Карибська криза 2.0 і переговори з Путіним: як президенти США розігрують дозвіл на удари по РФ

Вихід війни на глобальний рівень і "пас друга" Байдена Трампу

Дозвіл США на удари далекобійною зброєю по території РФ і нова російська ядерна доктрина. Обговоримо версії.

Насамперед максимально неспроможна версія стосовно того, що це, мовляв, така собі "міна", яку Байден залишає Трампу, і ледь не спроба не допустити прихід його до влади через різку радикалізацію ситуації у світі.

Почнемо з того, що частина наших експертів "накидають" на політичну систему США уявлення про політичну культуру в Україні, а це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Взагалі, аберацією "перенесення" в Україні грішать багато хто.

У нас заведено проектувати на інших свої уявлення про світ і формат політичних відносин. Але якщо для пропагандиста найнебезпечніше — повірити у власну пропаганду, то для аналітика — не усунути чинник суб'єктивного сприйняття реальності.

На жаль, в Україні багато хто уявляє собі відносини республіканців і демократів у стилі Партії регіонів і Нашої України, а стосунки між Трампом і Байденом — у стилі стосунків Порошенка і Зеленського.

Але в західній політичній культурі не заведено демонтувати монітори в ситуаційній кімнаті РНБО, куплені за "готівку". І не заведено залишати наступникам міни у вигляді "раптових" змін Конституції.

Ба більше, у США є поняття "перехідної адміністрації", коли всі рішення, ухвалювані командою, що йде, узгоджуються з командою переможця.

Так відбувається і зараз.

Понад те, демократи наразі явно не в тому тонусі, щоб розігрувати такі "спектаклі": вони перебувають у стані електорального розгрому і політичної деморалізації. Особливо з огляду на масштаби "техаської різанини бензопилою" на виборах і президента, і парламенту.

Ба більше, немає вольового джерела для "грюкання дверима". Байден явно не в таких кондиціях, ба більше, він ображений на своїх однопартійців, оскільки досі впевнений, що переміг би Трампа, якби його не списали в тираж.

Гарріс після такої сильної особистої поразки також не готова до ролі "радикалізатора". Крім того, її "заводські налаштування" — це перебування в тіні сильнішого лідера. Вона ніколи не брала ініціативу у свої руки.

Тоді хто ж? Блінкен? Так, він добре може збацати на гітарі в київському барі, але навряд чи здатний на таку масштабну радикалізацію.

Крім того, необхідно враховувати, що з 15 грудня у США починається мертвий політичний сезон і він триватиме до інавгурації нового президента в січні.

А за три тижні, навіть за дуже сильного бажання, нову модель війни запустити не можна.

Тоді що ж відбувається?

Використовую бейсбольну термінологію. Пітчер — гравець, який кидає м'яч із пітчерської гірки до будинку, де його ловить кетчер. Вважається найважливішою позицією на полі.

Кетчер — гравець, який перебуває за будинком і приймає подачі пітчера. Важлива позиція, що вимагає не тільки персональних навичок гравця, а й узгодженості дій із пітчером.

Тепер розставимо гравців на полі.

Пітчер — це Байден, а Кетчер — це Трамп. Байден запускає м'яч "радикалізації", а Трамп має його "піймати" на початку наступного року.

У цьому є дуже важливий сенс.

Річ у тім, що мирні переговори Трампа і Путіна в нинішньому форматі війни несуть у собі низку загроз для США і персонально для нового президента. Ми вже побачили, що навіть дзвінок Шольца Путіну зумовив критику на адресу Німеччини. Будь-яка особиста зустріч із Путіним викличе ще більший опір у колах західного істеблішменту.

Можна припустити, що Трамп просто не зверне увагу на подібні зауваження. Але про що тоді Трампу говорити з Путіним? Про те, як лінія розмежування пройде в Запорізькій або Херсонській області?

У нинішньому форматі війна являє собою регіональний територіальний конфлікт, наприклад, як колись між Індією і Пакистаном або Іраном та Іраком.

Було б дивно, якби Трамп вів переговори про Україну без України та вирішував із Путіним якісь територіальні питання, які зачіпають національні інтереси іншої суверенної держави. У будь-якому разі, це здавалося б украй негативним і не було б сприйнято насамперед в Україні та Європі.

До речі, Путін завжди намагався знизити статус війни проти України за допомогою таких евфемізмів, як "СВО" і заборони називати війну війною. З іншого боку, Путін максимально підвищує міжнародний статус протистояння, наголошуючи, що це конфлікт між Росією і Заходом. І тут уже термін "війна" не тільки не забороняється, а й заохочується. А також пишеться з великої літери. У Росії навіть почали промацувати новий термін "Оборонна Війна" із Заходом.

Байден всіляко уникає цієї класифікації. Його позиція була такою: є Росія як агресор і Україна як жертва агресії; жодного зовнішнього контексту цей конфлікт не має; будь-які спроби пошуку такого контексту — виправдання агресії; завдання США — допомогти Україні; Америці нема чого обговорювати з Москвою (що не заважало проводити закриті консультації щодо рівнів ескалації).

Саме тому жодної зустрічі Байдена з Путіним протягом трьох років бути не могло, так само як і зустрічі Гарріс із Путіним протягом найближчих чотирьох років у разі її перемоги.

Проводити в межах такої "спадщини" зустріч Трампа і Путіна вкрай небезпечно для нової американської адміністрації.

Але ця зустріч, найімовірніше, буде. І для її проведення війна РФ проти України має отримати глобальний контекст. Рівень загроз має вийти на міжнародний рівень. Тобто, це вже має бути не просто "справа" двох протиборчих сторін. Це має стосуватися десятків країн і безпеки їхніх громадян.

Це має бути Карибська криза 2.0.

Трамп прийшов до влади під гаслом "не допустити Третьої світової війни". І до моменту його інавгурації загальне тло має бути саме таким.

Під час Карибської кризи 1962 року ніхто вже не згадував про Кубу, а Фідель Кастро не брав участі в переговорах Кеннеді та Хрущова.

Трамп має саме запобігти "Третій світовій війні". Саме про це зараз пишуть його прихильники, наприклад, Ілон Маск, створюючи відповідний інформаційний контекст. За це можна отримати Нобелівську премію миру, увійти в історію та стати героєм документальних і художніх фільмів.

Але для розрядки спочатку має виникнути напруга. Саме тому адміністрація Байдена виступила як контрапункт адміністрації Трампа. Контрапункт — осмислене протиставлення.

Навіщо це потрібно Байдену?

Найголовніше, що це потрібно глибинній державі.

Можливо, тут присутні і якісь особисті моменти взаємин двох політиків (приховані домовленості). А можливо, це взагалі не рішення Байдена, а перехідної адміністрації.

Принаймні, це не настільки важливо. Важливо інше: Байден — подав, а Трампу тепер це ловити.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Немає жодного плану: навіщо Трамп роздмухує "мильну бульбашку" і про що говоритиме з Путіним