«Ми — ППО останньої надії. Якщо шахеди до нас долетіли, то тільки ми можемо їх збити», — кінооператор і військовослужбовець Дмитро Панков

Кінооператор Дмитро Панков до повномасштабного російського вторгнення жив і працював у Дніпрі де разом зі своєю дружиною, кінорежисеркою Катериною Стрельченко знімав документальне кіно. Їхній творчий тандем створив кілька стрічок, присвячених українським захисникам та історичним постатям України: «Олесь Гончар. Слово як зброя», «Зірка для Антона», «Вірю. Чекаю. Молюся», «Іловайськ. Лицарі неба», «Все буде Дніпро». Пвсля початку великої війни долучився став військовослужбовцем і нині полює за шахедами в українському небі.

— Дмитре, можете розповісти про свій творчий шлях до того, як стали військовим?

— Я сам родом із Полтави й саме там розпочав свій творчий шлях. Зокрема, я зняв два документальних фільми у співпраці з Національним музеєм-заповідником Миколи Васильовича Гоголя. Потім у 2013 році ми познайомилися з Катериною, почали працювати разом і згодом одружилися. Разом ми зняли кілька повнометражних фільмів про події в зоні АТО. А буквально перед повномасштабним вторгненням відзняли фільм «Олесь Гончар. Слово як зброя». Його прем’єра була запланована на кінець лютого 2022 року, проте почалася війна і прем’єру довелося відкласти.

Катерина Стрельченко та Дмитро Панков 

— Ви одразу після російського вторгнення долучилися до армії?

— Так, уже 24 лютого я стояв у черзі до військкомату. Але оскільки я мешкав у Дніпрі, а приписаний був до військкомату у Полтаві, то мені сказали, що мене можуть мобілізувати в останню чергу після місцевих. Проте мені допомогли хлопці з батальйону «Дніпро-1» про яких ми свого часу знімали фільм. Вони запропонували долучитися до Української Добровольчої Армії. Я погодився і вже з 25 лютого був в складі УДА.

Дмитро Панков

— Про свій бойовий шлях у складі УДА можете розповісти?

— Безпосередньо участі у бойових діях я не брав. З огляду на мою професію і навички, мене спрямували у підрозділ інформаційної підтримки УДА. Зокрема ми наповнювали контентом сторінки у соціальних мережах. Крім того, я виконував обов’язки заступника командира відділення зв’язку. Ми займалися налаштуванням радіостанцій, виїжджали на позиції й ставили там антени. Тобто забезпечували хлопців зв’язком, але самі у бойових діях участі не брали.

— А як опинилися у складі мобільно-вогневої групи ППО?

— Я прослужив в УДА чотири місяці й мені почали телефонувати з полтавського військкомату та казати, що прийшла і моя черга мобілізуватись. Я відповів, що мені потрібен час, щоб узгодити всі питання з теперішнім місцем служби. І після того, як «позакривав» усі питання в УДА, у червні мобілізувався в Полтавський ТЦК та СП в роту охорони. А у вересні-жовтні 2022 року ми почали виконувати завдання як мобільно-вогнева група. Потім нас перевели до складу іншого підрозділу, але ми виконуємо ті ж завдання.

— Однією з особливостей служби в мобільній групі є повна зміна ритму життя. Її бійці вночі полюють на шахеди, а відсипаються вдень. Складно працювати у такому режимі?

— Так, це непросто, бо ми й удень не завжди маємо час поспати. От сьогодні був перший день, коли ми не виїжджали на позиції за досить довгий період. До цього півтора місяця ми кожну ніч вирушали на виконання завдань. Це, звісно, не означає, що ми не спимо цілу добу. У нас є можливість «перекімарити» годину-другу. В цей час ми один одного підстраховуємо.

Але дійсно постійно перебувати у такому режимі — це досить важко і сильно виснажує. Підтримуємо себе «енергетиками» та кавою. Це у нас основний «витратний» матеріал (посміхається). Тому завжди з вдячністю приймаємо допомогу від волонтерів, які нам інколи «підкидують» каву й «енергетики».

— На рахунку вашої групи є збиті шахеди?

— Так, є. Але не так багато, як хотілося б. Річ у тім, що ми прикриваємо об’єкти критичної інфраструктури. Якщо вони атакують ці об’єкти, ми їх збиваємо. Якщо вони пролітають мимо — ми за ними не женемося і залишаємося на своїх позиціях, а вони летять далі. Був певний час, коли ми мали завдання на перехоплення й «полювали» за ними, але зараз ми працюємо на конкретних позиціях. Можна сказати, що ми «ППО останньої надії». Якщо вже шахеди до нас долетіли через інші заслони ППО й атакують об’єкт, то тільки ми можемо їх збити… Це досить велика відповідальність.

Дмитро Панков

— Можете розказати про свого першого збитого шахеда? Як це було?

— Розумієте, у нас немає «особового рахунку». Ми працюємо по цілях кількома екіпажами, й визначити, особливо вночі, хто та скільки разів влучив, просто неможливо. Тобто коли ми збиваємо шахед — це колективна перемога. Головне, що збили, а хто саме — це вже неважливо.

— Які відчуття у вас були, коли вперше ваш підрозділ збив шахед?

— Ну, це майже як оргазм. Це було дуже круто!

— Коли «Шахед» вибухає в небі після ураження, це красиво?

— Так, коли він в небі вибухає — то це красиво. А коли на землі, біля екіпажу, то це вже страшно (посміхається). Були випадки, коли підбитий шахед падав досить близько від машини і його бойова частина вибухала вже на землі. Тому назвати нашу роботу в тилу безпечною неможливо. Тут усе може статися.

