Шукати шляхи нової пропаганди

Сьогоднішня війна багато в чому «знищила» статус старих інструментів управління, але коли вона закінчиться, вони знову прийдуть. З цієї причини треба бути готовим до них. І одним із таких інструментів була і буде пропаганда. Масова свідомість відрізняється від індивідуальної, вона потребує свого підходу. І пропаганда якраз є розмовою з масовою свідомістю.

Пропаганда завжди супроводжувала людину. Саме слово, як і формальний інститут пропаганди, з’явилося давним-давно в надрах католицької церкви для навернення невірників до віри. Ігнатій Лойола шукав і знаходив, як робити це найефективніше. Його досвід цікавив і Сергія Ейзенштейна, оскільки кіно — це теж робота з мізками, тільки глядачів.

Сьогодні ми стикаємося з такими процесами управління свідомістю у великій кількості. Системи впливу зазвичай орієнтовані на певні соціальні групи: занадто дорого мати мільйон рекламних повідомлень для кожного з мільйонів людей. Сьогодні це не лише реклама та паблік рилейшнз, а й інформаційна війна, когнітивна війна, ментальна війна. У цих процесах відбувається зміна моделі світу в головах. У результаті людина починає думати й діяти по-іншому, оскільки перед нею відкрили інший світ. Президентські вибори також є яскравим прикладом цього.

Людство часто змінювало свої картини світу. У цьому використовується різний інструментарій. Освіта прищеплює базову модель, а потім починається її модернізація. Наприклад, культура — ​​це своєрідна «торгівля» мріями. Мистецтво «продає» нам різні варіанти. Особливо це помітно щодо дітей, ігри яких відбивають ці мрії. Дорослі, звісно, не грають, вони просто дивляться, наприклад, фільми. Але й вони програють усе у своїй голові, щоби щось у ній у результаті залишити.

Мрія — двигун не лише торгівлі, а й політики. Кандидати в президенти також торгують мріями. Перемога Трампа, наприклад, говорить також і про те, що уявний світ, який він будував у головах виборців, переміг уявний світ Гарріс, яка програла йому. У 1917 році, наприклад, теж перемогли мрії — «вся влада народу, земля — селянам»... Це псевдореальність, що її будують у наших головах. І вона часто заступає нам справжню реальність, оскільки нам подають її готовою.

Людина живе мріями. Косметика продає красу, релігія — вічне життя. Держави — майбутнє, «продаючи» картини світу, які захочуть отримати люди. Мрія — двигун і торгівлі, й політики. Але насправді до майбутнього немає прямого переходу. Майбутнє — це мета, яку ми хочемо всіма силами наблизити. Але перешкод на цьому шляху забагато.

Підтвердження «моєї» точки зору заспокоює, протилежне — збуджує. Усі ми незаконно користуємося майбутнім, якого немає. І це не лише політики. Університет продає майбутнє демонстрацією можливих варіантів професій. Студентів приваблюють туди не так сьогоденням, як майбутнім. «Ти будеш лікарем, юристом, диппрацівником...» — приваблюють не лише дітей, а і їхніх батьків.

У 1917 році перемогло гасло-мрія «геть царя». Потім головний військовий автор цього перевороту Троцький зникає, а країна залишається зі Сталіним. 1937 року прийшов черговий виток боротьби з «ворогами народу» — вони були вигаданими ворогами, але строки отримували справжні. Вороги з віртуального простору каралися строками з фізичного простору. Зняття Хрущова стало черговим «вододілом», коли знову довелося багато міняти.

Потім прийшов 1991-й, знову трансформувавши систему. В СРСР перемогла візуальна картинка віртуальності. Не треба було слів. Захід був відомий лише за картинками: візуальність перемогла реальність — чужа візуальність перемогла свою реальність. У минулому варіантом захисту могла бути ще релігія, але релігія зникла впродовж років комуністичного правління. Прийшла візуальність, яка показувала, що таке добре та що таке погано. Вона не вимагає розумових зусиль — картинки розуміються з одного погляду. Західний фільм входив у масову свідомість як правда, хоча він теж був віртуальністю. Є таке спостереження: побачене очима не передати словами. Частинки цієї віртуальності-візуальності зберігалися на побутовому рівні: джинси, жуйка та знакові прикмети західності. Держава іноді боролася з цими знаковими прикметами: довге волосся чи джинси переслідувалися дружинниками. На військових кафедрах університетів вимагали підстригтися. Але така боротьба лише збільшує потяг до забороненого. Західна автівка взагалі була зі сфери повного щастя. Її ні в кого не було, що лише посилювало потяг. Радянська манія контролю нічого не могла з цим удіяти.

Розвал СРСР детерміновано зміною мрії. Боролися за комунізм у всьому світі — а перейшли до реалізації капіталізму в усьому світі. Ось спогади того часу від автора блогу «Записки з дєжурки» на російській платформі «Дзен»: «Країна летіла під укіс, все набираючи й набираючи швидкість. По суті Радянський Союз, той, який ми знали, закінчився 11 березня 1985 року, з офіційним приходом до влади зрадників і ворогів народу. Далі були тільки гниття й розпад. Це я не відчував під час служби в армії, але на “гражданці” це добре відчувалося».

