Японія могла перемогти у Другій світовій війні: п'ять варіантів, за яких це було можливо

У Другій світовій війні Японія зіткнулася зі США в нерівній боротьбі через промислову і військову перевагу Америки. Однак навіть у такій ситуації Японія могла б поліпшити свої шанси, застосувавши більш стратегічний підхід.

Фокус переклав статтю керівника кафедри морської стратегії у Військово-морському коледжі Джеймса Холмса про те, які шанси були в Японії не програти у Другій світовій війні.

• Обмежуючись одним театром воєнних дій, дотримуючись порад адмірала Ямамото, концентруючи ресурси, а не розпилюючи їх на кількох фронтах, а також використовуючи підводні човни без обмежень, Японія збільшила б витрати для США і затягнула б конфлікт.
• Такі заходи могли б змусити Америку піти на мирні переговори, але керівництво Японії не змогло використати ці тактичні прийоми, що призвело до її остаточної поразки, незважаючи на стійкість і тактичні переваги цієї країни.

П'ять стратегічних ходів, які Японія могла б зробити для перемоги у Другій світовій війні

Давайте подивимося правді в очі. У Імператорської Японії не було практично жодних шансів перемогти США в протистоянні до переможного кінця. Відповідь криється в рішучості та ресурсах. Доти, доки американці не втрачали самовладання і вимагали від своїх лідерів домагатися повної перемоги, Вашингтон мав мандат на перетворення величезного промислового потенціалу республіки на практично непереможну армаду кораблів, літаків і озброєнь. Така матеріальна перевага була просто нездоланною для Японії — острівної держави з економікою, що становить десяту частину американської.

Кількість має власну якість. Жодна сила волі або бойова віртуозність не зможуть компенсувати занадто велику нерівність у чисельності. Токіо зіткнувся з цією проблемою після Перл-Гарбора.

Тому Японія ніколи не змогла б розгромити морські сили США в Тихому океані і нав'язати Вашингтону свої умови. Але це не означає, що вона не могла виграти Другу світову війну. Звучить контрінтуїтивно, чи не так? Але слабкі іноді перемагають. Як зазначає стратегічний мудрець Карл фон Клаузевіц, історія знає безліч прикладів, коли слабкі домагалися свого. Справді, Клаузевіц зазначає, що іноді меншому протвнику має сенс першим вступити в боротьбу. Якщо його керівництво розглядає силу як єдиний засіб, а тенденції розвитку подій виглядають несприятливо — інакше кажучи, якщо просто зараз усе складається якнайкраще, — то чому б не діяти?

На думку великого Карла, є три основні способи виграти війну. По-перше, ви можете розгромити збройні сили противника і диктувати йому будь-які умови. Другий — стягнути з противника вищу ціну, ніж він готовий заплатити за досягнення своїх цілей. Цінність, яку воююча сторона надає своїм політичним цілям, визначає, скільки ресурсів і протягом якого часу вона готова витрачати на їх досягнення. Вжиття заходів, що змушують супротивника витрачати більше життів, озброєнь або цінних ресурсів, — один зі способів підвищити ціну, як і затягування протистояння, щоб він сплачував більші витрати. І по-третє, ви можете збентежити його, переконавши в тому, що йому навряд чи вдасться досягти своїх військових цілей.

Розчарований супротивник або той, хто уникає військових витрат, — це поступливий супротивник. Він укладає найвигіднішу угоду, щоб вийти зі скрутного становища.

Якщо військовий тріумф був недосяжний для Токіо, на Тихому океані залишалися два останні способи. Японське командування могло економити ресурси, скорочуючи невідповідність сил між ворогуючими сторонами. Вони могли зробити конфлікт більш дорогим, болючим і затяжним для Америки, підірвавши її рішучість. Або, навпаки, вони могли б взагалі не розпалювати лють американців, щоб не розв'язувати тотальну війну. Відмовившись від удару по Гаваях, вони могли б послабити рішучість противника або, можливо, зовсім вивести його з гри.

