«Холостяк» Олександр Терен: Популізм уже не працює, але досі йде телемарафон з настроєм, ніби «ще трошечки — й уже знову шашлик»

Ветеран, громадський діяч, ведучий власного ютуб-проєкту, один з лідерів країни за версією«УП»  і головний герой шоу «Холостяк-13» на СТБ — все це про Олександра «Терена» Будька. Він — молодий хлопець із Рівного, який до повномасштабної війни готував каву в одному з київських закладів, пішов добровольцем на фронт, отримав важке поранення і довів, що ветеран після ампутації кінцівок може жити активним життям, стати успішним і реалізувати будь-які свої задуми.

Буквально за два роки він запустив власний проєкт на ютубі, бере участь у різних шоу та подкастах, роздає інтерв’ю, написав автобіографічну книгу «Історія впертого чоловіка», взяв участь в «Іграх нескорених», де став бронзовим призером у плаванні на 50 метрів вільним стилем, узяв участь у хореографічній постановці «Жизель» United Ukrainian Ballet у Каліфорнії, постійно організовує збори на потреби українських військових і зрештою став головним Холостяком, а днями також увійшов до сотні лідерів України за версією «Української правди».

Та у розмові з «Детектором медіа» Олександр Будько говорить: медійність для нього — не самоціль, а лише спосіб ефективніше популяризувати те, що зараз дуже потрібно українському суспільству — безбар’єрність, повагу до ветеранів і людей з інвалідністю, українську мову й культуру. А ще він розповів, що дало йому сили не здатися після важкого поранення, а навпаки — жити активніше, ніж раніше.

 Олександр Терен під час інтерв’ю «Детектору медіа»

— У вас є дуже багато регалій — ветеран, громадський діяч, хтось шоуменом називає, хтось — блогером. Як би ви себе назвали?

— Я про це думав неодноразово. І навіть учора на одному з форумів багато чого прозвучало про мене — і я подумав, що це занадто. Я себе ідентифікую насамперед як ветерана та громадського діяча. Ветерани — це та частина суспільства, до якої я належу. А громадський діяч — це людина, яка діє і намагається позитивно впливати на суспільство. Тому цих двох регалій, як ви сказали, буде достатньо.

— Я передивлялася ваше інтерв’ю з Машею Єфросиніною і ви сказали, що з дитинства читали історичну літературу та цікавилися національно-визвольними змаганнями українців, але при цьому ви навіть морально не готувалися до війни та не очікували її. Хіба в цьому немає певної суперечності?

— Я не очікував цього у 2022-му. Але, звичайно, я пам’ятаю 2014 рік, коли почалася анексія Криму та війна в Донецькій і Луганській областях. Така територіально обмежена і частково гібридна війна дещо притуплює розуміння того, що воєнні дії з цих двох областей можуть перекинутися на решту території країни. Ось тому я не очікував, що вона буде по всій території нашої держави, починаючи з Києва. Тобто я не очікував, що вона розпочнеться такими силами, коли вже колони з сотнями одиниць техніки будуть заходити прямо на Київ. Я не думав, що російській владі може вистачити розуму робити такий тупий і, можливо, далекоглядний у їхньому баченні, але загалом недалекоглядний хід, який вони зробили. Це по-дурному насправді.

— Чому «Терен»? Можливо, ви десь це казали і я пропустила, але це цікаво.

— Тут немає якоїсь суперісторії. Це все почалося з моменту, коли стали популярними соцмережі й треба було придумати собі якийсь username. Це було років 10, можливо, навіть 12 тому. Якось так спало на думку. Я не асоціював тоді дуже сильно себе саме з тереном. Це було просто прізвисько в інтернеті. Але щодалі воно було зі мною, то більше виникали якісь асоціації — і це прізвисько згодом стало моїм позивним.

