Доля, яку змінювали на Майдані․ Як українські революції стали рушієм боротьби народу

21 листопада 2004 року в Україні відбувся другий тур президентських виборів, де на найвищий пост в державі претендували тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович та колишній глава уряду і Нацбанку – Віктор Ющенко. Увечері після закриття виборчих дільниць чи не всі екзит-поли назвали переможцем саме Ющенка, але уночі 22 листопада ЦВК оголосила, що на виборах переміг Янукович.

Це все відбувалося на тлі численних повідомлень про порушення на голосуваннях і загалом передвиборчої кампанії, яка була побудована на скандалах, інтригах і навіть спробі отруєння. Як результат – після оголошення результатів виборів на наступний день, 22 листопада, у Києві почали збиратися на Майдані Незалежності ті, хто не погоджувався з фальсифікаціями та обманом. Так почалася Помаранчева революція.

Через 9 років після цих подій, 21 листопада 2013 року, люди знову вийшли на Майдан у Києві та на площі своїх міст і почалася нова Революція – Гідності. Як 20 років тому, 11 чи навіть зараз – ми кожного дня відстоюємо свій вибір та право самостійно визначати, куди та як нашій країні рухатися. Як українці всі ці роки чинять опір несправедливості та брехні – читайте в матеріалі 24 Каналу.

Помаранчева Революція: як це було

На наступний день після другого туру виборів Президента України у центрі Києва почали збиратися прихильники Віктора Ющенка. Сам тодішній кандидат на пост глави держави вночі зустрівся з тодішнім керівником ЦВК Сергієм Ківаловим і після цього заявив, що результати виборів не визнаватиме.

Ми не довіряємо підрахункам Центральної виборчої комісії. Ми закликаємо наших прихильників прийти на майдан Незалежності і захистити свою перемогу,
– сказав тоді Ющенко.

Уранці 22 листопада в Києві з'явилася бронетехніка, була посилена охорона ключових об'єктів на тлі загрози заворушень. І поки прихильники Ющенка збиралися в Києві, у Харківській, Донецькій та Луганській областях прихильники Януковича активізували сепаратистські настрої та почали говорити про федералізацію України.

Цікаво, що поки в Україні результати виборів не були затверджені офіційно, російський президент Владімір Путін уже привітав Януковича з перемогою. Здавалося б, що діяти марно, але люди на Майдані продовжували збиратися.

Помаранчевою революція стала не випадково, адже цей колір використовував Віктор Ющенко у своїй передвиборчій кампанії. Гурт "Гринджоли" з Івано-Франківська присвятив Революції пісню, яка на той час стала українським хітом – "Разом нас багато".

"Разом нас багато": дивіться відео

Уже 23 листопада кількість мітингувальників на Майдані за різними підрахунками коливалася від 100 до 500 тисяч осіб. Паралельно тривали перемовини Віктора Ющенка з чинною владою, які не давали результатів, а Верховний суд заборонив друкувати результати виборів у газеті "Урядовий кур'єр", що означало б офіційне завершення кампанії.

25 листопада 2004 року Верховний суд почав розгляд справи Ющенка проти ЦВК, де кандидат в президенти вимагав визнати результати другого туру виборів недійсними. Протягом наступних 8 днів недійсними результати голосування на тлі фальсифікацій та порушень визнала й Верховна Рада та висловила недовіру до ЦВК.

Люди на Майдані під час Помаранчевої революції / Фото Getty Images

У переговори між владою та опозицією почали втручатися іноземні посередники, адже тоді існувала фактична загроза розколу України на тлі виборів та їхніх результатів. Хоч перемовини не давали результату, та Віктор Ющенко, прихильники якого весь цей час були у Києві, відмовлявся від варіанту силового протесту.

Нехай наша акція залишається мирною. Тільки справжня сила може собі дозволити коректно, інтелігентно, гідно себе вести. Немає проблем з тим, щоб взяти приступом адміністрацію президента і Кабінет міністрів. Але ми повинні домогтися, щоб вони самі принесли нам ключі від цих будівель. І ми не підемо, поки вони це не зроблять,
– заявив Ющенко на Майдані 27 листопада.

Що точно вирізняло цей протест від подій 2013 – 2014 років – ніхто не віддавав наказу силовикам про силовий розгін мітингувальників. І влада, і опозиція, вочевидь, погоджувалися з тим, що протест повинен залишатися мирним.

3 грудня Верховний суд завершив розгляд справи за позовом Віктора Ющенка і визнав результати другого туру недійсними – тому на 26 грудня було призначено повторне голосування, на якому переміг Віктор Ющенко. Його суперник намагався оскаржити результати виборів, та ці спроби не здобули такої підтримки, тому Ющенка офіційно проголосили президентом.

23 січня 2005 року Ющенко присягнув на вірність українському народові спершу у Верховній Раді під час інавгурації, а потім перед десятками тисяч людей на Майдані.

