Добрий хліб від добрих людей: як в інклюзивній пекарні випікають майбутнє для України

Зараз, під час війни, в умовах тривог, кожному з нас як ніколи хочеться тепла й підтримки. І нас підтримує спілкування, коло друзів, робота чи навчання. Проте такі можливості є не в усіх. Поруч із нами живуть люди, що так само, як і ми, потребують соціалізації, але ми не бачимо їх на наших вулицях, у кав’ярнях чи офісах. Це люди з ментальною інвалідністю. Через стигматизацію суспільства вони замкнені у себе вдома або в спеціалізованих інтернатах. На жаль, дуже часто розмови про те, що нам треба будувати безбар'єрне та інклюзивне суспільство, залишаються лише розмовами. Але крига скресає — з'являються локальні ініціативи, які допомагають людям з інвалідністю соціалізуватися, знайти підтримку та розвиватися. Такі, як інклюзивний простір Good Bread Hub, де працюють і творять люди з ментальною інвалідністю. Це місце, де кожен хліб, тістечко або кекс випікається з турботою, щоб зігріти серця українських воїнів і мирних жителів, які потребують підтримки у цей складний час. Бо турботу і підтримку відчувають самі працівники пекарні.

«Ми працюємо над тим, аби наші підопічні знали: тут безпечно і комфортно, тут бачать, чують, розуміють. Тут можна соціалізуватися, відчувати себе потрібними і важливими. Знаходити друзів і кохання. Хочемо, щоб так було по всій Україні. Щоб люди з розладом аутистичного спектра, синдромом Дауна, шизофренією тощо були видимими, мали можливість жити повноцінне життя», — говорить засновник Владислав Малащенко.

Пекарі йдуть на роботу із задоволенням, бо відчувають, що потрібні

«Вони могли б сидіти вдома, малювати олівчиками на папері або телевізор дивитися і все, а вони приходять на роботу. І це дуже цінно! Це мотивація для них — розуміння, що вони потрібні. І соціалізація — вони комунікують одне з одним. У нас навіть пари є», — говорить пекарка-супроводжуюча Good Bread пані Наталія.

Пекарі у команді різні: хтось працює недавно, а хтось — сьомий рік, від самого моменту заснування пекарні. Комусь до душі працювати з тістом, комусь — пекти кекси. Але на запитання про те, що подобається у роботі найбільше, всі відповідають: «Дружний колектив».

«Вони йдуть на роботу із задоволенням, тому що ми для них насамперед друзі, які підкажуть і розкажуть, що і як треба робити. У нас не розділяють людей, не акцентують на тому, що «з тобою щось не так». Усі на одному рівні», — продовжує пані Наталія.

«Наші хлопці і дівчата знають розпорядок дня, знають кожен свої обов’язки, зони відповідальності. Вміють працювати з технологічною картою, а це, скажу я вам, не кожен спеціаліст уміє. А наші хлопці і дівчата навчені грамотно її читати, кожну цифру звіряють і множать на ту кількість, яка їм потрібна», — із гордістю говорить вона.

Її підхід — зацікавити, змотивувати, зробити так, щоб засвітилися очі, а не примусити. Сварити за щось, що не вийшло чи було не так, — табу. Погані дні бувають у кожної людини, наголошує пані Наталія.

«Ми — дружна команда, одна сім'я. Як я своїм хлопцям і дівчатам завжди кажу: кулачок складається з пальчиків, а ми — як пальчики. Один пальчик зламався — кулачок уже має не ту силу. Їм це так подобається!

Коли стається виплеск емоцій — не так торкнулися, щось не так сказали, я підходжу і говорю: «Ходімо, посидимо на диванчику в коридорі, поговоримо, водички поп'ємо». І ми виходимо, спілкуємося, мені розповідають, чому так сталося.

Деякі можуть «виключатися» — бачиш, що вже не готові працювати. Добре, завжди можна піти попити чай, помалювати. Все, відпустило, прийшов — я тобі рада, давай працювати. А сварити, тиснути — це нікому нічого доброго не принесе», — додає вона.

На думку Наталії, пекарня для людини з ментальною інвалідністю — це не лише спосіб соціалізуватися, а й можливість отримати першу роботу, набратися впевненості у власних силах. Деякі «випускники» потім ідуть працювати в інші місця, хтось залишається. Як Тарас, котрий працює у пекарні вже шість років.

Тарас народився у Києві, закінчив університет за спеціальністю «філософія». У 24 роки, після смерті матері, він захворів. «Не контролював своїх вчинків і здавалось, що чую чужі думки», — описує він той період.

Уже майже десять років Тарас живе в Пуща-Водицькому психоневрологічному інтернаті. Єдина рідна людина — сестра — не знає, де живе брат. Good Bread для Тараса — це короткий вихід в інше життя. Де можна зустрічати різних людей, помилятися, вчитися, обговорювати вихідні. Жити.

