“Та всі вони під*раси” думав я в далекому вересні 2004 року і особливо не кремпувався ділитися цими міркуваннями з оточуючими

Хтось погоджувався, хтось починав мене переконувати що Ющенко це наше майбутнє, що він і тільки він врятує Україну, а підераси – решта політиків.

Ось що передувало Помаранчевій революції. Після розвалу Союзу наступили тяжкі 90-і: не було ні грошей, ні роботи ні надії на краще майбутнє. Президентом України, більшість часу, був Кучма. Відповідно і всі біди асоціювалися з ним.

З приходом нового тисячоліття ситуація відчутно покращилася: з’явилася робота, перестали вимикати світло, почала з’являтися тепла вода, в людей зросли зарплати, стипендії і пенсії. Надодачу, стало можливо купити нову сучасну побутову техніку, повсюди стали використовувати комп’ютери. Так співпало, що саме у цей час прем’єр-міністром були Ющенко і Тимошенко які, звісно що, всі покращення життя країни приписали собі.

І от, в 2004 році, мали відбутися чергові вибори Президента. Кучма вже вичерпав ліміт перебування при владі і всіляко старався пропихнути «свого» Януковича. А Ющенко і Тимошенко перебували в опозиції та хотіли прийти до повної влади, обіцяючи всім золоті гори.

Чому я тоді не вірив в Ющенка і Тимошенко ? Та бо вони, як і решта політиків, лише багато говорили. Минулі успіхи більше були схожі на вдалий збіг обставин, а не на виконання своїх обіцянок. То ж на вибори йти я не збирався і політикою особливо не цікавився.

Звісно що Янукович мені подобався ще менше. Але голосувати за менше зло з двох я категорично не погоджувався!

Час йшов, Ющенка то травили, то дебатували, байдуже. Судячи з настроїв у суспільстві, на Заході країни всі були за нього, ну то й добре. В понеділок вранці, після виборів, я пішов собі спокійно на пари. Не встигли ми всістися, як викладач повідомив, що Юнукович переміг навіть на заході, що в центрі міста збирається мітинг і що ми вільні та можемо йти собі на цей мітинг. Я зрадів і пішов на роботу.

Була 11 година ранку. Вийшовши з університету на вулицю Коперника я усвідомив всю велич події: маси, колони людей, всі йшли в сторону центру міста. Були це, в основному студенти, яких теж відпустили, але серед них, також, курсанти, і пенсіонери.

На роботі я ввімкнув україномовне Радіо Люкс щоб послухати новини. Цікаво ж, стільки двіжухи буде, не часто таке буває. Там тоді працював один ведучий, не пам’ятаю його ім’я, який дуже переконливо, розумно і патріотично вів прямий ефір. Він пояснював, що зараз відбувається. Розповідав про Донецьк, де явка виборців 120 відсотків. Що за Януковича на Західній Україні проголосували навіть мешканці моргу і тому подібне.

Він тоді сказав, що не має значення чи ти підтримуєш Ющенка чи ні. Ти повинен виступити на захист власної гідності, власного середовища життя (щоб не казати слово «Держава») не можна так нахабно робити з людей дурнів. І я з ним погоджувався.

На роботі всі були патріоти, тому мене не то шо відпустили – спеціально скерували на мітинг в центр. Тоді ж по радіо багато говорилося про поїздки в Київ, як Укрзалізниця скасувала поїзди, як люди збираються на майдані, як ДАІ ставлять їжаки на трасі в Київ і все таке. Підбадьорювало що люди вздовж доріг, за словами радіо, допомагали подорожуючим, попереджали про небезпеку, забирали перешкоди з дороги і просто стояли з прапорами для підтримки.

Тож я пішов на цей мітинг. Хотів показати, насамперед собі, шо мені не байдуже до цих подій, що я людина! Та й просто подивитися на збіговисько собі подібних. В Київ, якщо і їхати – то тільки на допомогу самому Ющенку персонально. Ні під гаслами партій «Кучму за Грати», «Зелених на Город» і «Ми за ЄдУ». Тільки якщо Ющенко – живе уособлення несправедливості, сам скаже аби ми їхали і допомогли йому.

