Пам’яті волонтера, воїна Павла Собка

Вірив у Перемогу і робив усе можливе, щоб її наблизити

Павла рідні й друзі згадують як щиру, принципову й надзвичайно життєрадісну людину. Його цінності не обмежувалися думками про накопичення матеріальних статків. Значну частину свого життя він віддав флоту, проте зійшов на берег, щоб стати активним учасником Революції гідності. На вагу золота для нього були його сім’я та вільна й незламна Україна.

Павло народився 30 липня 1988 року в місті Дудінка (Росія). Дитинство провів у селі Ревбинці на Черкащині. Згодом навчався у Херсонській державній морській академії, став моряком далекого плавання, працював на суднах електриком.

З 2014 року, коли на сході країни розпочалася російсько-українська війна, Павло почав активно займатися волонтерством, був у ГО «Волонтери Черкащини. Група Койоти». Об'їздив усю лінію фронту, постачав спорядження та гуманітарні вантажі військовим. Чоловік часто закладав власні кошти, зароблені "на морях", щоб придбати необхідне спорядження.

Волонтер Віталій Коваль, знайомий із Павлом ще з домайданівських часів, згадує про поїздки в зону АТО/ООС у 2017-2018 роках:

«Важко пригадати населені пункти, які ми з ним об'їздили… Пригадую, що у спільних поїздках на фронт у Павла завжди була із собою флешка з українськими піснями й іноді із цікавою лексикою. Тому, коли їхали по «нулю», щоб тримати себе в тонусі, ми співали, інколи й волали українські пісні. Це було яскравою рисою Павла. Коли ми збирались на фронт, він нікому не довіряв завантажувати бус. Лише він міг правильно, згідно з нашою логістикою, завантажити його».

Волонтер Олександр Рибалка розповідає:

«Ми з ним разом волонтерили, їздили в зону АТО. Там його знали на всіх позиціях – від Луганської області до Донецької. Завжди радо зустрічали. Павло їздив туди за будь-яких умов: хоч у холод, хоч у спеку, на свята. Їздив, коли тільки міг. А ще він допомагав вихованцям дитячих будинків області. Павла вистачало на всіх. Він з тих людей, яким можна було довіряти. Спогадів з ним – безліч. Він був моїм другом, сподіваюсь, такої ж він думки був і про мене».

Павло допомагав дітям з інвалідністю, вихованцям дитячих будинків Черкащини. Прагнення долучатися до чогось значного, виховувати дітей у патріотичному дусі привело його до участі в організації фестивалю нескореної нації «Холодний Яр», який щороку проходить на Чигиринщині. Окрім безлічі організаційних завдань, він відповідав і за освітлення території та електрозабезпечення сцени. «Чи облаштування локації, чи збиття з дошок лавок і столів, конструкцій для вказівників, чи протягування кабелів і підключення електроживлення до всіх місць – у нього до цього всього був хист», – наголошує Віталій Коваль, один із співорганізаторів та ідейних натхненників фестиваля.

Попри постійну зайнятість, Павло завжди знаходив час для сім’ї – дружини, донечки та синочка. Дітей виховував патріотами: книжки – лише українською, мультфільми – лише українські. Шанував українські традиції, ходив до української церкви. Подружжя прожило у шлюбі 11 років. «Ми познайомилися з Павлом і відразу було відчуття, що це людина, яку я вже знаю, з якою хотілося йти далі по життю», – пригадує дружина Марина.

З першого дня повномасштабного вторгнення РФ чоловік вступив до лав 118-ї окремої бригади територіальної оборони. Сім’ю відправив до Естонії, де вони пробули декілька місяців. «Він пояснював, що йому важко і там бути, і за нас хвилюватися. Тому він наполіг, щоб ми поїхали», – розповідає Марина.

У квітні 2022 року Павло у складі роти добровольців прибув на підкріплення 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Дружині він не сказав, куди їде, намагався берегти її до останнього. «23 (квітня – ред.) була наша остання розмова по телефону. Коли я з ним говорила, у нього був дуже тихий голос, що йому не притаманно. Уже тоді я зрозуміла, що він не в Черкасах», – каже жінка.

Побратим Павла, ветеран війни Олександр Носенко пригадує, коли вони прибули до Попасної, то в місті вже тривали бої, навіть вивантажуватися доводилося з боєм. Поки розвантажували речі й зброю, Павло вибрав позицію і всіх прикривав. «Мене тоді це так вразило. Я йому цього не встиг сказати. Я побачив, що в якийсь момент Паша став воїном», – говорить Олександр.

…25 квітня 2022 року в боях за Попасну Луганської області 33-річний Павло Собко загинув за цінності, які боронив усе життя.

«Паша помер у мене на руках. Фактично, він забрав собі мою кулю. Ми знаходилися на спостережному пункті, на вістрі наших позицій, бо далі вже були орки. Це була межа приватного сектору й багатоповерхівок. По нас стріляв снайпер, як тільки ми висовувалися. Паша ще встиг написати повідомлення своєму начальнику Віталію Терьохіну: «Уяви, я тільки-но вдруге народився, снайпер влучив між мною та Носенком». Ситуація була така, що якраз була моя черга висовуватися і спостерігати, я не встиг докурити цигарку й Паша мені сказав докурити. І в момент, коли він піднявся, снайпер влучив у нього», – згадує побратим.

Указом Президента України за особисту мужність Павло Собко удостоєний ордена «За мужність» III ступеня (посмертно).

У захисника залишилась дружина та двоє дітей.

У Черкасах у грудні 2022 року на честь Павла Собка перейменували алею, яка раніше мала ім’я генерала Путейка, та встановили меморіальну дошку.