Від граматики до креативності: як вивчають мову в Україні та Британії

Навіяно досвідом складання шкільного екзамену з англійської (GCSE English) у Британії

Я довго відкладала складання шкільного екзамену з англійської, який потрібен для професійного розвитку в Британії. Підсвідомо лякала думка, що мовний екзамен — це насамперед про граматику. Однак поки готувалася до нього, не могла позбутися постійного порівняння, як вивчають мову в Британії і як — в Україні (в цьому випадку — українську).

Якщо дуже спрощено, то в британській школі на уроках мови та літератури готують письменників і копірайтерів, тоді як в українській — філологів і редакторів текстів, кимось написаних.

Зміст випускного екзамену є квінтесенцією всього багаторічного навчання, й це дає підстави говорити про зміст шкільного навчання. Якщо на екзамені перевіряють знання морфології, пунктуації, синтаксису, фонетики, то, вочевидь, протягом усіх шкільних років ми фокусуємося саме на тренуванні дітей за допомогою граматичних вправ. І найкраще це виходить, коли в голові учня мова представлена як система (правда, з її природними винятками). Й найкращі випускники української школи в редагуванні текстів можуть дати фору будь-якому дорослому. Фору вони дають і носіям іноземних мов, бо часто швидко проводять паралелі в чужій граматиці, правда, це зовсім не гарантує їм опанування іноземної мови як засобу комунікації.

Якщо на екзамені перевіряють уміння писати захопливі та впливові тексти різних форматів і контекстів, то з початкової школи дітей навчають будувати фрази, складати їх в абзаци, а з абзаців формувати цілі тексти, щороку вимагаючи дедалі довших і глибших робіт, багатшої образної лексики, переконливіших аргументів і в коротші терміни. А це можливо лише через читання інших текстів і наслідування найкращих практик.

Я аж ніяк не стверджую, що ці два підходи повністю виключають один одний, проте зміщення акцентів на початку призводить до значних відмінностей у кінцевому результаті.

В українській школі вивчення мови нагадує препарування тіла: оця кістка називається так, на ній тримається оцей м’яз, а цей нерв, що називається так, активує оце сухожилля. Ми розбиваємо мову на елементи, намагаючись логічно пояснити їх існування та взаємозв’язок. Поглиблене вивчення мови для нас передбачає розширення знань про її складники. Наприклад, фонетичний розбір слова може допомогти краще зрозуміти правила його написання.

Водночас вивчення мови британцями більше нагадує оволодіння набором інструментів майстра: ось шило — воно робить дірку, а оце сокира — вона рубає, а ось шліфувальна машинка для вирівнювання поверхні… Протягом усіх шкільних років вони або досліджують, як цими інструментами володіють майстри (не філологи та редактори, а письменники та копірайтери), або опановують ці інструменти, обробляючи різні матеріали. І заглиблення в мову для них є радше розширенням арсеналу інструментів і контекстів, до яких вони можуть бути застосовані.

Саме тому, щоб допомогти дітям запам’ятати те, що не піддається логіці (бо мова, як жива істота, перебуває в постійному русі, й часто логіка ховається в рятівному «так склалось історично»), в українській школі ми озброюємо учнів мнемонічними фразами «МаВПа БуФ» (після цих літер пишемо апостроф. — Ред.), «КаФе ПТаХ» (перед цими літерами пишемо префікс с. — Ред.), способами підкреслень семантичних елементів. Гарна пам’ять і вміння зробити асоціативні прив’язки між мовними елементами й нормами роблять із учня відмінника.

Британці ж озброюють учнів більш прикладними інструментами, наприклад, механізмом PEED (point, example, explain, develop — висловив думку, навів приклад, пояснив свою думку на прикладі, розвинув твердження) чи «правилом трьох» (The rule of three — групуванням трьох елементів у тексті для того, щоб зробити його виразнішим, переконливішим). Уміння під час читання тексту створювати чіткі образи, що стоять за мовними символами, швидко оперувати одночасно різними техніками (лексичними, семантичними, структурними) з урахуванням аудиторії, контексту, а головне — мети під час написання текстів, — саме це робить британського учня успішним на екзамені.

