Майже на лінії фронту. Історія газети, яка продовжує виходити в Мирнограді попри обстріли міста й руйнування редакції

«Детектор медіа» продовжує розповідати про українські медіа, які були змушені покинути свої домівки на окупованих або прифронтових територіях, але спромоглися вижити й налагодити роботу на новому місці. Ми вже писали про те, як попри болісну трансформацію їм вдається не лише зберегти зв’язок зі своїми «рідними» аудиторіями, а й розширити їх завдяки новим читачам, слухачам і глядачам. Історія видання «Рідне місто», яку ми розповідаємо цього разу, багато в чому схожа з історіями інших «релокантів». Проте є в ній і чимало особливостей.

Головна з них полягає в тому, що «Рідне місто» — єдине друковане медіа в Донецькій області, яке не припинило виходити після початку повномасштабного вторгнення. Редакція міського тижневика, який майже чверть сторіччя виходить у Мирнограді (до 2016 року місто називалося Димитров), не збирається припиняти роботу навіть сьогодні, коли російські війська впритул наблизилися до міста й безперервно його обстрілюють.

До початку 2022 року в Мирнограді жили близько 50 тисяч містян. І майже кожна третя сім’я передплачувала газету «Рідне місто», тираж якої складав шість тисяч примірників. У редакції, склад якої багато років залишався незмінним, працювало семеро співробітників.

«Ми були однією великою родиною. Тим паче, що у 2018 році відбулося роздержавлення видання й усі члени колективу стали ще й засновниками газети, у якій кожний отримав частку власності. Тож у кожного з нас була зацікавленість у тому, щоб медіа було успішним. Прибутковою газета не була, і до отримання дивідендів, як колись обіцяли редакціям автори ідеї роздержавлення медіа, в нас не дійшло. Але зарплату всі отримували своєчасно та в повному обсязі, а головне — відчували важливість спільної справи, яку робили, професійне задоволення від того», — розповідає головний редактор газети Максим Забєля.

 Максим Забєля розповідає, як починав роботу у виданні, яке згодом очолив

Він прийшов до «Рідного міста» на сьомому році існування медіа, у 2005-му, і спочатку працював фотокореспондентом, потім почав писати, згодом став заступником головного редактора, а у 2013 році очолив редакцію. Саме під керівництвом Забєлі тоді, напередодні 2014 року, відбулося оновлення видання: газета перейшла на повноколірний друк, «виросла» до шістнадцяти сторінок, збільшила штат редакції й урізноманітнила контент. Відповідно, збільшився й тираж. Надходження від передплати й реклами дозволяли виданню залишатися фінансово спроможним на медіаринку.

Якщо дивитися на мапи АТО 2014 року, Мирноград, який тоді ще називався Димитров, позначений як територія, що була тоді окупована. Однак бойових дій у місті та поблизу нього в той час не було. Хоча бойовики намагалися провести в Мирнограді імітацію референдуму.

«Після тодішніх подій велика частина населення міста, як мені здається, визначилася зі своєю позицією. Принаймні ми тоді відзначали зростання серед нашої аудиторії частки людей, котрі мають свідому проукраїнську позицію. У місті з’явилося багато громадських об’єднань, які спрямовували свою роботу на патріотичне виховання молоді тощо. І ми почали перехід газети на українську мову, оскільки до того матеріали виходили в ній лише російською. Це відбувалося поступово, спочатку був змішаний варіант із пропорцією п’ятдесят на п’ятдесят, а потім усі публікації почали виходити винятково українською мовою. І завдяки такому плавному переходу нам вдалося зберегти аудиторію, яка у більшості своїй все ж таки завжди була російськомовною», — згадує головний редактор.

Сайту й сторінок у соцмережах у «Рідного міста» ніколи не було, і це, за словами Максима, була свідома позиція редакції: «Ми розмірковували так. Якщо підемо в онлайн, нам знадобляться додаткові ресурси — як фінансові, так і кадрові, оскільки просто дублювати на диджитал-платформах контент, який ми робимо для газети, не вийде. Сайту потрібна новинна стрічка, та й у соціальних мережах для того, щоб бути конкурентоспроможним, необхідно постійно генерувати оперативні повідомлення. Звісно, друкована версія постійно відставала б, оскільки ми зосередилися в газеті не на новинному контенті, а на історіях людей, на аналітиці, на поясненні того, як реалізуються ті чи ті державні програми. Таким чином, ми б лише розпорошили наші зусилля та не досягли б пристойного рівня в онлайн-форматі, але втратили б, скоріш за все, — у паперовому».

У середу, 23 лютого 2022 року, редакція здала черговий випуск «Рідного міста» в друк, а наступного дня харківська типографія «Фактор-друк», із якою «Рідне місто» співпрацювало останні десять років, перестала відповідати на дзвінки. Згодом звідти надійшло повідомлення про припинення друку газети.