Пекар Міша прийшов працювати кур’єром, а зараз він уже головний пекар.

«Світлана прийшла на посаду посудомийки, а тепер — мої права і ліва руки. Навіть якщо я відволічуся, вона нікому не дасть зробити щось неправильно. Катюня в нас теж старший пекар. Вона робить печиво, кекси. Вадик у нас третій місяць. Він неговіркий і не з кожним піде на контакт, але наша робота така, що ми маємо налагодити комунікацію. І що ви думаєте? Він уже обіймається, навіть шуткувати навчився!» — з гордістю розповідає пані Наталія про свою команду.

Наші руки — це наша зброя

Спечений хліб, сухарики, кекси волонтери відвозять військовим і жителям прифронтових територій, а також роздають разом із гарячими обідами нужденним у Києві.

«Хлопцям у ЗСУ ми робимо сухарики з хліба, який самі печемо, — розповідає пані Наталія. — Робимо з різними приправками, з любов’ю. Свіжий хліб вони ж не завжди можуть з’їсти, а так на завданні, в окопі, десь в укритті боєць дістав сухарик, з’їв і вже не такий голодний. Сухарики набагато довше зберігаються.

Військові нам дуже вдячні за допомогу. А нам важливо знати, що люди живі, нагодовані та відчувають нашу підтримку, наскільки це можливо. Мої руки — це моя зброя».

Радіють свіжому хлібу і на прифронтових територіях. Пані Наталія зізнається, що дуже хвилюється за волонтерів, які хоч і мають захист, часто роздають людям хліб під прицільними обстрілами ворога.

«Мороз по шкірі від того, як подорослішали наші діти за час війни. У них зараз немає дитинства. Але є велика людяність, розуміння, що треба перш за все поділитися з тим, хто слабший. Наприклад, коли з трьох дітей старший тримає у руках хлібину, відламує і дає молодшим. Його запитують: «А чому сам не їси?». А він відповідає: «А я потім. Дивіться — я хлібчик роздаю!», — ділиться жінка.

Цю велику людяність вона бачить і у своїх пекарях. Пані Наталія переводить погляд на них. Хлопці і дівчата дуже старанно і зосереджено фасують хліб для безкоштовних обідів.

Рятівне мистецтво

Працює у Good Bread і художня майстерня Ar/Br, названа на честь напряму мистецтва «ар брют». Майстри ар брют — художники і скульптори, які не мають академічної художньої освіти і належать до соціальних груп, що стикаються зі стигматизацією у суспільстві: ув’язнені, люди з інвалідністю тощо. Що, однак, не заважає їм створювати фантастичні речі.

У майстерні працюють ті, хто не хоче працювати з випічкою, але теж хоче мати роботу і має потребу творити. Заходять сюди і пекарі. Власне, натхненником є пекар Тарас. Він приніс до пекарні власні роботи олією і так заклав перший камінь у проєкті.

«До нас приходить хлопець із психоневрологічного інтернату. Він узагалі прийшов для того, щоб якось мотивувати себе кожен ранок вставати. Почав працювати із кольором, формою — і це його так надихнуло!

Коли людина потрапляє у психіатрію, вона проходить адаптацію до своєї хвороби, лікування, а потім, якщо за нею нема кому доглядати, потрапляє в інтернат. І це, по суті, в’язниця до самої смерті, з якої ти не можеш виходити, якось себе реалізовувати, чогось досягати. Дуже класно, що деякі інтернати все ж дозволяють людям виходити і щось пробувати», — говорить кураторка майстерні Анастасія.

Культурологиня за освітою, вона прийшла працювати у Good Bread у переломний момент свого життя, надихнувшись прикладом товариша, який працює з людьми із синдромом Дауна. Свою місію вона бачить у тому, щоб проявити кожного митця і відкрити світу нові маловідомі таланти.

«Ми робимо маленькі виставки, зараз я домовляюся з кількома галереями щодо колективних і персональних виставок наших митців. Звертаємося до хлопців, щоб робити мерч. Хочемо створити каталог, щоб можна було продавати роботи і щоб наші митці могли теж отримувати кошти і не бути прив’язаними до квартири чи інтернату», — ділиться вона.

Зараз Good Bread, завдяки донатам і коштам спонсорів, реалізовує проєкт кімнат підтримуваного проживання — місць, де такі люди, як Тарас, зможуть пожити звичайним життям, отримуючи необхідні допомогу та підтримку. Це важливий крок до самостійного життя та інтеграції у соціум. Для України це новий напрям, тоді як на Заході такі квартири є доброю альтернативою інтернатам.

У день нашого візиту у майстерні працюють пейзажистка Марія, мультиплікатор Петро і художник Андрій. Усіх їх хвороба спіткала у дорослому віці, вони встигли здобути освіту, відбутися у професії.

Петро Славинський  — 2D-аніматор, сценарист та актор, людина з порушеннями аутистичного спектра. Він робить мультфільми, захоплюється зоологією і палеонтологією.

