«Путін помер» у «Дикому театрі»

Образ сучасного російського диктатора викликає в людей найрізноманітніші почуття. Хтось відверто захоплюється ним, а хтось так само відверто бажає йому смерті. Для когось подія кінця життя лідера сусідньої країни-агресора стане ледь не особистим горем, а для когось — приводом для радості та навіть святкування. Рано чи пізно у Вікіпедії таки з’явиться дата його смерті, й буде вона справжньою чи ні — досліджуватимуть усі, кому вистачить часу та бажання. Я ж пропоную огляд мистецької сатисфакції, яка точно відбулася, — вистави столичного «Дикого театру» «Тіні».

«Дикий театр» — незалежний театр, який іще 2016 року (рік його створення. — Ю.С.) чітко й амбіційно заявив про свій творчий характер. Тут не бояться гострих, радикальних і провокативних тем, до яких наше суспільство часто зовсім не готове. Навпаки, такі теми — це їхній свідомий репертуарний вибір. Комусь цей театр подобається, когось дратує й обурює, але нікого не залишає байдужим. На початку кожної вистави до глядачів звертається (як вона сама себе називає) хазяйка «Дикого театру» Ярослава Кравченко й щоразу запитує, чи є в залі ті, хто прийшов уперше. Нині піднімається 10–15 рук при тому, що зала Сцени 6 Довженко-Центру, де відбувається більшість вистав, уміщує 320 глядачів. Ось вам і не що інше, як народна любов і визнання, чого не мають (або втратили з часом) навіть деякі столичні національні театри.

Тож і не дивно, що енергія «Дикого театру» привернула увагу іменитого українського продюсера театру та кіно, засновника групи компаній SOTA Cinema Group Олега Кохана, який упродовж багатьох років був творчим соратником Кіри Муратової, продюсував її фільми, а також фільми Романа Балаяна, Кшиштофа Зануссі, Отара Іоселіані та інших відомих і талановитих митців, не обмежуючись кінопростором.

На запитання ZN.UA Олегу Кохану, що стало визначальним у його бажанні співпрацювати з «Диким театром» (це перша творча колаборація), продюсер зазначив: «Визначальною була актуальна п’єса Артема Афяна, яку я запропонував поставити талановитій молодій режисерці Ніці Літкевич. І разом ми прийшли в «Дикий театр», бо вважали, що цей майданчик із його «дикою енергією» та фокусом на гостросоціальних виставах сучасних авторів підтримає нашу ініціативу. Адже в будь-якому виді візуальних мистецтв дуже важливим, окрім авторів, є місце показу — це своєрідне місце сили проєкту зі своєю енергією, аудиторією та баченням, які або посилюють авторські сенси, або навпаки. Тут дуже важливо, щоб усе співпало й нам це вдалося».

Артем Афян — ім’я та прізвище, які наразі не можна знайти серед переліку сучасних драматургів. Артем — у інших рейтингах: він є одним із топових юристів України. А також автором п’єси «Тіні тирана» — простого й легкого сатиричного тексту. Хоча Артем пояснює свій задум алюзією на образ пекла з роману «За зачиненими дверима» Жана-Поля Сартра, відсиланнями до зміненої промови Чарлі Чапліна з фільму «Великий диктатор» і знов-таки алюзіями на тему політичного двійника в японському епічному фільмі Акіро Куросави «Тінь воїна».

До речі, саме японські дослідники, проаналізувавши за допомогою штучного інтелекту обличчя, голос, рухи тіла та ходу, вирахували, буцімто є щонайменше п’ятеро різних «Путіних». Їх навіть класифікували за кличками (Крим, Бункерний, Говорун та інші). У п’єсі «Тіні тирана» двійників Путіна три, й вони мають лише нумерацію. Є ще один, про якого інші тільки згадують, — він мертвий.

