"Світ, у якому я жила, почав руйнуватися": як українські діти переживають страхіття війни

У Всесвітній день дитини, який щороку відзначають 20 листопада, онлайн-платформа Svidok.org розповіла 5 історій неповнолітніх українців, імена яких змінили з міркувань безпеки, залишених у головному сховищі спогадів України, передає 24 Канал.

Історія 16-річної Аліни з Солончаків

Село, де мешкає Аліна, розташоване навпроти Кінбурнської коси, неподалік від Очакова у Миколаївській області. Ще з перших днів повномасштабної війни дівчинка зіткнулась з усіма можливими жахіттями агресії Росії.

У грудні 2022 року Аліна потрапила під артилерійський обстріл, і їй дивом вдалось вижити. За словами дівчинки, вона йшла на іншу вулицю і раптом почула легкий, тихий вибух, і лише пізніше зрозуміла, що це був вихід артснаряда.

Потім над головою летючі яскраві, кульки, що світилися, спалахкували. А потім перед мною впало 4 гради. Іскри, дим. Я почала падати, та кричати, далі знову тихий вибух. Свист, знову вибухи, я почала тікати назад, а звуки все ближче та голосніше... Після обстрілу дуже боліла голова, вуха заклало, все тіло тремтіло. Голос зірвала,
– розповідає дівчинка.

Окрім того, внаслідок ворожого удару зруйнувалася і рідна школа Аліни. Це сталося у червні, на день Конституції України.

"Ракета прилетіла в школу, це не ракета, це ніж, не школа, а моя душа. Мені болить і досі, я пам'ятаю, як лежала в ліжку і плакала, не могла сприйняти те, що від рідного місця залишилися лише одні руїни. Цей біль і досі зі мною", – зізнається вона.

Також 13 березня 2023 року, коли дівчина була в Миколаєві, росіяни обстріляли її дім. За словами батька Аліни, снаряд впав у гараж, пошкодив хату та подвір'я. На щастя, рідні дівчини не постраждали, втім той обстріл забрав життя у друзів сім’ї.

Перший снаряд впав в літню кухню, де був чоловік та його дружина. Чоловік помер відразу, дружину довго не могли знайти під завалами, а коли знайшли вона стекла кров'ю, та померла. Їхній син в останню секунду вибіг з кухні, він вижив, але зазнав осколкових поранень. Цьому хлопчику було лише 7 років, коли сталася ця трагедія, він та його старша сестра (вона мешкала закордоном) залишилися сиротами,
– згадує Аліна.

Наслідки повномасштабної війни у Солончаках / Фото Svidok.org

Дівчинка також стала свідком також однієї з найбільших техногенних катастроф Європи – підриву росіянами Каховської ГЕС.

"Уявляєте цей біль, коли бачиш зі свого села, як лиманом пливуть дахи будинків, і в цих будинках колись жили люди, пливе одяг, та речі, взуття, пластик... мертві тварин… Взагалі цей жах не описати словами, це відчуття тривоги коли чуєш маленький навіть звук…" – розповіла вона.

Дівчина також закликає іноземців продовжувати допомагати Україні та стверджує, що й сама, попри хворобливість, готова йти на фронт, аби звільнити рідну землю від ворога.

За словами Аліни, вона чекає 18 років, щоб вступити у Збройні сили України.

Що бачив 16-річний Іван з Умані

Іван розповів, що за день до повномасштабного вторгнення життя українців було буденним: вечеря у родинному колі, гра на гітарі. Хлопець ліг спати, щоб наступного дня піти до школи, але далі щоденну рутину замінила війна.

На ранок, замість звичного "Хлопці, прокидайтеся, давайте в школу", о шостій ранку почув від матері фразу, яку я розповідатиму своїм онукам: "Хлопці, вставайте, тільки не лякайтесь, нас обстрілюють",
– сказав юнак.

Підірвавшись з ліжка, він відразу почав одягати, що першим попало під руку, та навпомацки зі своєї полички взяв блокнот з олівцем. Уже пізніше, дорогою до родичів, Іван дізнався, що росіяни обстріляли військову частину неподалік від його міста, внаслідок чого снаряди почали розлітатися різними місцями, а уламки від них валятися горілиць серед вулиці.