Вміння граматично правильно писати й говорити українською мовою доповнюється світоглядною виховною метою, якої ми намагаємося досягти, викладаючи літературу. Оскільки шкільний вік недовгий, ми концентруємося на найважливіших, як нам здається, ідеях: справедливості, людському стражданні (часто алегоричному до страждання нації), сенсі життя, світоглядних конфліктах між групами, поколіннями, етичному та екзистенційному виборі героїв, що часто розглядається в паралелі з національним питанням. Отже, сухий залишок вивчення української мови — це вміння правильно писати правильні ідеї.

Британці не обмежуються темами й цінностями і, як мені здається, не ставлять за головну мету формування світогляду у вивченні літератури. Таке завдання радше рівномірно розподілене між різними шкільними предметами.

Сухий залишок вивчення мови для них — це вміння писати настільки переконливо й захопливо, щоб максимально привернути увагу й досягти мети тексту як засобу комунікації: переконати, надихнути, обґрунтувати думку, принести задоволення, продати... Хоч би що це було: фантастичний роман, промова, стаття в науковий журнал, жовту пресу чи на сайт компанії, лист міністру, рекламна брошура, есе, політична листівка чи сценарій для трилера. Граматика важлива лише настільки, наскільки допомагає досягти мети тексту. На підтвердження цієї думки додам, що грамотність упливає лише на 20% від загального результату екзамену (буквально 32 бали зі 160). Покоління британців 55+ вивчали мову в школі з іще меншим акцентом на граматику, але з більшим фокусом на мові як засобі комунікації.

Припускаю, що абсолютні відмінники у вивченні мови з української та британської шкіл знайдуть багато спільного. Й українському учневі, можливо, буде легше опанувати навички британця, бо логічно мислити він уже вміє, а гарна пам’ять допоможе завчити тексти / техніки й далі жонглювати ними. А британець, напевно, писатиме без помилок, хоч і не приділяв уваги граматиці, бо спрацював ефект великої кількості прочитаного й написаного (без цього в британській школі неможливо стати відмінником). Хоча цілком можливо, що з фонетичним аналізом він не впорається).

Але відмінників — одиниці. В якому стані залишається більшість випускників?

Випускники української школи здебільшого не до кінця грамотні, іноді припускаються помилок, не пам’ятають клятої МаВПи, але водночас бояться й не вміють писати тексти. І якщо з першим їм допомагають застосунки на кшталт «Мова — ДНК нації», куди можна вкинути текст і отримати його без помилок, то написати креативний захопливий текст досі є викликом. ChatGPT допомагає обмежено — він не створює гостросюжетних текстів, часто використовує кліше, не створює картинки, яка захоплює уяву, вирівнюючи стиль, але й стираючи його персоналізовану інтимність.

А як же більшість британців? Їхня неграмотність нівелюється Grammarly, люб’язно створеною українцями (які чомусь поки не розробили Grammarly для української мови). Але вони більш-менш уміють писати тексти й створювати сюжети, навіть якщо це сюжети для відео, адже вони навчені принаймні основних cinematic (кінематографічних) технік, а також flashback, anti-climax, foreshadowing, cliffhangers (ретроспекція, антіклімакс, передвістя… далі перекладів не знайшла, а в школі я про такі техніки не чула), навіть якщо десятків інших методів не опанували. Цікаво, що ці навички вони можуть застосувати й при використанні іноземної мови, що здається кориснішим, ніж граматика власної. Чи не так?

Відповімо відверто на запитання: кого ми читаємо й слухаємо щодня, чиї товари купуємо й за кого голосуємо? Тих, хто грамотно пише і ставить наголоси, чи тих, хто вміє заволодіти нашою увагою, тримаючи нас у напрузі до останнього слова? Що ми частіше критикуємо: граматичні помилки оточуючих чи маніпуляційні техніки, які застосовуються щодо нас? І що таке для нас мова: засіб комунікації чи система норм?