 Олександр Терен розповів про свою участь у російсько-українській війні

— На початку вторгнення ви були в Києві й це вас не влаштовувало — ви хотіли на справжній фронт. І ви також розповідали, що навіть уже на фронті не думали, що можете загинути чи отримати важке поранення. Хтось скаже, що це — бездумність або юнацька сміливість, неусвідомленість. Що ви зараз про це думаєте?

— У моїй книжці це описано й усі ці відповіді в принципі є. Звичайно, що були поривання на фронт і мною справді рухав якийсь максималізм. Я не безстрашний, просто коли ти не знаєш, що це, в тебе немає такого чіткого усвідомлення небезпеки й страху. Це навіяно романтикою десятків книг про січових стрільців, про УПА і так далі, які я прочитав. Сформувалася романтизована картина війни. Але коли я вперше взяв зброю, опинився на фронті, швидко прийшло розуміння того, що це вже не забавка й таку саму зброю має ворог і може тебе вбити. Тому це було лише на початку, коли ми були ще в більш-менш безпечних умовах і не брали участі в прямих боях. Але на фронті цей романтизм розвіявся і страх був. Навіть у книзі я писав, що не бояться лише дурні. Страх — це абсолютно нормально, тим паче на війні, тому що це захисна реакція, яка повинна бути в кожної нормальної людини, якщо вона усвідомлює, що навколо відбувається.

— Також ви неодноразово розповідали, як отримали свої протези та що вони у вас доволі хороші. Може, ви знаєте, яка ситуація в інших військових?

— На той період, коли я протезувався і проходив реабілітацію, всі ті люди, які були навколо мене, отримували протези, як і я. Не чув, щоб комусь не давали протезів і що в когось виникають проблеми з цим. Усе це працювало і, в принципі, працює й зараз. Я приходжу в госпіталі до хлопців або в реабілітаційні центри та завжди кажу їм, що я відкритий з усіх питань: реабілітація, протезування, все-все... І щодо протезування майже не виникає жодних питань, окрім тих людей, які ще не запротезовані — вони питають рекомендації, куди піти, як правильно обрати. Нема такого, що людина ходить, шукає, а її всі футболять. Жодного разу я з таким не стикався.

Звичайно, є складні ампутації — вичленення стегна, руки, коли немає куди приставити протез. Тобто якщо у тому місці вже немає достатньої кількості плоті — це складно. Тому люди шукають, де таку складну ампутацію запротезувати.

— Я читала роман Габріель Зевін «Завтра, завтра, завтра». Це — історія про двох друзів, які створювали відеоігри. Один із головних героїв ще підлітком потрапив у страшну аварію, після якої його нога була сильно роздроблена. Її намагалися врятувати, але він за нею погано доглядав і через ускладнення згодом її довелося ампутувати.

— Цікаво, треба почитати.

 Уже після запису цього інтерв’ю Олександр Терен показав в інстаграмі, що читає цю книгу

— До чого я веду. Частина цієї книжки описує фантомні болі, які мучили цього хлопця роками. Через них він був настільки роздратованим, що це почало впливати на його життя, руйнувати стосунки з людьми. Натомість ви вже десь через пів року після поранення почали ставати публічною персоною. І завжди були таким позитивним, що взагалі непомітно якогось дискомфорту. Як вам це вдалося?

— Фантомні болі абсолютно індивідуально проявляються і, наскільки я знаю, в більшості випадків вони проходять уже навіть під час реабілітації. Коли людина робить буквально перші кроки на протезах, за якийсь час вони майже зникають. У моєму випадку було надзвичайно боляче перші два місяці, я навіть не спав фактично. Але згодом і болі зменшилися, і я вже до них звик. Тому коли я почав виходити на публіку, мені було значно легше.

— Про це у вас усі питають, але це неможливо не запитати ще раз. Як вам вдається бути таким позитивним, самоіронічним, завжди жартувати та з гумором ставитися до травми?

