Імітація Путіним Карибської кризи: блеф чи реальність?

Той, хто бачив фрагменти з останнього виступу Путіна, під час якого він вже відверто почав погрожувати Заходу, не міг не помітити, що російський диктатор знаходиться в абсолютно неадекватному стані. Психічний стан цієї особи показує, що йому потрібно було б якнайшвидше звернутися до психіатра, однак він вперто продовжує нагнітати ситуацію, провокуючи новий виток конфронтації з Україною та західним світом.

Пропагандистське телебачення створило в Російській Федерації диктатору імідж «непереможного лідера нації», і тепер він хоче нагнути під себе увесь світ, як це вже вдалося йому зробити з Росією.  Скажений російський «цар» з усіх сил намагається утримати владу, що знаходиться в руках покоління персонажів за сімдесят. Які зовсім не бажають ризикувати, звільнивши свої насиджені десятиліттями місця для нових поколінь. Очевидно, що Путін готується займати покої Кремля доти, поки буде живим.

Сьогодні в Росії домінують політики, які виросли в брежнєвському СРСР, котрі увібрали в себе, а тепер  повторно запропонували російському населенню, типовий агресивний пізньорадянський неоімперський менталітет. Цим і пояснюється путінське маніакальне бажання за будь-яку ціну відродити Радянський Союз. Але який же, в розумінні кремлівців, Радянський Союз без втягнутої туди силою України?

Цього геополітичного маніяка видають очі. Затуманені очі особи психопатичного типу, котра збочена на реалізації свої нав’язливої ідеї фікс, перетворивши її на основну місію свого життя. Для Путіна його головне історичне призначення – знищення державності України.

Політичні і психологічні мотиви безумного маніяка-місіонера абсолютно зрозумілі – він «очищає світ» від кимось «видуманих українців» та від «штучно створеної» України, існування яких нібито є велетенською загрозою для безпеки російської держави. Проте цей збочений садист керується не тільки політичними мотивами у виборі жертв, його імперсько-шовіністичне нутро не здатне змиритися з інакшістю життя на колись колонізованих територіях, які Московщина 337 років вважала своїми.    

Але в Росії зараз немає людини, яка могла б сказати психічнохворому тирану, що він своїми нерозсудливими діями поставив під загрозу увесь світ та провокує початок Третьої світової війни.

Його «міфічний тоталітаризм» оснований на міфах сталінських часів, які він намагається реалізувати у ХХІ столітті. Путін за допомогою ракет, бомб та «Шахідів» робить спробу відкрити для московитів псевдогоризонти майбутнього. При цьому одночасно демонструючи й нав’язуючи всьому світові свою систему силових кривавих «цінностей», як довершену магію конче необхідних змін для людської цивілізації.

Створивши мафіозну структуру нинішньої російської влади, він ненавидить інтелектуалів, інтелігенцію та усіх тих, хто читає книжки і черпає інформацію з Інтернету. Його джерело інформації – це повністю контрольоване владою телебачення, яке функціонує таким чином, що доносить до нього саме те, що він бажає почути. Мафіозі, соціопат і расист – Путін увібрав у себе все найгірше, що могло з’явитися в Московії в пострадянський період. Хоча він пробує видати своє бачення перебудови світового порядку за вимоги сучасної доби.

А залякування решти світу ядерним Армагеддоном та Третьою світовою війною стали його головними «аргументами», за допомогою яких він хоче змусити Америку та Європу відступити, і віддати Україну на розтерзання московським агресивним варварам. Збочений деспот з усіх сил блефує, адже йому добре відомий реальний стан справ в Російській Федерації. Як і те, що якщо він й далі буде продовжувати війну в Україні, то в середині або в кінці 2025 року увесь світ побачить неминучий крах російської економіки.

Досі Путіну, щоб він там не робив, якимось дивним чином вдавалося уникати палацового перевороту. А система, вибудована ним за 25 років узурпації влади, амортизувала та пом’якшувала економічні виклики, дозволяючи його режиму, хоч якось далі триматися на плаву. Проте це не може тривати вічно.

 Адже навіть опора його злочинного режиму – підгодовані ФСБешники, ГРУшники, СВРерщики, МВДешники, Росгвардія та інші представники силових структур, яким путінська терористична держава Росія делегувала своє право на застосування сили, навряд чи захочуть жити далі в занедбаній та агонізуючій країні. Країні з неминучою 50 відсотковою обліковою ставкою,   незворотною 300 відсотковою галопуючою інфляцією та замороженими вкладами. 

Не кажучи вже про могутніх мафіозі-олігархів, яких навряд чи може задовольняти стан речей, коли соціальні заворушення, бунти та повстання, які розпочнуться в національних регіонах Російської Федерації, звідти перекинуться на Москву, Санкт-Петербург та інші великі міста Росії. Також правлячі групи не може не хвилювати ситуація, коли завдяки санкціям, для них зараз немає легкого способу вивозити свої «чесно вкрадені» доходи на Захід.

Оскільки валютні резерви Росії майже вичерпалися, а такі компанії, як «Газпром», опинилися на грані банкрутства, здатність Путіна підтримувати курс рубля по відношенню до долара стрімко вичерпується. І тут диктатору вже нічим не зможе допомогти навіть така майстриня економічної еквілібристики, як голова Центрального банку Російської Федерації Ельвіра Набіулліна. Набіулліна, як і її політичний патрон, також є воєнною злочинницею. Адже якби не її лиходійні старання, то війна Росії в Україні мала шанс  закінчитися ще в 2023 році.