Один із пунктів цих «звинувачень» у блозі такий: «Вважаю, що якраз за часів “сухого закону” й почався справжній розкол радянської спільноти. “Реформаторам”, точніше зрадникам із верхівки ЦК КПРС і КДБ СРСР потрібно було вбити клин у радянське співтовариство. Сухий закон — це один із ретельно продуманих етапів знищення СРСР».

До речі, сьогодні Росія все одно не змогла розірвати пуповину із Заходом, хоча на повну силу декларує це. Наприклад, сьогодні переклади західних книжок відсутні через санкції, але їх замінили перекази, які вільно видаються. Це дивний факт контрпропагандистської боротьби.

Масову свідомість не хвилює політика, вона просто хоче нормального життя. Сьогодні плач за минувщиною є тільки у вустах політологів, але не в населення, надії якого на краще життя соціалізм не зміг задовольнити, надірвавшись на виробництві ракет.

Але в деяких залишився і плач за минулим. Наприклад, на презентації книжки «Гіркий присмак кольорових революцій» професорка МДІМВ (МГИМО російською) Олена Пономарьова, згідно з цитатою сайту «Белрос», називає передумовою до кольорових революцій розбещення споживацтвом: «Звертаючись до радянських громадян, можна було сказати: “Ви ж хотіли джинси та жуйку? За це батьківщину треба продати”. Я пам’ятаю одну діячку з Інституту наукової інформації з суспільних наук, яка лукаво в ефірі федерального каналу говорила: “Так, звичайно, джинси важливіші для людини, ніж міфічна ідея про гігантську впливову країну”».

І ще шматочок із її ж «плачу» з іншої новини на тому ж сайті: «Докторка політичних наук Олена Пономарьова пояснила присутнім, що за допомогою деструктивних практик соціальний протест часом намагаються спровокувати ззовні. Вона розповіла, як створюється видимість, начебто протест — це воля народу: “Насправді це не завжди великі маси знімаються на телекамери, передаються у всіх телевізійних ефірах. Створюється кумулятивний ефект, ніби це вся країна, все суспільство бере участь у виступах протестних, насправді це не так”. Важливо не піддаватися на провокації та маніпуляції, не підміняти реальну громадську думку реакцією емоційно розгойданого натовпу».

Усі ці зміни соціосистем, мабуть, спираються на зміну мрії, до якої йде країна. У 1937 році, наприклад, країну занурили у мрію розправитися з усіма ворогами народу. Аналогом цього є боротьба з «іноагентами» в сьогоднішній Росії.

Людину можна занурити у мрію, що й роблять рекламісти, політтехнологи, фахівці з паблік рілейшнз, але дійсність від цього не змінюється. Мрія належить віртуальному простору, а не фізичному.

«Мрії, мрії, де ваша насолода», — писав колись поет. Сьогодні ми опинилися у суворій дійсності, оскільки ситуації війни ніколи не бувають легкими. Росія напала, подаючи свої дії як справедливі. Боб Вудворд у своїй книжці «Війна» описує, як США намагалися відмовити Росію від цього кроку. Це робив директор ЦРУ Бернс у розмові з Патрушевим, який входив до малого кола довірених осіб Путіна. Патрушев, згідно з автором книжки, відповідав йому: «Ви знаєте, ми, росіяни, не можемо змагатися зі США економічно, але не недооцінюйте нашу військову модернізацію. Ми модернізували наших військових за останні два десятиліття. Ми можемо конкурувати на військовому рівні». Ось яке попередження Бернс, за словами Вудворда, висловив і на зустрічі з Путіним: «Наслідки, з якими ви зіткнулися у 2014 році, будуть незрівнянні з тим, що ми готові зробити зараз». Бернс говорив Путіну, який, до речі, слухав, не перериваючи його, такі слова: «Я не погрожую, я просто кажу, що ми робитимемо, і ви повинні це знати. Види наслідків, з якими ви зіткнулися у 2014 році, будуть нічим, порівнюючи з тим, що ми готові зробити зараз».

Як ми знаємо, попередження не подіяло. Росія думала, що повториться бездіяльність 2014 року з приводу анексії Криму, прийнявши всі ці слова за пропаганду.

Виходить, що пропаганда сильна лише тоді, коли за нею стоять реальні дії. Росія сьогодні побудована навколо загроз, скоріше уявних, а не реальних, що дозволяє успішніше управляти масовою свідомістю, оскільки загрози можуть бути й вигаданими. Їх можна як завгодно сильно роздмухувати, а можна применшувати. За своїми реакціями масова свідомість реагує радше як дитина, ніж як дорослий. Вона сильно схильна до емоцій. З цієї причини, наприклад, усі революції будуються на емоційних потрясіннях. Усіх і одразу можна поєднати лише на емоціях. Згадаймо українські приклади «революцій», коли емоційність просто зашкалювала. Вони повністю захоплюють масову свідомість, не даючи права на сумніви.

Пропаганда мімікрує під серйозну розмову, але насправді спирається не на розум, а на емоції. Емоції відключають раціональність, і людина стає частиною натовпу, де превалюють простіші реакції. Пропаганда шляхом нескінченних повторів, як це було за радянських часів, прагне того, щоб нічого «чужого» не могло опинитися ні в інформаційному, ні у віртуальному просторах.

Старі мрії вмирають, а на їхнє місце приходять нові. Але вони завжди є та будуть. І вся історія людства багато в чому будується на історії тієї чи тієї мрії. Сьогодні війна заступила багато чого, але воно обов’язково повернеться.

Ілюстрація: Getty Images