— Це — внутрішнє відчуття, яке було в мені завжди. Не було якихось таких змін, — можливо, хтось думає, що це після поранення я так змінився. Насправді в мені завжди був позитив і саме таке ставлення до подій. Тому, можливо, після поранення це лише підкріпилося. Ну і, як я казав, я часто буваю в госпіталях і спілкуюся з хлопцями. Я вкрай рідко бачу, що хтось падає духом, — можливо, вони цього не показують просто. Але в цілому всі дуже вмотивовані й дуже класно, що є позитивні приклади людей, які повноцінно живуть, навіть більш активно, ніж це було до поранення. Тому я думаю, що такі речі теж сприяють прийняттю себе, самомобілізації, що все не настільки погано й ось живі приклади того, що життя може бути повноцінним. І я також намагаюся бути таким прикладом.

 Олександр Терен уже вкотре чує про те, наскільки він позитивний

— У якийсь момент ви стали дуже відомою людиною. Ви вже звикли до цієї публічності?

— Насправді я цього не відстежую. Просто живу і не особливо зважаю, коли люди дивляться на мене. Тобто коли я не до кінця розумію, чи це через мій вигляд і через те, що я на протезах, чи через те, що вони мене впізнали. Але в цілому ця медійність — дуже хороший ресурс для тих речей, які я хочу популяризувати. І радію, що люди це розуміють, люди це приймають і вдячні. Неодноразово до мене підходили незнайомі люди й казали «дякую за діяльність» — це мені подобається, бо це не просто там фото для сториз, а справді люди розуміють цінність того, що я роблю.

— Зараз багато хто мріє бути блогером, не думаючи про те, що він буде доносити людям. Тобто це — така популярність заради самої популярності. Але ви не один раз казали, що для вас це лише інструмент. Розкажіть трошки про вашу місію й те, як популярність допомагає вам.

— Для мене це можливість бути прикладом, зокрема для тих військових, які зараз у госпіталях в очікуваннях чогось невідомого. Я розумію їх, бо коли сам був у лікарні та ще не мав протезів, я не уявляв, що на мене чекає, чи буду я ходити, на чому я буду ходити тощо. Тож приклади людей із такими пораненнями, які при цьому доволі медійні, показували, що не все втрачено. Інша сторона — це знову ж похідна звідси. Я про безбар’єрність, тобто про поширення ідеї безбар’єрного суспільства. І мова тут не лише про фізичну безбар’єрність, а й ментальну — і власне це те, до чого я прагну і що вважаю дуже важливим. Я про інформаційну безбар’єрність, завдяки якій люди зрозуміють, чому потрібна фізична. Це — дві ключові тези, які я проговорюю.

А ще своєю діяльністю я намагаюся популяризувати українську мову, українську культуру й українську ідею загалом. Хочеться, щоб якомога більше людей розуміло сенс цього.

— У вас є проєкт «Відвал ніг»про наші міста. Судячи з нього, з безбар’єрністю у нас дуже погано. Чому так і як це змінити?

— Чому так, можна думати довго. Якщо коротко, то в суспільстві бракує розуміння важливості цього. Це та інформаційна безбар’єрність, про яку я вже казав. І власне для того, щоб ці зміни настали, ми запустили шоу «Відвал ніг». Я хочу якомога більше висвітлити питання інклюзивності, щоб про нього знали не лише представники активної частини суспільства, а й, скажімо, середньостатистичні українці.

— Саме тому ви обрали такий формат?

— Так, бо якщо контент цікавий і поданий не напряжно, то його подивляться більше людей, зокрема й ті, хто раніше не цікавився питаннями безбар’єрності. Що більше людей буде дізнаватися про цей біль, про ці питання, про те, що кожен стикається з цими проблемами — високими бордюрами, незручними пандусами, тотальною наявністю сходинок всюди — то швидше це зміниться.

— Суспільству бракує розуміння того, що це — проблема не лише людей з інвалідністю, а маломобільних людей загалом. І маломобільним може стати будь-хто і в будь-який момент. Для цього достатньо важкої валізи.