У підсумку жодна дія сама по собі — жодна стратагема чи потужний удар — не привели б до перемоги над Сполученими Штатами. Швидше, японським командирам слід було думати і діяти менш тактично і більш стратегічно. Тим самим вони підвищили б шанси Японії.

Це приводить нас до "п'яти способів, якими Японія могла б перемогти". Перелічені нижче пункти далеко не виключають один одного. Японське керівництво підвищило б свої шанси, якби вжило їх усі. І, зрозуміло, вжиття деяких із цих заходів вимагало б від керівництва надприродної прозорливості. Передбачення — це чеснота, якої так не вистачало імператору, який вагався, і ворогуючим військовим командирам Японії. Чи можна було розраховувати на розсудливість у їхніх діях — це тема для дискусій. Отже, почнемо!

Вести одну війну за раз

Стримування ворогів — обов'язкова умова навіть для найсильніших бійців. Маленьким державам з великими амбіціями необхідно уникати війни з усіма підряд. Нав'язування дисципліни у війнах було особливо важким для Японії, чия політична система — на жаль, на зразок імперської Німеччини — була розділена на Імператорську японську армію і флот (IJA і IJN), без будь-якого значущого цивільного політичного нагляду. За відсутності сильного імператора армія і флот могли вільно потурати своїм міжусобним протистоянням, борючись за вплив і престиж. Армія звернула свій погляд на континентальну Азію, де намічалася сухопутна кампанія в Маньчжурії, а потім і в самому Китаї.

Флот наполягав на морській кампанії, спрямованій на видобуток ресурсів у Південно-Східній Азії. Піддавшись цим протилежним прагненням у період з 1931 по 1941 рік, Японія фактично оточила себе ворогами з власної волі — вторглася в Маньчжурію і Китай, потім обрушилася на імперські держави в Південно-Східній Азії і, врешті-решт, завдала удару по Перл-Гарбору. Будь-який тактик, який хоч трохи стоїть на ногах, скаже вам, що вісь загроз на 360 градусів, коли вороги з усіх боків, веде до небезпечних ситуацій. Токіо слід було визначити пріоритети. Можливо, він досяг би деяких своїх цілей, якби діяв послідовно.

Прислухатися до Ямамото

Адмірал Ісороку Ямамото нібито попереджав своїх командирів, що Японія повинна здобути швидку, рішучу перемогу, щоб не розбудити американського "сплячого велетня" з фатальними для Японії наслідками. Японія, як пророкував Ямамото, може творити, що їй заманеться, протягом шести місяців — у кращому разі року, — перш ніж Сполучені Штати зберуть усі свої сили для бойових дій. За цей час Японія мала приголомшити американське суспільство компромісним миром — по суті, розподілом Тихого океану, — і водночас зміцнити острівний оборонний периметр, що оточує завойовані японською зброєю території Азійсько-Тихоокеанського регіону. А якби зусилля не увінчалися успіхом? Американська промисловість почала б масово виробляти озброєння, а на театр воєнних дій почали б прибувати нові кораблі, закладені згідно із Законом про два океани 1940 року — по суті, другий, посилений флот США. Баланс зміниться безповоротно. Коротше кажучи, Ямамото застерігав воєначальників від "написання сценаріїв" з упевненістю в тому, що супротивник робитиме саме те, що вони передбачають. Адмірал знав дещо про Сполучені Штати і розумів схильність американців діяти всупереч очікуванням.

Не слухати Ямамото

Якщо на стратегічному рівні адмірал Ямамото давав мудрі поради, то на оперативному рівні вони були сумнівними. Його розв'язання проблеми прихованої матеріальної переваги США полягало в нанесенні удару по тому, що військово-морські фахівці вважали осередком ворожої могутності, — бойовому флоту противника. Протягом десятиліть планувальники японського флоту планували проводити "перехоплювальні операції", щоб уповільнити й послабити Тихоокеанський флот США, який рухався на захід, імовірно для допомоги Філіппінським островам.