Сюжети його робіт переосмислюють казки, романи Шекспіра, Кіплінга, Томпсона, Йозефа Августа, відображаючи сучасну соціальну реальність через форму сатиричної комедії. Головні герої робіт митця — тварини з людськими якостями, а теми — соціальна нерівність і кохання.

Андрій Клименко (фото Андрій) народився 1978 року у Харкові. 1997 року закінчив художню школу ім. Тараса Шевченка в Києві, а 2002-го — поліграфічний факультет Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського».

З 1998-го до 2012 року працював над 2D-артом для відеоігор, був одним із піонерів галузі в Україні. 2004 року потрапив у психіатричну лікарню, а 2012-го отримав інвалідність.

Через хворобу боявся малювати, проте за підтримки психолога прийняв свої зміни та повернувся до творчості. Хвороба змінила його стиль із реалізму на емоційний малюнок.

З цього року пан Андрій працює в майстерні з ілюстраціями, колажами та портретами в напрямі «поп-брют». Цікавиться неопопом та експресіонізмом. Тематика його робіт — побутові сцени, радянська спадщина й відеоігри.

Митці охоче показують свої роботи: Марія — ескізи для циклу «Знаки зодіаку», Петро — мультфільм про російське вторгнення в Україну, Андрій — пророчу серію 2021 року про напад на Україну прибульців-ватників, цикл про поїздки волонтерів на Донбас, ілюстрації до «1984» Орвелла, експерименти з колажами і серію Mental hospital про перебування у психіатричній лікарні.

Описана росіянином Всєволодом Гаршиним гнітюча атмосфера психіатричної лікарні змальована паном Андрієм вражаюче точно. Вади 140-річної давності оживають у сучасних картинах.

«У лікарні добре, тільки коли ти засинаєш, бо тобі може наснитися якийсь сон, і це таке щастя! Дехто просто лежить увесь день і чекає, щоб заснути. Хворі там — як раби, санітари змушують їх виконувати свою роботу: прибирати, мити підлогу, носити мішки з білизною. А самі в цей час відпочивають, сміються, сидять в Інтернеті, готують собі смачну їжу. Персонал там узагалі любить смачно поїсти. «Розплачуються» за це із пацієнтами сигаретами.

Їжа в їдальні — у металевих тарілках, а вони ж гарячі, ще спробуй донести. Хворі беруть тарілки рукавами, щоб не так гаряче. Чоловіків у лікарні голять раз на тиждень, не церемонячись, можуть порізати.

Коли я лежав, там був один чоловік, який залазив на стілець і лизав телевізор. Я його потім намалював так, ніби він хоче втекти від того жаху у світ телебачення. Хтось мріє потрапити хоча б в інтернат. А дехто лежить у лікарні все життя, до самої смерті. Такі вже навіть на вулицю не хочуть виходити, їм уже нічого не цікаво, вони просто сидять або лежать і все, кажуть, що звикли.

Раніше я лежав у лікарні раз на рік по місяцю. І перший день, коли ти виходиш, це таке щастя!» — розповідає він.

Пан Андрій говорить багато, активно ділиться власними творчими ідеями і планами, ніби прагне «наїстися» спілкуванням, як хлібом.

«Узагалі тематика людей, які нікому не потрібні, і те, що вони хочуть творити, — це маловідома сторона суспільства, але вона теж існує, і про це важливо говорити. От коли людина каже, що в неї, наприклад, шизофренія, що ми уявляємо? А потім виявляється, що ця людина насправді фантастичний інтелектуал, просто обмежений соціальними стереотипами. І мистецтво може стати місцем для того, щоб ці стереотипи розчинити», — долучається до розмови Анастасія.

Просвітницька робота — важлива складова Good Bread Hub. Good Bread веде активну кампанію в соцмережах, організовує різні заходи. На території хабу проводяться різні майстеркласи, які ведуть люди з ментальною інвалідністю. Один із таких митців — Владим Сокол. Поет, бард, художник. Він пише вірші і музику, малює образи святих, вишиває. Команда регулярно бере участь у різних заходах і ярмарках, організовує власні. У планах Good Bread Hub — відремонтувати четвертий поверх, де будуть кімнати підтримуваного проживання, кінотеатр і лекторій, де навчатимуть професії соціальних терапевтів.

Говорячи про відновлення України після війни, ми зазвичай фокусуємося на відбудові: уявляємо собі нові квартали і дороги, реконструйовані підприємства, мости. Однак деякі речі нам слід не відбудовувати, а змінювати назавжди. Як-от ставлення до людей із ментальними розладами. Інклюзивні проєкти і бізнеси мають стати тим фундаментом, на якому відновлюватиметься українське суспільство. Нам потрібно навчитися жити разом, приймати одне одного і дивитися на оточуючих так, як дивляться у Good Bread: із розумінням, цікавістю і захватом, коли на першому місці саме людина, а не її хвороба.