— Зі збитих шахедів залишили собі на згадку якісь сувеніри?

— Аякже. Обов’язково. У кожного з хлопців є такі «сувеніри». Можемо і вам подарувати (посміхається).

— Судячи з фото, то у вас на озброєнні стоять кулемети ДШК, які були розроблені у Радянському Союзі ще до Другої світової війни. Не підводять у роботі?

— Ні, працюють вони добре. Ми маємо модернізовані ДШКМ чеського виробництва і нарікань на них немає. Це досить потужна й ефективна зброя, з огляду на ті завдання, які ми виконуємо. Спочатку у нас узагалі була тільки стрілецька зброя стандартного калібру. Працювали по цілях кулеметом Калашнікова і, звісно, що його ефективність була значно нижчою. Зараз і калібр солідніший, і дальність ураження більша.

Дмитро Панков

— За творчою роботою не сумуєте? Хочеться щось знімати?

— Звісно, дуже хочеться. Але частково мені вдається попрацювати в цьому напрямку. Катерина мені інколи «підкидує» якісь матеріали для монтажу, також якісь відеоролики для частини я робив. Так що хоч і частково, але творча складова присутня і в моєму військовому житті.

— А зняти фільм про роботу мобільних вогневих груп не плануєте?

— Хотілося б. Але поки що в цьому напрямку я не працюю. На це наразі точно не має часу. Зараз у нас дві головні функції. Вночі — працювати, вдень — спати (посміхається).

Останні два місяці роботи стало на порядок більше. Наклалися два фактори: природній, оскільки восени скорочується світовий день і темрява настає раніше, і те, що росіяни значно збільшили кількість запусків. Окрім шахедів, вони для виснаження нашої ППО пускають багато «гераней» без бойової частини, багато «обманок». Плюс вони вдень почали частіше літати, саме щоб перевантажити роботу нашої протиповітряної оборони.

— Розумію, що жити в такому напруженому режимові, постійно перебувати в стресових ситуаціях дуже важко. Чи були в результаті цього якісь конфлікти в колективі, коли люди «зривалися»?

— Так, нервова напруга — вона доволі висока. Але у нас колектив невеликий і доволі дружній. Окрім того, ми служимо в досить таки цивілізованих умовах. Є можливість на годину-дві якось відволіктися, вийти в місто. Тому значних конфліктів у нас не було. Буває, що хтось когось може «послати». Не без цього. Але у чоловічому колективі це нормально. Коли навколо одні чоловіки й немає жінок, то інколи тестостерон починає «грати» (посміхається). Але якихось глобальних конфліктів із наслідками у нас не було. Якщо чесно, то у нас досить дружній колектив. У нас є і представники робітничих професій, і айтівці, і колишні працівники правоохоронних органів. Але зараз усі ми в армії, всі розуміємо важливість своєї роботи. Тому намагаємося допомагати один одному. І поняття армійського братерства для нас — не просто порожні слова.

Дмитро Панков

— Коли у вас є вільний час, ви займаєтеся монтажем. А чим «розважаються» й відволікаються ваші побратими?

— Читають, дивляться кіно. Але також ми багато часу витрачаємо на модернізацію спорядження та зброї. Ми, зокрема придумали для нашого кулемета короб більшого об’єму під патрони. Стандартні короби розраховані на 50 патронів, а ми зробили на 150. Це дасть можливість вести більш ефективний вогонь. Бо 50 патронів «вилітають» досить швидко. Ти тільки прицілився, тільки його «намацав», а вже треба міняти короб. Поки міняєш короб, втрачаєш ціль — і треба знову шукати шахед у тепловізорі. А наявність короба на 150 патронів дасть змогу, за нашими розрахунками, покращити ефективність стрільби на 60—70%. Також хочемо придбати окуляри доповненої реальності. Я як раз нещодавно оголосив збір коштів на їхнє придбання. Впевнені, що вони також значно підвищать ефективність нашої роботи, бо картинка з тепловізора буде передаватися безпосередньо на окуляри стрільця. Це дасть можливість оператору кулемета водночас бачити й ціль, і куди він стріляє. Головна проблема зараз у тому, що вночі ми фактично не бачимо ціль. Орієнтуємось або на звук двигуна, або на цілевказування навідника. Навідник у тепловізор бачить ціль і намагається висвітлювати її лазером або прожектором. При наявності окулярів доповненої реальності кулеметник сам буде бачити ціль.

— Але якщо вистрілити одночасно 150 патронів, то можна «спалити» ствол кулемета.

— Ні. Це ж не означає, що ти нажав на гашетку і вистрілив усі 150 набоїв однією чергою. Якщо так, то для ствола це буде не дуже корисно. Але ж ми так не стріляємо. Ми супроводжуємо ціль і намагаємося вразити її окремими чергами. 50 патронів вилітають дуже швидко. Це буквально 2—3 черги. Наявність більшого короба дає можливість збільшити як кількість черг, так і кількість патронів у них. Ми цей короб нещодавно зробили й зараз будемо випробувати його в бойових умовах. Якщо його використання дасть якийсь позитивний результат, будемо рекомендувати наш «винахід» іншим екіпажам. Але більше надії я покладаю саме на окуляри доповненої реальності. Я впевнений, що вони стануть дуже потужним помічником для кулеметника. Залишилося тільки гроші на них зібрати (посміхається).

Фото з особистого архіву Дмитра Панкова