.

Звісно, це не надто приємне заняття, бо в мене на книжкові й газетні порохи завше одна реакція: починаю чхати і шмаркати. Але ж яка це радість – відшукати цікавий твір, ніким іще не згаданий!