 Максим Забєля розповідає, як очолювана ним газета пережила початок широкомасштабного вторгнення

«Ми в паніці почали шукати альтернативу й нас урятував “Краматорський друкарський дім”. Там нам сказали, що після всього пережитого з початку 2014 року їх не налякати навіть повномасштабним вторгненням і запросили друкуватися в них. З того часу “Рідне місто” друкується у Краматорську», — говорить Максим Забєля.

А після того, як розв’язали проблему з друком, перед редакцією постало інше питання — як доставляти видання до читачів. «Укрпошта», через яку відбувалася дистрибуція газети, у перші місяці великої війни теж змусила понервувати колектив редакції. Але у квітні-травні ситуація вирівнялася. Усім стало зрозуміло, що ворога вдалося втримати на тих позиціях, на яких він перебував до того, і життя тривало в більш-менш сталому ритмі.

Питання про те, щоб припинити випуск газети, в редакції навіть не обговорювали, розповідає головний редактор: «Наші читачі проплатили передплату наперед, і ми не могли дозволити собі їх підвести. Я знаю, що були редакції, і не лише на сході та півдні країни, для яких початок широкомасштабного вторгнення став приводом припинити друк своїх видань і не повертати людям гроші за передплату. Ми вважаємо, що це неприпустимо. Оскільки якщо ти хоч один раз так зробиш, більше тобі ніхто не буде довіряти й уже не допоможе ні з контентом, ні з передплатою. Тобто втратити репутацію дуже легко, а от чи вдасться її потім поновити — велике питання».

Також газетярі розуміли, що через обстріли та зміни лінії фронту у місті неминучі перебої з електрикою і зв’язком, зокрема — інтернетом. Тож людям буде потрібен доступний канал інформування, яким зрештою і стала газета.

 97-річний Петро Рогач — давній передплатник «Рідного міста»

Весь 2022 рік, маючи фінансову подушку безпеки, яку редакції вдалося створити у попередні роки, без будь-якої донорської підтримки, газета виходила у звичному режимі — не зменшуючи обсяг, наклад і періодичність виходу. Колектив медіа добре відпрацював передплатну кампанію, отримав непоганий результат і найближчі 9—12 місяців міг спокійно працювати. Браку паперу теж не відчували, оскільки залишилися єдиним друкованим виданням в області. Крім важливої для жителів міста інформації, газета публікувала багато історій захисників, полеглих героїв, волонтерів, підприємців, які в умовах війни, коли багато хто закриває свій бізнес, ризикнули розпочати нову справу. Писали також про досвід мирноградців, які облаштували життя в інших містах України або за кордоном.

«У 2023 році ситуація почала погіршуватися, частина нашої аудиторії все ж таки виїхала з міста. Проте ми провели передплату на 2024 рік, у результаті якої зберегли 50 відсотків від нашого мирного накладу — наш тираж зараз становить близько 3000 примірників. Газета стала виходити раз на десять днів, а не на сім, як раніше, хоча кількість шпальт вдалося зберегти. Ми почали працювати в умовах жорсткої економії та мінімізації витрат. Пріоритет у видатках — оплата послуг із друку та паперу», — розповідає Максим Забєля.

Як тільки у «Рідному місті» помітили, що втрачають аудиторію через те, що корінні мирноградці виїздять із міста, швидко зрозуміли, як можна компенсувати ці втрати. Будучи прифронтовим містом, Мирноград став хабом, який приймав переселенців із Бахмута, Волновахи, Маріуполя, Авдіївки, Очеретиного, Курдюмівки, Часового Яру й інших містечок. Потім вони виїздили або у Дніпро, або далі — у західні міста України чи за кордон. Однак багато біженців залишались у місті. Таким чином у Мирноградській громаді оселилося близько двох із половиною тисяч вимушених переселенців. Журналісти редакції стали регулярно до них навідуватися. Газета наповнилась історіями ще й цих людей, а згодом у ній з’явилася рубрика з корисною інформацією для них: як знайти житло, роботу, оформити пільги від держави, відновити втрачені документи, отримати психологічну допомогу та підтримку.

 Головний редактор «Рідного міста» Максим Забєля спілкується з переселенцями

Згодом у редакції виникла ідея створити універсальний довідник переселенця, у якому б людина, яка вперше прибуває у громаду, змогла знайти відповіді на найбільш розповсюджені питання, щоб легше пройти соціальну адаптацію у громаді. Так з’явилася  «Інтерактивна мапа — дієва допомога ВПО», яку газеті допомогли реалізувати Українська асоціація медіабізнесу та ЮНЕСКО, надавши для цього грант.

«Люди відчули з нашого боку бажання їм допомагати та зі свого боку підтримали нас передплатою», — говорить Забєля.