— Абсолютно правильно. Це і про людину, яка зламала ногу або має іншу травму, наприклад, спортивну, і про людей поважного віку, і про людей із дітьми на візочках, і якщо в тебе важка сумка. В усіх випадках тобі важко або навіть неможливо долати сходи. Тому відсутність безбар’єрності — це проблема всього суспільства, не лише людей з інвалідністю. Бо сьогодні ти активний і для тебе немає проблем підійматися сходами, а завтра ти можеш вивихнути ногу.

— Є ще одна проблема — брак паркувальних місць для людей з інвалідністю або брак розуміння, що їх не можна просто так займати. Це теж проблема, про яку варто говорити?

— Навіть там, де є паркомісця для людей з інвалідністю, їх просто займають, тому що суспільство звикло не помічати цих людей. І зараз, коли їх через війну стає все більше, багато хто досі ніби відмовляється бачити це та продовжує так робити. 5 листопада у мене на каналі вийшов додатковий випуск «Відвалу ніг» саме про паркомісця для людей з інвалідністю. (Його видалили через скарги однієї з порушниць, яка потрапила на відео. Пізніше відео відновили з заблюреним обличчям жінки — «ДМ»).

Випуск «Відвалу ніг» про проблеми з паркомісцями для людей з інвалідністю на якийсь час був видалений із ютубу через скарги однієї з водійок, яка порушила правила та потрапила на відео

Там я і хлопці з гурту «Курган&Agregat» порушуємо цю проблему. Це — справді проблема. Не просто так існують місця для людей з інвалідністю і не просто так вони розташовані ближче до входу в торгові центри — людині без інвалідності легше пройти трішки далі, ніж людині на протезі чи на кріслі. Ще ці місця не просто так є ширшими — бо людям з інвалідністю складно виходити з авто, для цього потрібен достатній простір. Якщо в тебе колісне крісло, а хтось припаркувався надто близько і не залишив тобі можливості зайти чи вийти з машини — ти заблокований. Але багато людей навіть не замислюються про цю проблему, поки вона не спіткала їх самих. І тут питання не в тому, що хтось робить це навмисно, а в тому, що корінь проблеми — це брак знань.

— Робиш зауваження — і всі такі: «я на 5 хвилин», «мені в аптеку терміново»...

— Так, усі різко прям помирають і в них усе горить. А ти просто намотуєш кола й не маєш де зупинитися зі своєю інвалідністю, хоча закон тобі надає перевагу.

Я чув про неодноразові випадки, коли зверталися щодо цього до поліції, а поліціянти просто махали рукою і ніяк не реагували. Муніципальна варта, яка має за це штрафувати, теж нічого не робить із цим.

— Сама назва вашого проєкту «Відвал ніг» іронічна. Дехто її не сприймає, бо вважає, що це певне глузування з людей, які втратили ноги. Але я розумію, що це — частина оцієї комічної подачі та легкості.

— Ми назвали «Відвал ніг» розважальним шоу і тому саме сприйняття назви в людей зовсім інше — на позитиві. Бо якби ми просто зробили серйозне інклюзивне шоу, його дивилися б, на жаль, лише ті, хто і так цікавиться цією темою. Ми б так нікого на свій бік не перетягнули. А ми вирішили тему інклюзивності подати цікаво, неординарно, загорнути її в обгортку з позитиву і гумору. Так більше шансів завоювати нову аудиторію, поширити нашу ідею на широкий загал, на людей, які ніколи раніше такою тематикою не цікавились. І мені здається, що нам це вдалося.

 Олександр Терен і шоумен Женя Янович намагаються потрапити до одного з закладів Житомира на колісних кріслах

— Ви ж, напевно, відстежували результати шоу? Чи відчули ви хоча б якусь реакцію на нього?

— Звичайно, є навіть практичні зміни, які впровадили деякі міста або приватні підприємства. Ми навіть не очікували, якщо чесно, і не робили ставку саме на те, що після нашого проєкту будуть створені безбар’єрні простори, основна ціль була донести ідею. Але в багатьох місцях доставили пандуси, відремонтували їх, переробили вхідні групи. Тому можу сказати, що є фізичні зміни, і те, чого ми так прагнули, — ментальні зміни. Багато людей рекомендують шоу своїм друзям, діти дивляться, старші люди. Тобто аудиторія дуже широка і це радує.