Коли люди мають однакову мрію, їм легше розуміти одне одного. Тому тексту Артема Афяна режисерка Ніка Літкевич надає більшого розвитку в дії. Ніка стрімко увірвалась у театральний простір і попри свою молодість має в доробку солідний акторський і ще більший режисерський досвід (Новий театр на Печерську, Малий театр, Театр Франка, Театр Заньковецької тощо).

Тому гру з глядачем режисерка заводить іще до початку подій на сцені. Біля входу до зали людей зустрічають дві серйозні дами (згодом виявиться, що це фактично прислуга бункерного мешканця), обидві в костюмах кольору хакі, імітують військовий вишкіл, мовчазно пропонуючи кожному глядачеві якийсь папірець. Це аркуш, на одному боці якого міститься зображення чучела ведмедя за сіткою, а на іншому — написи, які починаються словами: «Увага! В разі нападу нудоти, панічної атаки чи зневіри прикладіть до серця вірші Кобзаря й дочекайтесь фіналу вистави». Ці ж слова у відеопроєкції на екранах, звернених до зали, режисерка повторить перед початком вистави. Ну, а поки глядачі читають, іронічно реагують на листівки та розглядають сценічний простір, який на перший погляд здається простим робочим кабінетом. Насправді ж ласкаво просимо до бункера.

Художниця Марія Хом’якова відтворила у сценічній імітації підземної захищеної споруди атмосферу радянського фетишизму. Тут є й червоний прапор із зображенням вождя далекого минулого, і настінні карти Одеси, Києва та інших міст, про які так мріє бункерний диктатор, і стаціонарні телефони (різні за кольорами й, мабуть, важливістю) на великому сірому столі. В деталях реквізиту також проявляється любов мешканця захищеного підземелля до радянського минулого.

У секретній «підземній» споруді є потаємна кімната, яку глядачеві режисерка та сценічні тіні-двійники пропонують уявити за книжковою полицею. Власне в тій уявній кімнаті один із двійників і знайде труп диктатора. Але тут у інших тіней-колег виникнуть сумніви, чи справді це той самий.

Троє чинних двійників у бункері з’являтимуться почергово. У цій трійці є щось від Боягуза, Бовдура та Бувалого — знаменитих героїв фільму «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика». Автор п’єси не описує їхньої зовнішності, а лише дає короткі характеристики поведінки, занять і сімейного стану. Двійник перший — ідейний інтелігент, носить краватку, намагається бути ввічливим у спілкуванні, має розлад особистості шизоїдного типу. Двійник другий — із села, має замашки гопника, володіє німецькою, має сина з кримінальним досвідом, якого «покарали», зробили політиком місцевого рівня. Двійник третій — тамада на весіллях, потрапив у поле зору міліції через схожість у пародіюванні лідера нації.

Кожен із двійників до зустрічі в бункері не знав про існування іншого. Третій — узагалі новачок і ще не взявся виконувати обов’язки «тіні» глави держави. Усі вони разом — секретний проєкт, відомий лише високопоставленій особі спецслужб РФ. Кожен із них окремо — ніхто. Свого минулого вони позбулися добровільно. Майбутнього, як виявилося, також. «Тіні» не створюють образу величі диктатора. Та й хіба з копій можна створити оригінал?