Коли авіація і підводні човни, розміщені на віддалених островах, скоротять Тихоокеанський флот, бойовий флот Японії повинен буде почати вирішальну битву. Однак Ямамото переконав командування флоту відмовитися від перехоплювальних операцій на користь раптового удару по Перл-Гарбору. Але насправді бойова лінія, розміщена на Гаваях, не була ядром американської військово-морської могутності. Ним був флот, що зароджувався в рамках "Закону про два океани". Тому найкраще, чого могла домогтися схема Ямамото, — це відстрочити американський контрнаступ на 1943 рік. Можливо, Токіо було б краще дотримуватися міжвоєнного плану, що призвело б до збільшення витрат США, затягнуло б конфлікт і потенційно позбавило б США рішучості.

Концентрувати, а не розпорошувати ресурси

Подібно до того, як японські чиновники були просто нездатні обмежитися однією війною за раз, вони були просто не в змозі обмежити кількість активних операцій і театрів бойових дій. Подивіться на дії Японії в 1942 році. Оперативні групи флоту завдали удару в Індійському океані, влаштувавши Перл-Гарбор британському Східному флоту біля Цейлону. Вони вважали за необхідне зміцнити північний фланг у битві за Мідвей, напавши на віддалені Алеутські острови. І вони розширили зовнішній периметр оборони імперії — і взяли на себе захист величезного нового водного простору, — відкривши другий театр воєнних дій на Соломонових островах у марній спробі перерізати морські шляхи, що з'єднують Північну Америку з Австралією. Слабкий боєць зобов'язаний запитати себе, чи настільки великі вигоди від другорядних підприємств і чим він ризикує на найважливіших театрах, перш ніж починати нові авантюри. Японія, яка мала менші ресурси, своєю стратегічною недисциплінованістю збільшила витрати для себе самої більше, ніж Сполучені Штати.

Вести необмежену підводну війну

Незрозуміло, але Імператорський флот Японії знехтував тим, що Тихоокеанський флот США почав робити, доки його лінкори в Перл-Гарборі ще догоряли: на повну потужність задіяти свої підводні сили, щоб топити будь-яке судно, військове чи торговельне, яке ходить під ворожим прапором. До 1945 року американські підводні човни розчленували острівну імперію, перерізавши судноплавні шляхи, що з'єднують її частини. Японські підводні човни нічим не поступалися підводному флоту ВМС США. Командирам японського флоту слід було поглянути на морську карту, зрозуміти, що американським військово-морським силам доводиться долати тисячі миль океану, щоб дістатися до західної частини Тихого океану, і доручити шкіперам підводних човнів зробити транс-тихоокеанські морські шляхи забороненою зоною для американського судноплавства. Важко уявити собі простішу й економічно ефективнішу схему, за допомогою якої японський флот міг би завдати важкої поразки своєму супротивнику. Нехтування підводною війною було непростимим оперативним проступком.

Про автора

Джеймс Холмс завідує кафедрою морської стратегії імені Дж. К. Вайлі у Військово-морському коледжі і працює викладачем Школи суспільних і міжнародних відносин Університету Джорджії. Колишній офіцер ВМС США, який займався надводними бойовими діями, він був останнім в історії офіцером-артилеристом, який у гніві гатив із головних знарядь лінкора під час першої війни в Перській затоці 1991 року. У 1994 році він отримав нагороду Фонду Військово-морського коледжу, яка означає, що він став найкращим випускником свого курсу. Серед його книг — "Red Star over the Pacific", що стала найкращою книгою 2010 року за версією журналу Atlantic Monthly і увійшла до списку обов'язкового професійного читання ВМС. Генерал Джеймс Меттіс вважає його "некерованим".