— Але я так розумію, що цей проєкт не є самоокупним?

— Ні, звичайно. Виробництво такого шоу дороге, але в нас є спонсор — «Ощадбанк». Вони повірили в цей проєкт і не прогадали.

Але наразі ми його закрили. Поки не знаю, чи тимчасово, чи назавжди. Скажімо так, продюсерка проєкту Наталія Гаріпова поки зробила такий вибір. Тому наступний сезон не знімається і не знаю, чи колись буде зніматися.

 Олександр Терен розповідає про інклюзію та шоу «Відвал ніг»

— Ви казали, що інклюзія — це не тільки про фізичну доступність, а й про сприйняття суспільства. Я бачила відео: ветеран із протезом замість руки розповів, що до нього в супермаркеті підійшов чоловік зі словами «накрий чимось протез, бо моїй дитині страшно на нього дивитися».

— Ого, неприємно, мабуть.

— Думаю, такий випадок непоодинокий. Велика частина суспільства ще не знає, як поводитися з людьми з ампутаціями. Що ви про це скажете?

— Єдино правильної відповіді немає і має пройти час для того, щоб суспільство усвідомило, що просто ігнорувати людей з інвалідністю не можна. Це — нові виклики й перед суспільством, і перед ветеранами, і перед людьми з інвалідністю. Зараз у світі й квадробери, і що хочеш — нічим нікого не здивуєш, а тут раптом дивує те, що людина не має ноги чи руки. Тому це складне запитання, яке не має однозначної відповіді. Якщо мова про людей з інвалідністю, то має бути повага й розуміння. Якщо йдеться про ветеранів, то також має бути елементарна вдячність за те, що вони жертвували собою.

— Ви написали автобіографічну книгу. Вам було про що розповісти, але я розумію, що для написання книги потрібні певні літературні навички. Як вам це вдалося?

— Я ніколи не писав особливо, але багато читав — це допомогло певною мірою і повпливало на формування літературного смаку та певне розуміння літератури. Я почав писати в інстаграмі про війну і про наші будні, але люди просили більше і більше. Тому я погодився написати цю книгу, не маючи наміру потрапляти до списку літераторів. Просто, скажімо так, щоб закрити свій внутрішній запит і потішити людей, які цього чекали. А ще мені порадили один курс, на який якраз тоді набирали слухачів.

 Обкладинка книги Олександра Терена «Історія впертого чоловіка»

— А що за курс?

— «Голос війни» називається. Це — курс для військових, щоб навчити їх документувати всі спогади й писати. Він тривав близько двох місяців і я пройшов його. Це дало розуміння, як писати, як будувати діалоги, сюжет. Тому так, усе ж таки певні навички з’явилися і, звичайно, я читав літературу про те, як це все краще зробити. Тому вийшло так, як вийшло.

— В українському суспільстві є ще така проблема як розчарування, зневіра. Опитування показують, що все більше людей готові до переговорів із Росією, хоча Росія насправді не налаштована на переговори. Це страшно звучить, але є певні капітуляційні настрої. Як це змінити?

— Складно щось змінювати, бо майже три роки повномасштабної війни, люди виснажені. Мені здається, що потрібна правильна комунікація держави з суспільством — прозора, чесна і без популізму. Популізм уже не працює, але досі йде телемарафон з таким настроєм, ніби «скоро переможемо, ще трошечки — й уже знову шашлик». Це зараз лише шкодить, б люди вже не вірять. І ще дратують постійні обіцянки, які не збуваються. В результаті люди не вірять владі й державним комунікаціям.