Ще на підходах до проспекту Свободи все було забито людьми. Вони вилазили на ліхтарі і дахи, на все що піднімалося над натовпом щоб хоч якось бачити. Люди були всюди: від Оперного театру і аж до пам’ятника Міцкевичу.

Всі прийшли висловити протест проти нахабного ляпаса мокрими трусами по обличчю, який Янукович нам дав. В тому числі і тим, що за нього голосували добровільно.

Вже тоді в мене виникла думка: якби ці вибори провели більш делікатно і філігранно, зробили другий тур, все підмазали і приховали так щоб це не було очевидно – то не було б і ніякого протесту, не було б Помаранчевої Революції.

На мітингу виступали всякі хори і депутати, всі щосили кричали Ю-Щен-Ко!!! Махали різними прапорами. Я вперше був на такому великому мітингу(з 1989-го пам’ятав мало), мене реально вразила та кількість людей, я заздрив тим хто тоді працював чи жив в центрі та мав змогу визирати з вікон все бачити.

Тоді я ще подумав про бруківку під ногами, на якій ми всі стояли так тісно, що не було, навіть, де рюкзак поставити. «А що як вона провалиться? Що, як під нами є таємні ходи древнього Львова?»

Я тоді й повірити не міг що через чотири роки я в них побуваю, у підземеллях Полтви. Пройдуся під тим місцем біля пам’ятника Шевченку, де колись стояв за Ющенка! Ці величезні пустоти справді існують і збудовані більше ста років тому.

Тут на трибуну вийшов Олійник. Він представився як голова штабу Ющенка і повідомив, що Віктор Андрійович особисто просить всіх хто може їхати до Києва аби його підтримати. Автобуси стоять коло Макдональдсу, записуватися коло пам’ятника Грушевському. І все, короткий простий виступ з лише потрібною інформацією.

Саме тоді я на тій же площі здибав Любка, Бодуна і Лядика: моїх однокурсників. Вони були неформалами з довгими хаєрами і косухами. Любко грав на гітарі і жив у дуже колоритній кімнаті з плакатима Озі, Металіки, радіодеталями в холодильнику, пляшками під ліжками, комбіками замість столів і тараканами замість котів.

Хоча надворі й було сіро та похмуро, падав сніго-дощ, дув вітер – ми всі вирішили негайно їхати на Київ! План ніхто довго не обдумував, просто давай їдемо і все, а там далі буде видно. Сам факи присутності нашої тушки на Майдані Незалежності вже якось та й допоможе Ющенку.

В ті бідні студентські часи всі мої речі були на мені. Вертатися на квартиру до бабки москальки особливо не було потреби. А тут ще й файна компанія! Тож ми пішли всі разом в сторону гуртожитків збиратися на Київ.

Може хтось ще пам’ятає «Інтермаркет» на Сахарова, один з перших Львівських супермаркетів? Там було дорого, але дуууже круто, як на той час: по Європейськи. Там ми, довго не думаючи, набрали чорного хліба, шпротів, паштету, ковбаси і пива. Перезбуджені і самозадоволені, з тим всім, пішли на касу.

Дівчина й питає: «То ви в Київ?» Не знаємо шо й повісти, а раптом вона за Януковича і не продасть? Невже влада заборонила продавати продукти мітингувальникам з оранжевими стрічками? Але кажем вже як є: нє то поїдемо голодні.

Вона й відповідає: «Я зразу так зрозуміла, всі беруть приблизно то саме» і посміхнулася нам. Хоч продуктами ми вже затарилися, та й бажання було, але ввечері всі автобуси вже пороз’їхалися а поїзди були скасовані (Кирпа був за Яника, хто пам’ятає). Вулицями ганяли шалені машини з оранжевими прапорами й кричали «Ющенко Так!» Була чудова карнавальна атмосфера і не хотілося йти додому.