Інавгурацію Ющенка тисячі людей дивилися на Майдані Незалежності / Фото Getty Images

Та важливо розуміти, що Помаранчева революція не була протестом за Ющенка – він радше став поштовхом до того, що назрівало роками. За останні 10 років до Революції в країні сформувався олігархат, порушувалася свобода слова, відбувалися політичні вбивства, найвідоміше з котрих – вбивство Георгія Гонзадзе, котре остаточно підірвало репутацію Леоніда Кучми, який два терміни поспіль хазяйнував на Банковій. Спершу Кучма хотів вести багатовекторну політику, але Європа все більше відверталася від України через те, що наша країна все більше ставала схожою на авторитарну державу, а "касетний" та "кольчужний" скандали хіба погіршували ситуацію.

Після надскладних 90-х років українці визначили для себе чітко, що хочуть жити, а не виживати. Якщо у 90-х складно було дивитися в майбутнє, коли треба вижити сьогодні, то в 00-х уже думали про власне майбутнє, майбутнє своєї держави, своїх дітей.

Ба більше, в політичне життя України активно втручалася Росія. Зокрема і згаданий "кольчужний скандал" зараз вважають російською операцією, метою якого став би остаточний поворот України в бік Москви.

Через 20 років багато подій того часу залишаються в пам'яті, декотрі – як культові меми. Та ж пісня "Разом нас багато", слоган "Ющенко – так", "наколоті апельсини", про які говорила Людмила Янукович на протесті на підтримку її чоловіка тощо. Однак факт залишається фактом – українці відстояли справедливість на виборах.

Революція Гідності: кров, пролита за майбутнє

Газові війни, економічна криза, розкол "помаранчевої команди" – це те, що точно згадає кожен, хто пам'ятає президентство Ющенка. Хоча поміж тим відбувалася робота над збереженням соціальної пам'яті, відновлення історичних пам'яток, визнання Голодомору геноцидом українського народу тощо.

Та факт залишається фактом – Віктор Ющенко посів лише 5-те місце в першому турі виборів у 2010 році, набравши 5,45% голосів. У другому турі ж перемогу здобув Віктор Янукович. Як й у 2005 році, кількість вдоволених і невдоволених вибором президента була доволі високою, тому багато людей ставилися до Януковича скептично. Та останньою краплею стало те, що у листопаді 2013 року уряд Азарова зупинив підготовку до підписання угоди про Асоціацію з Європейським Союзом і, зрештою, у Вільнюсі документ не був підписаний. Це означало, що Янукович має намір втягнути Україну в так званий "митний союз" Росії та Білорусі.

Журналіст Мустафа Найєм 21 листопада 2013 року о 19:55 був одним із перших, хто написав на своїй фейсбук-сторінці допис із закликом виходити на вулицю. Мовляв, якщо відгукнеться тисяча людей, то почнуть організовуватись. Незабаром на Майдані зібралося 1,5 тисячі людей. Почалася Революція Гідності.

Відомий допис Мустафи Найєма / Скриншот з мережі

Поки у мережі люди відгукувались на допис Найєма, о 20:00 на Майдані стояла вже перша людина. Це була журналістка Інна Неродик.

"Не було такого, що на Майдан "треба" йти. На Майдан не можна було не йти. Країна йшла до Європи і одного дня Азаров каже: "Атмєна, уряд зупиняє підготовку до Угоди про асоціацію з ЄС". Як це взагалі?", – пригадала свої емоції жінка.

Її фейсбук тоді просто вибухнув від обурення людей через дії влади.

Ну й хіба можна було після цього йти додому спати? Після роботи ми пішли на Майдан,
– сказала Неродик.

Уже через 3 днів відбувся наймасштабніший за останні 9 років мітинг, участь в якому взяли близько 100 тисяч осіб. Головними вимогами були:

• відставка уряду Миколи Азарова;
• зібрання позачергового засідання Верховної Ради та ухвалення усіх необхідних для підписання угоди про Асоціацію з ЄС законів, зокрема звільнення Юлії Тимошенко;
• якщо Верховна Рада не ухвалить потрібні закони – розпустити парламент та оголосити дострокові вибори.

Дива не сталося. На саміті у Вільнюсі Віктор Янукович не підписав Угоду про асоціацію. На Євроінтеграції України було поставлено хрест.

Протести перших днів можна назвати першою хвилею. Адже нова сторінка в історії Революції розпочалася у ніч з 29 на 30 листопада, після завершення саміту у Відні. Тоді вночі на Майдані залишалися кілька сотень студентів, яких побили силовики. 16 автівок зі спецпризначенцями приїхали в центр Києва, а спецпризначенці били усіх, кого бачили. Багато мітингувальників втікали від силовиків і знайшли притулок у Михайлівському Золотоверхому соборі, двері до якого відкрив послушник.

Розгін Майдану 30 листопада / Колаж 24 Каналу

Було близько сотні людей. Найперше, що потрібно було показати, – це те, що священники разом з ними, що священники не цураються та відкривають свої обійми для них. Багато з них потребували першої допомоги. Звісно, як на цей момент могли, так допомогли – перебинтували, подали теплий чай, адже потрібно було і зігрітися. Собор став таким собі прихистком для студентів. Коли "Беркут" біг за студентами, то на територію "Михайлівського" він не наважився зайти. Цей "Беркут", фізично сильний, могутній і при певній владі впав, зламався перед силою духа. І сила духа його подолала. Пригадується мені історія зі "Священного писання", коли Давид боровся з Голіафом. Голіаф також був повністю озброєний, а Давид голими руками, лише з каменем і пращею переміг його,
– розповідав священник Михайло Омелян в інтерв'ю 24 Каналу.