За словами підлітка, уламки від російського снаряда поцілили в зерновий елеватор, який він встиг сфотографувати.

Приліт в Умані на початку війни у лютому 2022 року / Фото Svidok.org

"Також один із цих снарядів прилетів у центр міста, в той момент, коли там проїжджав велосипедист. Ймовірно, що той чолов'яга є одним із перших цивільних, кого вбили росіяни під час повномасштабного вторгнення", – додає підліток.

Далі в будинку родичів Іван та його родина почали дивитися і читати новини про повномасштабне вторгнення Росії. Вони телефонували рідним, щоб дізнатись, чи всі живі та яка ситуація в інших містах.

У групі в соцмережах класна керівниця Івана намагалась заспокоїти та підбадьорити учнів. Хоча сам хлопець казав, що ні на секунду не відчував тоді страх, адже він був повністю скомпенсований гнівом і ненавистю.

Які жахи війни застала 13-річна Наталія з-під Бахмута

Наталія розповіла, що до 2022 року вона була тією самою дитиною, яка бачить радість навіть у простих речах. Вона була усміхненою і життєрадісною, якою, напевно, і мусить бути будь-яка дитина.

Сама дівчинка родом із села Іванківське Бахмутського району. Саме там школярка та її батьки зустріли повномасштабне вторгнення.

Із сумом, Наталія ділиться про останній день у школі, який був 23 лютого 2022 року. За словами дівчинки, це місце, де вона виросла, та де залишилися всі її спогади та справжні друзі.

Улюблені вчителі, книги, оцінки, сміх, радість, сльози – все залишилося в тих стінах. Я не усвідомлювала всю серйозність проблеми та просто раділа "двотижневому карантину",
– пригадує вона.

Все змінилося 24 лютого. Дівчинка з батьками опинилась в одній з найгарячіших точок фронту та стала очевидицею щоденних обстрілів Росії.

"З кожним новим вибухом я розуміла, що світ, у якому я жила, почав руйнуватися. Неможливо було припустити, що це колись стане нашою реальністю", – розповідає Наталія.

Як зазначила дівчинка, у серпні 2022 року ситуація в Бахмутському районі ще більше загострилась. Тоді у всіх ЗМІ писали про складні бої на цьому напрямку.

До серпня ситуація стала ще тривожнішою. Вибухи, які раніше були далекі та розмиті, стали голоснішими та ближчими. Кожен новий звук, що лунав у повітрі, викликав панічний страх і занепокоєння. Ми навчилися відрізняти їх – уже не просто гримлять, а звучать із люттю, яка проникала у саму душу,
– пригадує школярка.

Вона також розповіла, що до війни не уявляла, як можна жити без гаджета. Однак їй довелось швидко подорослішати.

"Ми з рідними збиралися разом, запалювали свічки, намагалися створити хоч трохи затишку, але напруга у повітрі відчувалася виразно. Ці моменти, коли світ поринав у темряву, стали частиною нашого життя. Ми почали адаптуватися, знаходячи способи пережити ніч, коли не було світла і було чутно лише віддалені звуки, які нагадували, що звична реальність стала чимось далеким і недосяжним", – додає вона.

Родина евакуювалась з-під Бахмута та наразі живе у родичів. Через повномасштабне вторгнення серце її батька не витримало: він помер від інсульту.

Наталія сказала, що життя після смерті батька триває, але кожен новий день дається насилу. Вона живе з мамою, і хоча обидві намагаються підтримувати одна одну, біль від втрати не йде ні на мить.

Яким був початок війни для 16-річного Кирила з Херсонщини

Одним із перших свідком повномасштабного вторгнення став Кирило, що проживає у Скадовському районі Херсонщини, неподалік від Криму. На момент початку повномасштабного вторгнення Росії хлопець навчався у 9 класі.

Він розповів, що у перші місяці великої війни росіяни обстріляли їхнє село з градів і сім’я місяць сиділа без світла, адже окупаційна влада відмовлялася його ремонтувати. У вересні хлопчик зіткнувся з іншим жахіттям – школою в окупації. Тоді мав йти в 10 клас.

