«У мене немає відчуття згаяного часу». Максим Буткевич: публічний виступ під час «Медіаднів» 2024

Оригінал публікації на сайті «Премії імені Георгія Ґонґадзе» за посиланням

Повний виступ Максима Буткевича.

Проєкт «Медіадні» організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням «Українська правда», а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED).

Інформаційні партнери: УП клуб, NV, LMF, «Суспільне мовлення», «Радіо Свобода», «Медіамейкер», Інститут масової інформації (ІМІ), ZMINA, «Детектор медіа», «Еспресо», КЖЕ, Медіацентр Україна.

«Це був цікавий досвід, цікаві польові дослідження»

Далі — пряма мова Максима Буткевича. 

Я дуже тішуся, що встиг в останній момент прибути на «Медіадні». Приїхав сюди прямо з вокзалу, тому що мені здалося важливим бути тут. Мені здалося важливим побачити вас, показати себе. Дехто мене дотепер через месенджери питає, чи це справді ти, чи я говорю справді з тобою, чи ти живий, чи можна з тобою спілкуватися. Зі мною можна спілкуватися, я тут, це правда. Це величезне щастя. Я це вже казав в одному з інтерв'ю, поки що нечисленних, але запитів багато. Це справді неймовірне відчуття після майже 2,5 років полону, 2 роки 4 місяці, бути знову на волі. 

Не вдаючись у філософствування з приводу свободи, наскільки вона відносна або абсолютна, я вам скажу, що на контрасті між нами, це відчувається дуже добре, коли в тебе вона є, і коли в тебе вона обмежена. Не буває, коли її нема. Коли її нема, то тебе нема. Це теж дуже чітко було зрозуміло. Це дуже чітко відчувалося. 

Я ще оговтуюсь, хоча вже чотири тижні реабілітації минули. Вони минають у різних людей по-різному, але це були дуже гарні чотири тижні. Я ще не володію достатньо нашим сучасним медійним контекстом, бо все-таки я пропустив ці два з гаком роки. Я дуже багато пропустив, зараз намагаюся наздогнати хоча б щось. З іншого боку, якісь речі я вже бачив, чув. 

А ще за ці 2,5 роки я, звісно, перебував в іншій реальності, зокрема медійній, яка разюче відрізняється від нашої. Це був цікавий досвід, цікаві польові дослідження, причому вони не були одноманітними. 

Був досить тривалий період, коли взагалі не було жодної інформації з зовнішнього світу. І він дав змогу зрозуміти, наскільки життєво важливо для людини отримувати інформацію про те, що відбувається за межами її безпосереднього доторку, погляду, слуху, наскільки це впливає на стан, на настрій, на стійкість, на можливість нею маніпулювати. Наскільки важлива взагалі наша робота. Я маю на увазі журналістську роботу, роботу медійників і медійниць здорової людини. Тому що пропагандистів теж іноді вважають медійниками, але це окрема тема. 

Потім був період, коли було надходження інформації зі зовнішнього світу через російський телевізор. Думаю, для тих, хто хоч трішки стикався з такими закладами, не секрет, що якщо в СІЗО в камері є телевізор, він не вимикається ніколи. Він працює 24 години на добу. Це не вимога адміністрації, на відміну від світла, яке теж не вимикається 24 години на добу, бо це частина режиму. Телевізор просто не вимикають, тому що він говорить. Це можуть бути кліпи, це може бути Скабєєва, це може бути Прокопенко, це може бути «сматрітє, як наша артилерія накриваєт укрнацистов». Це може бути що завгодно. Але він працює постійно. Я надивився, я ввійшов в цей контекст. 

І потім була вже інша ситуація, інший контекст. Це контекст колонії суворого режиму і спілкування, в тому числі, з дуже різними людьми, які там відбували покарання. Я маю на увазі, що крім засуджених військовополонених і крім людей, які засуджені за співпрацю з Україною, там переважна більшість – це люди, засуджені за кримінальними статтями, за особливо тяжкі злочини. У них дуже різні погляди на життя, дуже різна біографія, дуже різне ставлення до політичних процесів. Але у всіх очевидно, наскільки на них вплинула багаторічна робота пропагандистської машини, передусім телевізійної.

І можна було, на жаль, навіть спостерігати, як це відбивається і на наших хлопцях. Я кажу хлопцях, тому що, звісно, колонія чоловіча, тим не менш, і дівчата теж є в полоні. Будь ласка, не забувайте про це. Навіть на наших це відбивалося просто на рівні словника, на рівні концептів. Це був цікавий урок, я думаю, що дуже цікаво буде попрацювати з цим якось більш аналітично. 

Коли я повернувся і мені мої рідні в якийсь момент сказали: ти подивись, які жахливі у нас заголовки в новинах, подивись, які жахливі новини, я сказав – «це прекрасно». Тому що якби ви побули рік-півтора-два в атмосфері де все чудово, ми перемагаємо, ми найкрутіші, ми найсильніші, довкола вороги, нас ненавидять, тому що ми найкращі, але ми всіх переможемо і у нас все чудово, а ти бачиш на власні очі, наскільки все чудово в лапках і потім потрапляєш туди, де кажуть, караул, зрада, там не так, тут не те. Ти розумієш, що ти перебуваєш у ризикованішому, багато у чому вразливішому, а багато в чому, навпаки, стійкішому, але, безумовно, вільнішому середовищі. 