Постраждалі після розгону в Михайлівському соборі / Фото з фейсбук-сторінки Митрополита Епіфанія

Розгін студентів викликав неабияке обурення. І в наступні дні лік тих, хто вийшов на Майдан, уже перейшов на мільйони. На протести виходили люди різного віку – хтось не хотів жити в країні, де тебе можуть побити за протест, хтось же не хотів, аби коли-небудь на місці побитих студентів опинилися їхні діти.

Розгін Майдану повернув Революцію в зовсім інше русло. На жаль, вже тоді стало очевидним те, що протест мирним не буде. Влада дала старт насиллю.

Чесно кажучи, поки не побили студентів у ніч на 1 грудня, я думав, що Майдан буде згортатися. Туди були вже внесені певні гасла "без політики". Коли я розумію, що є такі гасла – це означає, що Майдану немає,
– пригадав священник ПЦУ Костянтин Холодов – активний учасник Революції, який опісля став військовим капеланом.

Після побиття студентів центр столиці змінився зовсім – було розгорнуте наметове містечко, з'явилася самооборона Майдану, а люди залишалися цілодобово. Хтось ночував у Михайлівському соборі, хтось – всю ніч грівся біля полум'я на Майдані Незалежності, співаючи пісень.

Наступні кілька місяців були досить складними, але водночас об'єднували всю країну від Сходу до Заходу, адже локальні Євромайдани відбувалися у Луганську й Ужгороді, у Львові та Донецьку.

Проте у січні ситуація тільки загострювалася. 16 січня Верховна Рада схвалила пакет "диктаторських законів", які були спрямовані проти мітингувальників та передбачали:

• заборону руху в колоні більше ніж 5 авто,
• 15 діб арешту за встановлений намет,
• арешт за порушення організації мітингу,
• ув'язнення за маскування чи захисний шолом.

А вже через 3 дні відбулося "Вогнехреща" – протистояння мітингувальників і силовиків на свято Водохреща за старим стилем. Тоді силовики спробували знову розігнати Майдан, але нарвалися на нечуваний опір з боку мітингувальників, які спорудили барикади та підготували коктейлі Молотова. Саме цей день багато учасників Майдану називають точкою неповернення.

"Вогнехреща" / Фото "Сумсько-київської сотні"

Бої тривали й наступні кілька днів. 22 січня, на День Собороності України снайпери вбили 21-річного Сергія Нігояна з Дніпропетровщини. Згодом смертельне вогнепальне поранення у серце отримав 25-річний білорус Михайло Жизневський. Обоє були активними учасниками Майдану ще з листопада 2013. Того ж дня зі слідами тортур було знайдено тіло Юрія Вербицького з Львівщини, якого викрали з лікарні. Згідно з висновками судмедекспертизи, Вербицький помер від переохолодження 21 січня.

Михайло Жизнєвський став першим, з ким прощалися на Майдані й проводжали його під "Плине кача..".

10 років страшного лютого

У лютому 2014 року відбулися найкривавіші події Революції Гідності – за наказом Януковича та його прибічників, центр Києва перетворився на поле битви. На дахах будинків були снайпери, які вбивали протестувальників. За 3 дні сутичок в центрі Києва з 18 по 20 лютого загинули майже 100 людей, ще 20 померли у лікарні внаслідок отриманих травм.

Поки Янукович готував свою втечу, Росія стягувала війська до Криму і під кордон України в районі Донеччини та Луганщини. Кремль почав говорити про "переворот" і вдався до втілення давнього плану з захоплення України, який йому неабияк допомогло організувати те, що по собі Янукович залишив обкрадену країну та знищену армію.

Уже наприкінці лютого 2014 року росіяни захопили Верховну Раду Криму та оголосили про підготовку псевдореферендуму. Навесні ж у Слов'янську почали діяти терористичні загони під керівництвом Ігоря Гіркіна-Стрєлкова і розпочалася АТО – тисячі учасників Майдану вирушили на Схід надалі боронити свою країну.

Іловайськ. Дебальцеве. Донецький аеропорт. Бої за Маріуполь, Слов'янськ і Краматорськ. Мінські угоди… Це все, що нам доводилося переживати і проживати далі. І знову настав страшний лютий. Уже у 2022 році.

Шлях нашої боротьби – складний та болючий, але чи можемо ми тепер просто звернути назад? Чи можемо забути про тих, хто віддав своє життя, аби ми мали кращу країну. Чи можемо ми забути про все це і не зробити свій внесок в те, аби Україна була кращою – такою, як її бачили люди на Майдані в 2004, 2013 чи 2014, якою її бачили воїни з 2014 року і якою її бачать ті, хто боронить Україну зараз?