— Росія докладає максимум зусиль, поширюючи дезінформацію і підсилюючи суперечності в суспільстві, аби зірвати в нас мобілізацію. І все частіше я бачу в соцмережах, що головний ворог для багатьох — ТЦК, а не Росія і Путін. Тобто частково це їм вдається, і можна сказати, що ми, як і росіяни, яких ми за це висміюємо, теж ведемося на пропаганду. Що з цим робити?

— Що з цим робити, в мене, чесно, відповіді немає й навіть розпач через це. Взагалі сюди підходить відповідь на попереднє запитання, тобто знову ж таки правильна нормальна комунікація. Та, як ми бачимо, її немає і в принципі не може бути, тому що вже наша влада занадто далеко зайшла у своїх обіцянках, які не здійснюються. Я маю величезний сумнів, що хтось із них може, скажімо, визнати свої помилки, покласти руку на серце і сказати «все, будемо тепер жити чесно, по-новому». Я не знаю, що сказати, крім того, що у нас єдиний шлях — боротися з дезінформацією, набувати більше медіаграмотності, щоб люди менше велися на російську пропаганду та дезінформацію.

— Наша стійкість залежить від того, яку інформацію ми споживаємо. Яку інформацію споживаєте ви? Де ви черпаєте новини? Де категорично не рекомендуєте читати новини?

— Насправді я не читаю багато ресурсів. Основне — це, звичайно, дуже багато новин не внутрішніх, а якраз новин зовнішніх, тобто про геополітику. Мене цікавлять події в інших країнах і те, як це буде впливати на Україну.

— А про які медіа ви зараз говорите?

— Мені важко зараз віддати перевагу якимось конкретним медіа. Здається, що медіа зараз дуже багато, але визначитися складно.

— Якщо повернутися до теми українізації, то в інтерв’ю Еммі Антонюк ви казали, що на «Холостяку» хочете бачити тільки україномовних дівчат. Чи не було до вас претензій, що це, мовляв, «ущємлєніє»?

— Було багато перепалок щодо мовного питання. Я завжди посилаюся на історичні факти — на те, скільки людей було вбито через мову і що русифікували нас насильно. Тому коли кажуть про лагідну українізацію, я кажу, що нас ніхто лагідно не русифікував — були вбивства, терор, смерті й ви зараз фактично це покриваєте. Але деякі люди не сприймають аргументів і треба знаходити хитріші методи, щоб перевести таких на українську. Тому я сказав, що на «Холостяку» не хочу бачити дівчат «какая разніца».

— Я розумію, що про «Холостяк» ви не маєте права розголошувати деталі, але ви можете дати якісь загальні оцінки. Чи все так, як ви собі уявляли, чи складно було, чи дуже напружені були зйомки?

— Я мав певні упередження, бо ніколи раніше не дивився такі шоу — думав, що там усе за наперед прописаним сценарієм, що треба вчити текст. Але виявилося, що це не так — справді все реаліті. Можу точно сказати, що на зйомках «Холостяка» все як у житті. Тобто це — твої справжні емоції, справжні слова і жодних текстів. А самі зйомки були дійсно складні — вони щодня з ранку до вечора і щодня нові локації, нові емоції. Звичайно, було нелегко як в емоційному плані, так і у фізичному. Втомлювався спочатку, але якось втягуєшся в це швидко і живеш ніби в іншому вимірі. В цілому досвід дуже позитивний, попри певні нюанси, пов’язані з внутрішніми відчуттями. Бо коли вісім камер тебе знімає і ще 30 людей збоку — а треба бути щирим і проявляти емоції, то це як мінімум незвично.

— Раніше «Холостяк» був практично повністю російськомовним і лише одна-дві учасниці спілкувалися українською. Також у фокусі були інші цінності — головний герой завжди був дуже успішним у фінансовому плані й на цьому прямо акцентували. Я не кажу, що ви неуспішний...

— Але в мене нема заводу. Розумію, про що ви.

— Так, ви — не бізнесмен, який має великі підприємства, і не принц заморський. У фокусі шоу ваша громадська діяльність, участь у війні. Тобто воно кардинально змінилося за своїми цінностями. Чи можна сказати, що так, як змінився «Холостяк», змінилось і суспільство, що це — проєкція тих метаморфоз, які відбулися з українцями?