І хоч як у реальності розробляли той «секретний проєкт», а японці таки щонайменше п’ять двійників вичислили, й пластична хірургія виявилася безсилою. Умовність театру має свої переваги — звісно, оперативного втручання в зовнішність акторів не потрібно. Тут працює лише простір для фантазії. Вистава «Тіні» йде у двох складах (правда, було тільки два покази — 14 та 15 листопада). У першому складі двійниками були актори Ігор Портянко, Руслан Сокольник та Арам Арзуманян. Інший склад двійників — актори Сергій Булін, Олександр Станкевич і Юрій Кулініч. Жоден із цих акторів зовні не є схожим на кремлівського диктатора. Зріст справжнього Путіна коливається в діапазоні (дані Гугл-пошуку) від 152 до 170 см. Зріст Артема Арзуманяна («Путін» у Північно-Кавказькому регіоні) — 156 см, Олександра Станкевича (орієнтовно, на мій погляд) — 190 см. Проте таке шаржування образу через різні фактури, зріст і зовнішність лише посилює нікчемність тези про велич лідера нації. У виставі багато сатири (не комедії) й не менше нецензурної лексики, якої в такій кількості не прописано в тексті п’єси. Це або свобода акторського сприйняття свого образу, або мимовільна словесна реакція на його прототип. Хоча постійних глядачів «Дикого театру» обмеженням 16+, сценами жорсткокості, лайкою та тютюнопалінням на сцені здивувати неможливо. Це є майже в усіх виставах театру. От співпраця з юристом-драматургом мала б один із цих чинників унеможливити — використання справжніх цигарок у виставі.

Головне в ролі божевільного (диктатори — в цій самій категорії) — вчасно вийти з ролі. У своїх розбірках, хто тепер буде головним і взагалі чи буде, тіні-двійники доходять до абсурду. Вони користуються своїми «повноваженнями», щоб помститися в приватних справах їхніх справжніх особистостей, щоб розпочати Третю світову війну та завдати ударів по Стамбулу, Києву, Варшаві та Лондону й навіть щоби просто замовити горілки до бункера. Один із двійників у нападі диктаторської величі застосовує ядерний протокол та істерично натискає червону кнопку, розташовану на рожевому глобусі на сцені.

У певний момент котрийсь із двійників дає дозвіл розпочати план старця Філофея, гадки не маючи, що це таке. В реальності старець Філофей нібито отримав пророче видіння про долю України, закінчення війни та мирну угоду. Згідно з пророцтвом, Україна вистоїть завдяки вірі та стійкості. Саме цей план узяли до виконання у виставі невидимі підлеглі «тіней».

Добре, що режисерка змінила дещо заполітизовано-пафосний фінал, запропонований автором п’єси, де б мала звучати пісня криворізьких повстанців Української Народної Республіки «Повстань, народе мій» (відома в плагіатній радянській версії «Вставай, страна огромная») та звернення голосом головного українського розвідника Кирила Буданова: «Шановні мешканці міста Москва…». Як показує досвід (читайте: ракетно-шахедний тероризм і все інше зло) шановних там давно немає та, схоже, ніколи й не було. Тому у виставі, поки диктаторські копії влаштовують на сцені нетверезі розбірки, план Філофея виконано. Над бункером ступає нога українського солдата. Зал вибухає радісними емоціями, так, як до цього реагував на трансляцію на екранах над сценою фрагменту з балету «Лебедине озеро», яке вже раз в історії цього світу мало реальні позитивні наслідки.

Продюсер вистави Олег Кохан поділився думками щодо гастрольних планів вистави «Тіні»: «Безумовно, ми хочемо, щоб виставу побачили не лише київські глядачі. Її тема та жанр зацікавлять українців і не тільки в усіх куточках світу. Тому що ворог у нас один на всіх, і своєрідне щеплення чорним гумором стане гарною терапією й профілактикою страхів і депресій. Такі моменти колективної радості, які отримують глядачі в часи, коли російські окупанти щоденно намагаються занапастити наші життя, допомагають вистояти морально та психологічно, а також демонструють нашу незламність».

Іще на початку вистави на одному з найбільших екранів над сценою виведено проєкцію отриманих повідомлень, які з початку повномаштабного вторгнення надходять щодня о 15-й годині від абонента «Чи Путін здох?». У повідомленнях — лише одне речення: «На жаль, сьогодні Путін не здох». У театрі ці меседжі — сценографічна умовність. Але в реальному житті це «сьогодні» обов’язково настане.

Наступний показ вистави відбудеться 28 грудня.