І ти це розумієш саме завдяки роботі медіа і їхній розмаїтості. Це багатоголосся, це те, чого там немає взагалі. Ви це знаєте, але одна справа знати головою, а інша справа – перебувати в цьому інформаційному потоці. Це попервах трохи спантеличує. 

І ще це така дискусійна точка, але я про неї не міг не думати, що, звісно нам дуже важливо аналізувати. Я, наприклад, трохи шкодував, що я замало часу і замало уваги приділяв механізмам, як працює пропаганда. Приділяв увагу, досліджував кейси. Коли вів медіатренінги, ми розбирали деякі з них. Мало, треба було більше і треба було глибше. Тому що я звик про це думати, як передусім про нав'язування певної точки зору, створення контексту для людини, в якому вона діятиме так чи інакше.  

Тоді як, якщо розібратися, мова йде про знелюднення. Мова про те, щоб з людини зробити предмет, щоб вона позбавилася власної ініціативи і можливості виробляти власну точку зору, просто відрізавши її від життєво важливої інформації. Перетворивши її на фактично, ну, не зовсім людину, – позбавлену власної свободи. Ця якісна пропаганда, яку ми бачимо, якісна не обов'язково за рахунок хитромудрості, а за рахунок масованості, повторюваності, іноді лобової дії. 

Вона передусім спрямована на те, щоб в людини не було свободи, і вона припинила бути людиною в повній мірі цього слова. Це дуже відчувалося, майже фізично. Так само, як суворий режим в колонії робить з тебе предмет або знущання з боку персоналу в СІЗО роблять з тебе предмет, так і масована і всеохопна пропаганда, яка є всюди, вона теж робить предмет з людини. 

Я не думаю, що ми маємо імунітет від того, аби теж – особливо в ситуації тривалої, виснажливої війни на виживання – не спробувати скотитися туди ж, не захотіти зробити те саме. Тимчасово, трішки, аби виграти. Це відчувалося особисто, це дуже суб'єктивно, як екзистенційне, онтологічне зло. Спроба перетворити людину на щось, що можна пересунути, поставити догори дригом, кинути в когось, і воно полетить і вб'є, якщо треба. 

Такий ризик є, ми не імунні. Те, що ми боремося за свою свободу, не робить нас імунними від того, аби ми в процесі боротьби за неї раптом не почали втрачати розуміння того, наскільки вона для нас важлива, і не спробували трішки нею поступитися. Мені здається, що цього робити в жодному разі не можна. Тоді ми втратимо просто внутрішнє наповнення цієї боротьби. 

Мені дуже пощастило, не лише тому, що я можу зараз це говорити, не лише тому, що я тут. Скажу чесно, те, про що я говорив своїй дуже близькій подрузі, моїй кумі: коли я їхав в поїзді, в якийсь момент мене трохи піднакрило, що я їду в «Інтерсіті», і читаю швидкість 120 кілометрів на годину українською мовою, а не сиджу на бараку і думаю про те, як я буду їхати коли-небудь, може, якщо мені пощастить в «Інтерсіті». Ці речі ще відбуваються. 

Мені пощастило, тому що наслідки для здоров'я у мене, звісно є – там немає здорових людей – але вони менші набагато, ніж у дуже багатьох хлопців і дівчат. Мені пощастило в плані жорстокого поводження, воно було, знову таки, немає людей, з якими не проводилися би там жорстоко. Але те, що було зі мною, не до порівняння з деякими іншими випадками, з якими я стикався. 

Мені пощастило, що попри тотальну вбогість того, що там оточує, – а це крім жорстокості саме вбогість, – вбогість телевізора, вбогість маскульту, вбогість сучасної попси, яка лунає, убогість мови, якою з тобою спілкуються. Я зараз не про російську, я зараз про словниковий запас і взагалі манеру поведінку. Попри це все, у мене немає відчуття, що це згаяний час. 

Я знаю, що у деяких хлопців було таке відчуття, вони ним ділилися. У мене нема такого відчуття. У мене був час подумати, у мене був час поспостерігати, дійти до якихось висновків. Була змога зробити крок в бік і подивитися трохи з боку в такій більш людській перспективі на те, що відбувається. 

Мені здається, що нам всім іноді це треба робити. Ну і ще раз маю сказати, що я там переконався, наскільки життєво важливо те, що наші журналісти і журналістки роблять. Дуже важливо. Не для політичної системи, вибачте, не для незалежності держави, хоча для цього всього теж. Для людини, щоб вона лишалася людиною, яка усвідомлено і поінформовано ухвалює власні особисті або політичні вибори. І цими виборами вибудовує себе на майбутнє. Це дуже важлива наша робота, про що ми іноді на конвеєрі повсякдення просто можемо забути, іноді про це варто згадувати. Я дуже радий вас бачити, дуже дякую вам.