Путін кидається зі сторони в сторону, блефує, робить вигляд, що Росія вже перемагає, а дійсність є діаметрально протилежною. Коли в Москви йшло все добре, то навіщо ж тоді Кремлю так потрібне було розгортання північнокорейських військ для боротьби з українською армією в Курській області. Що насправді є нічим іншим, як  ескалацією конфлікту, провокацією, цинічною та  відчайдушною стратегією, котра покликана за будь-яку ціну вибити ЗСУ з Курщини. 

Але ситуація складається таким чином, що Україна для Росії життєво надважлива, без неї Путін не може відродити російську імперію. Тому Кремль готовий ризикувати. Водночас Україна для Сполучених Штатів – це питання вибору, і Америка довгий час не була готовою надавати українцям всю необхідну допомогу. В Москві дуже сподіваються на зміну влади у Вашингтоні. Вважаючи, що у військовому конфлікті політична воля часто має більше значення, ніж військова міць.

Проте військова міць таки має своє значення. У російсько-українській війні ймовірні швидкі зміни, а й, можливо, критично необхідний перелом, завдяки тому, що США дозволили Україні використовувати балістичні ракети ATACMS. Наступний крок мав би бути за Європейським Союзом,  щоб той збільшив поставки зброї в Україну разом з ініціюванням переміщення військ. Рух військ НАТО міг відбуватися вздовж кордону Росії з Фінляндією та поблизу кордону з Україною.

Обидва кроки розірвали б проблематичну нерішучість Євросоюзу у протистоянні з Російською Федерацією. Ця нерішучість походить від переконання, що Україна перебуває у стані війни з Росією, а Євросоюз ні. Таке вибіркове мислення є нічим іншим, як помилкою об’єднаної Європи. Котру необхідно якомога швидше виправити.

Тим більше, що сам Путін весь час підкреслює, що Росія воює не з Україною, а з НАТО. А більшість держав Євросоюзу є членами Північноатлантичного альянсу. ЄС мав показати, що він готовий спілкуватися з Путіним у той спосіб, який він легко зрозуміє. Тобто силовий.

Взаємодія з Путіним на площині сили стає єдиним способом донести, що підтримка Євросоюзом України – це не просто пусті слова, і ЄС вважає Україну елементом  об’єднаної  системи безпеки Європи. А сама Росія набагато вразливіша, ніж про це думає диктатор.

Європа мусить остаточно визначитися, а не озиратися на те, що у разі посилення допомоги українцям, цей геополітичний маніяк стане її ворогом. Путін і так є, й завжди буде ворогом об’єднаної Європи. Тому він постійно намагається роз’єднати європейців, порушити їхню солідарність та згуртованість. Поводитися так, ніби Євросоюз є тільки якимось допоміжним помічником України, означає для європейців займатися самообманом.

Парадокс ситуації в тому, що підготувати ґрунт для загальної деескалації – реально тільки вдаючись до подальших мілітаризованих кроків. Рішення щодо надання дозволу Україні використовувати ракети ATACMS на території Російської Федерації є найкращим вибором, тому що коли б Москві вдалося взяти українські території під свій контроль, то це стало стратегічною поразкою і для Європи.

Україна має стратегічне значення не тільки для Росії, а, в першу чергу, для об’єднаної Європи. Якщо б Путіну вдалося захопити Україну та знищити її державність, то це відкрило шлях для московської орди не лише в Східну, а й в Західну Європу. Бо тоді Російська Федерація просто повисла над європейцями, вишукуючи найбільш сприятливий для себе момент, аби розпочати нове вторгнення.

Імітація Путіним Карибської кризи: блеф чи реальність? Очевидно, що Путін прийшов у відчай, адже у нього не виходить зробити з Україною те, що він хотів. Звідси й удар по «Південмашу» в Дніпрі міжконтинентальною балістичною ракетою, нові залякування ядерною зброєю та інші неадекватні дії диктатора. Проте, яким би злим на увесь світ він не був, Путін не готовий ризикнути та застосувати ядерну зброю, щоб розпалити світову пожежу.

Застосування Росією ядерної зброї проти України чи її союзників по НАТО остаточно зробить Росію державою-ізгоєм на багато десятиліть вперед. Російська ядерна зброя корисна лише в тій мірі, в якій вороги Росії вважають, що вона може бути використана. І це здається все менш імовірним, чим більше Путін погрожує її використанням.

Чим може закінчитися нагнітання Москвою нового витка конфронтації з Україною і Заходом?  Чи у Росії взагалі є сили для протистояння з НАТО? Вся стратегія Путіна полягала в тому, щоб за три дні перемогти Україну, захопивши Київ. Після цієї невдачі та відступу з-під української столиці,  його злочинна терористична  армія застрягла у війні на виснаження, яку Москва нездатна  виграти.

Фінансові резерви у Кремля закінчуються, під час м’ясних штурмів вже перемелена величезна кількість російських військ, продовження російсько-української війни в такому ж темпі не тільки критично послаблює, але й незворотно доб’є й без того дуже слабку економіку Російської Федерації. У такому випадку крах режиму Путіна буде неминучим.

І якщо Захід збільшить свою рішучість та поставить Україні повний набір наступальної та оборонної зброї в необхідній кількості, то на Путіна чекає поразка та гарантоване усунення від влади. Адже навіть населення Росії, яке нашпиговане насиченою пропагандою, усуне узурпатора, якщо він програє війну, яку так необдумано розпочав проти мирної сусідньої країни.