Мене змусили піти в російську школу, я не міг відмовитися, бо інакше, або батьків позбавили батьківських прав, або була б примусова депортація всієї сім'ї. Тож я пішов у ту кляту школу, спочатку нам казали, що все буде “внє палітікі”, але нас обдурили. Почалась тотальна пропаганда від вчителів, всюди повішали плакати, які закликають любити Росію,
– сказав Кирило.

Він також розповів, що вчителі почали торкатись теми війни та сміятися над проукраїнськими дітьми. Це було просто пекло.

"Мене ще ніколи так багато разів не викликали до директора. Мені погрожували ФСБ, казали що здадуть у поліцію", – розповідає підліток.

Однак ці обставини не зупинили хлопця – він надалі продовжував відстоювати свою проукраїнську позицію та чинити спротив окупантам.

Я намагаюся сильно не виділятися, але чиню спротив як можу, уникаю різних проросійських заходів, не беру участі в різних акціях, які пов'язані з Росією, не спілкуюся з людьми, які мають проросійську позицію. Водночас беру участь в акціях руху опору "Жовта стрічка", палю російські газети та їхню символіку. Споживаю український контент в інтернеті та переписуюся з друзями винятково українською мовою, слухаю українську музику,
– зазначив він.

Хлопець також наголосив, що хоча проти нього все його оточення, навіть батьки, він все одно тримається, вірить у звільнення Херсонщини та перемогу України. Зараз хлопець, імовірно, і досі перебуває в окупації.

Якою є війна для 17-річного Романа з Харкова

Роман з 9 років знає, що таке війна. Хлопець розповідає, що до 2014 року жив в Антрациті, що в Донецькій області, а після окупації частини Донбасу, разом із родиною переїхав до Харкова.

Чутки про можливе повномасштабне вторгнення Роман не сприймав серйозно, бо не був морально готовий до цього. Тому 24 лютого 2022 року, коли у Харкові пролунали перші вибухи, хлопець зустрів їх із жахом.

Я взагалі не розумів, що робити, охопив жах. Через декілька годин я з мамою пішов у магазин, і вже на касі я подивився навколо, побачив усіх цих людей, паніку, сльози, нерозуміння, і в мене просто відібрало дар мови, мама в мене щось питала, а я навіть рота не міг відкрити,
– пригадує Роман.

Він зазначив, те, що було у 2014 році, та події 2022 року були не подібними по відчуттях. Адже відрізнялася кількість руйнувань, вбивств, кількість залученої живої сили та техніки. Спільним лишався лише ворог.

Обстріли Харкова у 2022 році / Фото Svidok.org

Юнак зазначив, що Харків часто обстрілювали, він з батьками оселились у родичів, де був підвал. Від атак росіян постраждав будинок, в якому була їхня квартира, а також помешкання його друга.

"Це було перше серйозне руйнування, яке я побачив на свої очі. Обвалило всі 5 поверхів", – поділився Роман.

Обстріляний будинок у Харкові, який бачив Роман / Фото Svidok.org

Як допомогти дітям легше пережити наслідки війни

Психологи наголошують, що в час повномасштабної війни батькам варто особливу увагу приділяти дітям. Можна зупиняти всі рутинні справи і говорити з неповнолітніми.

Ще один метод, який може допомогти і дорослим, і дітям абстрагуватись, впоратись зі стресом під час війни та локалізувати спогади, що травмують, – це письмо.

Прийшла війна, і через стрес розкласти свої думки про пережиті події по поличках у голові немає сил, бо щодня надходить багато нової інформації, мозок не справляється. І задача мозку – тільки "запихати речі до шафи", а там уже немає місця,
– пояснює психологиня-ведуча груп для батьків, дітей та для освітян проєкту "ПОРУЧ", Наталія Строєва в коментарі для Liga.net.

Психологиня пропонує нотувати коротке резюме пережитого дня. За її словами, це допоможе впорядкувати думки. Спочатку це може бути складно, думки можуть губитись чи втрачатись. Але згодом писатиметься легше, а свідомість ставатиме яснішою.