До речі, про Оранжеву чи як то кажуть в діяспорі Помаранчеву символіку! Геній той хто її придумав! Теплі оранжеві стрічки дуже приємно дивилися на сірих осінніх вулицях і мимоволі асоціювалися з чимось прикольним. Пам’ятаю, як одного ранку весь проспект Шевченка був обвішений стрічками, кожна гілочка на дереві була акуратно обмотана помаранчевим целофаном. Потім Оранжевий шалик повісили на Грушевському на шию, дивилося доволі стильно. Взагалі, яскравий оранжевий колір на чорно-сірих людях, якими ми всі тоді здебільшого були, асоціювався з чимось сучасним, європейським, з модним.

Я тоді ніц помаранчевого не мав і це було в страшному дефіциті. Стрічки та пов’язки роздобув потім аж в Києві в середу. Так і носив не знімаючи. А на деревах коло Сколе вони провисіли аж до 2007 року. Напевно з тих часів в мене і зародилася любов до цього кольору, ще й досі маю яскраво оранжеву куртку, оранжеві шорти і багато іншого помаранчевого.

В 10 вечора записавшись на завтра на автобус ми, перенасичені враженнями зі стоптаними мокрими ногами рушили назад у гуртожиток. Я тішився зі змоги переночувати в крутій кімнаті, і зануритися в атмосферу неформальності. Ще досі пам’ятаю Бодунячий підсилювач на ГУ-50 який фонив і водночас грав «З Янголом на Плечі» Чубая. А ми, захмелілі від пива і тепла батарей, говорили про електроніку та про те, що завтра робитимемо, так поступово засинали під цю музику.

Вівторок ранок. Автобусів на всіх не вистачає. Ми стояли і мерзли коло пам’ятника Грушевському, Лядик ходив і організовував якісь списки, нічого не було ясно, хотілося пошвидше вже їхати, а також їсти і зігрітися. Якби не революційний дух та бажання все ж добратися до Києва, пішов би я додому.

Але про це й мови бути не могло. Навпаки, складність і перепони ще більше зміцнювали мене в бажанні йти воювати: в душі я готовий був спати на Майдані Незалежності на снігу, головне шоб бути там!

О 12 годині дня подзвонили з роботи і сказали шо їдуть всі разом на Київ двома машинами і чи не хочу я з ними? Ха, ще й питають! Я, звісно що, погодився, запропонувавши вільне місце в авто Тарані, який був підтягнувся і теж хотів в Київ.

Так як місць в автобусах катастрофічно не вистачало, я вирішим що для блага загальної справи вартує розстатися з компанією і поїхати машиною, тим самим звільнивши два місця в автобусі для інших, хто не має авто.

На роботу я вернувся в статусі героя. Адже тільки я був на мітингу, тільки я, незважаючи на всі поневіряння, старався сам поїхати в Київ. Решта просто спостерігали за всім цим по телевізору.

Начальство в мене було патріотичне тому вирішило раз така серйозна і вседержавна справа, то слід закрити фірму на тиждень і поїхати всім у Київ на «дистанційну роботу». Вирушили всі крім пролетаріату-токарів і одного етнічного москаля, який був за Януковича.

Виїхали ми аж по обіді і серйозно переживали, чи не зупинятимуть нас дорогою, чи все буде гаразд. Та до цього того часу протест став всенародним, майдан наповнився людьми і влада зрозуміла, шо точковими заходами, як ото перекриття доріг чи скасування поїздів, вона його вже не загасить. Ми мали синьо-жовтий прапор який я всю дорогу тримав висунутим з вікна. Попри трасу нарід стояв і махав нам у відповідь. Було приємно і незвично, що люди так об’єдналися.

При під’їзді до Києва в службової Таврії відмовили гальма, то ж вона їхала строго за нашим Ланосом. Шоб в разі чого – в’їхати в свого. Але обійшлося.

Київ наступав доволі довго. Коли ж, нарешті, по проспекту Шевченка ми в’їхали у самісінький центр – то було якось аж ніби розчарування. Невже все так просто, ніхто в нас навіть документи не перевірив?

Це був мій перший раз в Києві. Парковщик, почувши шо ми на протест передзвонив власнику і сказав шо ми можемо стояти тут скільки хочемо безкоштовно. Пізніше ми ще не раз будемо стикатися з такою взаємодопомогою і підтримкою, вперше і, як показала історія, далеко не востаннє в житті.