— Я думаю, що ми на шляху цих змін і такі проєкти є каталізатором цього. Принаймні я хочу вірити в те, що наше суспільство зміниться так, як змінилося шоу «Холостяк» за своєю суттю. Для мене участь у цьому шоу є можливістю для більшої кількості людей донести ті речі, які я вважаю важливими. Якщо, умовно, «Відвал ніг» дивилася ширша аудиторія, ніж зацікавлених темою інклюзії людей, але все ж не так багато, як «Холостяк», то це для мене шанс привернути увагу до нього. Якщо «Холостяк» дивляться близько 10 млн людей у країні, то частина цих людей зайде глянути й «Відвал ніг». І це широка аудиторія — і молодь, якій цікаво там глянути на якісь наші приколи, і бабусі, які будуть дивитися, бо «такий гарний хлопчик із протезами, бідненький». Тому я сподіваюся, що таким чином наше суспільство зміниться в бік безбар’єрності.

 Олександр Терен про свою участь у шоу «Холостяк»

— Дехто скептично ставиться до вашої участі в такому шоу. Я зараз не про коментарі «чого він не на фронті?» від людей, які полінувалися глянути, хто ви такий. Я про негативні відгуки від деяких військових, які не оцінили вашу діяльність. Наприклад, були відгуки на кшталт «він уже загрався у це шоуменство» або що ви паразитуєте на образі ветерана, щоб здобути якісь дивіденди, зокрема, медійність. Що б ви на це відповіли?

— Хай вони заграються. Я нікому не забороняю втратити ноги й робити те саме. Я не прагну бути для всіх супердобрим і розумію, що цього ніколи не доб’єшся, бо завжди буде хтось, хто не розуміє чи не схвалює твоєї діяльності. Але навіть якби я робив це тільки заради своєї популярності, то що в цьому поганого? Я живу так, як хочу жити, роблю те, що хочу робити. Якщо це висвітлюється і про це говорять у медіа, значить це їм цікаво. Я сам ні в кого не прошу зробити про себе матеріал. Тому стати популярним заради самої популярності — не моя мета. Я намагаюся показати, що бути ветераном із пораненням — не кінець світу і не кінець життя.

— Ви не раз в інтерв’ю розповідали про те, що постійно займаєтеся спортом. Яким? Як часто?

— У залі тренуюсь і плаваю. Сьогодні якраз басейн і зал. Фактично кожного дня в мене тренування. Я — за здоровий спосіб життя і радію, що я маю змогу тренуватися. Ми зараз із тренером шукаємо способи, як ще ефективніше робити це на протезах, тобто зараз у нас такий пошук оптимальних занять для мене. Але тренування є — і це супер.

— Які у вас плани на майбутнє? Чи задумані якісь проєкти?

— Планую стендап-тур Україною. І планую почати писати наступну книгу найближчим часом. Відчуваю, що пора, і є бажання.

— Стендап — це буде комедія спостереження?

— Так.

— А книга яка? Знову автобіографія?

— Саме вона. Продовження вже після поранення. Мотиваційна більше, нон-фікшн.

— Є щось, що б ви хотіли додати наприкінці розмови?

— Хочу повернутися до запитання про ворожу пропаганду і зневіру українців. Хочеться закликати людей найперше розуміти одне до одного — менше ненависті, яка ллється з російської пропаганди та яка підсилює якісь розколи й негативні моменти, що в нас є. Росіяни насправді не дурні й бачать, де можна підтиснути на наше суспільство так, щоб розпалити внутрішню ненависть і розколоти нас. Нам треба вчитися розпізнавати маніпуляції та не дати себе обдурити.

  Олександр Терен і Юлія Лавришин

ФОТО: Максим Поліщук, «Детектор медіа»; скриншоти з ютубу; візитівка шоу «Холостяк», обкладинка книги «Історія впертого чоловіка»