Звісно що ніякого сну, а всі зразу на майдан. В 23 вечора ми пішки почали ходити по столиці і щосили кричати різні революційні гасла: «Ющенко Так», «Ківалов Підрахуй», «Міліція з Народом», «Разом нас багато». Все що спадало на думку. І народ, замість того щоб крутити пальцем коло скроні, з захопленням кричав нам у відповідь.

Цей момент я запам’ятав надовго. Весь центр у вогнях, купа машин з прапорами, багато хто ходить з радіоприймачем і слухає новини, нема ні п’яних, ні агресивних, ні поліцейських. І наметовий табір, заснований ще до виборів, зараз був справжнім містом у місті. Великі й малі, кольорові і брезентові, холодні та затишні – всі вони кучкувалися за символічною огорожею.

Тоді, без туристичного досвіду, я ще не розумів як так можна жити в такому тонкому наметі ще й на бруківці. Невже там справді затишно і не холодно? З трибуни хтось виступав, запрошували виступити і мене. На екрані показували результати підрахунку, люди усміхалися один одному навіть якщо наступали їм на ноги. Та все ж, сон нас зморив, і ми мусіли заночувати у машинах. Краще б вже в наметах…

На задньому сидінні Славути місця, щоб лягти двом нема, та ще й тільки одне покривало. Голод, холод, пального майже нема, щоб грітися. Спалося мені кепсько і я був дуже радий, коли настав ранок. Так змерз – ледве міг рухатися. Ранкова хавка у фаст-фуді і вйо до роботи. Ми ж сюди не розважатися приїхали!

Тут ми були цілою фірмою з Директором і замами, то ж поводилися відповідно. Протягом всього тижня вставали о 7 ранку, їхали на майдан як на роботу, організовано їли, брали участь в усіх заходах, приїжджали на нічні чергування і так далі.

Була Середа ранок. Весь Майдан незалежності повний людей. Ніхто вже не боїться, з трибуни відверто говорять правду, всі чекають вечора і виступу Ющенка. Камера показує радісні обличчя натовпу і я хочу побачити на великому екрані й себе. Зі сцени лунає команда: всі до будинку Уряду і вмикають пісню Бурмаки «Ми йдемо».

Це було неймовірно, я тоді вперше почув цю пісню і більше ніколи вона мене так не перла, як тоді. Наскільки це звучало доречно, наскільки ритм музики збігався з вібраціями натовпу.

Падав дощ зі снігом, я був весь мокрий, шапку навіть не пробував знімати бо було б холодно її потім надівати знову. Людям навколо було так само зимно. Може неспроста час виборів призначили на пізню осінь, коли найгірше йти і протестувати?! Та все ж ми трималися за руки, кричали щосили «Ківалов Підрахуй» і йшли, і йшли. Саме під час цих походів Києвом я й вивчив для себе його географію, запам’ятав що і де, побачив ті будівлі, що їх нам щодня показують в новинах. Який же центр Києва простий і зрозумілий, значно легший ніж у Львова.

Мої львівські друзі оселилися в Народному домі. Там же ж розміщувався і штаб. Штаб займався розподілом доброчинних пожертв, організацією транспорту з Києва, розселення по квартирах, масовими походами, підтриманням порядку і все таке. Аж дивно тепер як згадаю, підприємці привозили цілі буси харчів, одягу, побутових речей. Хто шо мав і чим міг допомогти. Добровольці цілодобово готували і роздавали. Та все ж….

Місця на всіх не вистачало, теплих речей також. Люди в народному домі спали прямо на підлозі, один біля одного як біженці. Було неймовірно душно, тісно і незатишно серед цих напівроздітих немитих тіл, що спали в нетривкому забутті. Страшно було навіть шепотіти, аби їх не розбудити. А ще мобільна мережа була перманентно перевантажена такою навалою абонентів, їм не подзвониш і зустрітися не вдалося.

Нам повезло більше. Ми ночували в самого зам-міністра екології, з яким мали ділові стосунки наші шефи. Жив він у великій квартирі, щодня давав нам їсти, нові сухі шкарпетки і пасту для взуття. Дозволяв користуватися гарячою водою яка тут була цілодобово (о диво столиці!) і взагалі поводився дуже гостинно.

З середи на четвер вночі він нас завіз під кабінет міністрів. Ми мали сторожити аби щось звідти не винесли і когось всередину не пустити. При помаранчевому світлі натрієвих ліхтарів, через туман, напівзігнуті постаті монотонно шаманили страшенний гуркіт. Саме тоді я й почув бочки, ці сучасні литаври, які монотонно і загрозливо нагадували про неминучий народний гнів. Це було дійсно вражаюче видовище.

Також в четвер прозвучала пісня «Разом нас багато, нас не подолати» яка тут же стала всенародним хітом. Пісня складалася тільки з гасел вміло поставлених в ряд під просту мелодію. Та все ж на майдані, серед мільйону людей, вона вражала до глибини кісток, заставляла вірити шо в нас все вийде. Та й не до складних мотивів нам тоді було.

Нарід абсолютно добровільно відмовився від насильства і алкоголю, п’яних виводили з майдану самі ж протестуючі. Таких нам не треба! Не було жодних сутичок чи бійок, в мене навіть телефон ніхто не вкрав з зовнішньої кишені. Хоч в такому натовпі зробити це було легко.

Пригадується, як приїхали Данєцкі шахтарі і Вітренко. З другої всі просто сміялися і це обеззброювало їх «священну» ходу: вони ж очікували сутичок і перепалок. Люди ж дивилися на них як на клоунів що за гроші йдуть під дурнуватими гаслами.

З шахтарями було по інакшому. Ті щиро були переконані в своїх ідеях, шо захід живе за їх гроші, шо всі ми бандерівці. Після спокійних бесід, пояснень і дружнього ставлення – коли їм приносили з помаранчевого табору теплі речі та харчі: ті розтаяли.

Здалася і влада. Це сталося в четвер. Тоді, мені здається, був справжній день перемоги помаранчевої революції. Виступали Тимошенко і Ющенко та оголосили, шо вибори визнано недійсними і буде перерахунок.

Після четверга можна вже було їхати додому. Ми свого добилися, народ довів що не бидло. Правда ми ще побули до суботи, щоб пересвідчитися шо нашу перемогу не заберуть як натовп роз’їдеться. Щоб пересвідчиться, що верховна зРада прийме те, що обіцяла. Але це вже був стан ейфорії, зник бойовий дух, всі просто раділи перемозі.

Тимошенко і далі виступала з трибуни, нарід так само ходив маршами на Верховну раду і Уряд. Та до суботи всі ключові рішення були вже прийняті і ми собі спокійно поїхали назад у Львів.

Треба відзначити, що ніколи я за такий короткий час так добре не відпочивав. Буквально за один день робота повністю вилетіла з голови, замінившись на де взяти транспорт, де поїсти, куда зараз треба йти, що кричати, за ким пильнувати аби не вийшов з уряду, хто і шо сказав по телевізору, коли хто буде виступати і де ж ві з ким ти маєш зустрітися і як їх не загубити в цьому натовпі. Та й багато інших думок як ото де взяти помаранчеві стрічки або як краще пастувати шкари аби довше не протікали. А ще спілкування з сотнями і сотнями людей, знайомими і незнайомими. Кайф, шо ти не один, шо інші теж так думають. Саме на Майдані я за тиждень зустрів майже всіх кого знав і кого давно не бачив. Тиждень насправді тривав дуже довго, кожен день був насичений місяцем подій: починався і закінчувався абсолютно несподівано.

Вернувшись у Львів я зіткнувся із захопленими та скептичними думками з приводу того, що відбулося. З захопленими все ясно. На закиди скептиків шо «от ти їхав, там за інших мерз, а насправді з того нічого не буде», я завжди відповідав одне: «Не шкодую ні за днем на майдані! Там було реально класно! Я ніколи не відчував подібного братерства. Я б ще раз поїхав навіть зараз, знаючи історію та наочно переконавшись, шо всі вони 100% брехуни, а Янукович ітак прийшов до влади.» Зрештою, через десять років знову на Євромайдані…

Андрій Риштун

Джерело