А ось із системною донорською підтримкою, за його словами, у медіа не склалося, хоча кілька невеликих грантів отримати вдалося — від «Інтерньюз-Україна», Української асоціації медіабізнесу. Підтримали видання також Інститут масової інформації та Національна спілка журналістів України. «Цей досвід допоміг нам зрозуміти, що гранти дають можливість реалізовувати якісь окремі проєкти. Ну, і набити руку у написанні грантових заявок — за останні два роки я і наша бухгалтерка на додачу до своїх професій освоїли ще таку спеціальність як грантовий менеджер», — посміхається Максим. Хоча з початком нинішнього року проблем у головреда стало ще більше і видавати газету стало ще складніше.

Після того, як ворог зайшов на Авдіївський плацдарм, який Збройні Сили України утримували з 2014 року, ситуація в Мирнограді погіршилася ще більше. З березня 2024 року місто майже щоночі потерпало від ворожої балістики. Окупанти зосередилися на руйнуванні інфраструктурних і соціальних об’єктів — транспортних шляхів, гуртожитків, шкіл, дитячих садочків, палацу спорту. Після 2014 року та до початку широкомасштабного вторгнення Мирноградська громада була лідеркою серед інших громад Донецької області за кількістю залучених інвестицій від міжнародних донорів. Тут побудували сучасні навчальні заклади, соціальні установи, амбулаторії сімейної медицини з новітнім обладнанням, паркову зону та реалізували безліч інших проєктів. Дуже боляче, говорить Максим Забєля, спостерігати, як усе, що українці відновили та реконструйовували за останні десять років, ворог зараз прицільно знищує.

 Так виглядає Мирноград сьогодні. Фото: Ян Доброносов, Telegraf

Улітку цього року стався прорив на лінії фронту під Очеретиним і ворог досить швидко почав просуватися у напрямку Мирнограда. Тоді в редакції «Рідного міста» зрозуміли, що працювати так, як раніше, перебуваючи у відносній тиловій безпеці, вже не вдасться. У серпні Донецька обласна військова адміністрація ухвалила рішення про примусову евакуацію родин із дітьми з десяти населених пунктів, зокрема — з Мирнограда. Наприкінці серпня внаслідок чергового ворожого обстрілу була зруйнована редакція газети.

«На той час ми вже вивезли основне редакційне обладнання, і приліт став для нас сигналом для того, щоб вже остаточно переконатися — більше залишатися у місті неможливо. Тож усі працівники редакції виїхали з Мирнограда — хтось до Дніпропетровської області, хтось до Києва чи Полтави. Останній рік ми працюємо вчотирьох — я, моя заступниця, бухгалтерка і верстальник», — уточнює Максим Забєля.

Наприкінці серпня ще й «Укрпошта» ухвалила рішення зачинити всі свої відділення у Мирнограді, хоча у деякі населені пункти сусіднього Покровського району друковану пресу все ж таки ще доставляють. Перед «Рідним містом» знову постало питання, як доставляти газету передплатникам.

 Редакція газети «Рідне місто», зруйнована ворожими обстрілами

«Значна частина наших читачів — літні люди, які після евакуації були розміщені в хабах для переселенців, що їх Мирноградська військова адміністрація створила у трьох областях — Дніпропетровській, Кіровоградській і Полтавській. Це кілька шелтерів, у яких розмістили від трьох із половиною до п’яти тисяч переселенців із Мирнограда й Покровського району. Ми налагодили з ними зв’язок, знайшли кілька волонтерів, які погодились отримувати на відділеннях “Нової пошти” наклад газети та розвозити по всіх цих шелтерах», — говорить Максим.

Він не готовий прогнозувати, як довго ще редакції вдасться підтримувати такий формат дистрибуції, але колектив налаштований це робити щонайменше до кінця 2024 року.

Що стосується доставлення газети до Мирнограда, то тут усе набагато складніше. Сьогодні у місті немає електрики, газу, опалення, води й мобільного зв’язку. Скасований евакуаційний поїзд, який їздив до Покровська. Але у місті досі живуть близько трьох-чотирьох тисяч людей. Це при тому, що відстань до лінії бойового зіткнення з одного боку складає близько семи кілометрів, а з іншого — кілометр. Тобто її можна побачити у приціл, скажімо, снайперської гвинтівки.

«Останній раз я був у Мирнограді у перших числах листопада. І можу сказати, що без бронежилета і каски туди сьогодні вже краще не потрапляти. Я виявив точки, в яких збираються люди, щоб спіймати сигнал мобільного зв’язку, і залишив там частину накладу останнього номера газети. Що буде далі — не знаю. Якщо раніше ми ще могли звернутися з проханням відвезти газету до знімальних груп, які їздили туди з редакційними завданнями, то тепер і вони припинили поїздки», — розповідає Максим Забєля.

 Заступниця головного редактора Нонна Кириченко перед евакуацією редакції

З кількома людьми, які залишаються у Мирнограді, він продовжує тримати зв’язок. Коли вони виїздять у сусідні населені пункти, то телефонують, щоб розповісти останні новини, — яка ситуація в місті, як люди пристосовуються до життя у все більш складних умовах, куди прилетіло, хто загинув і так далі. Здається, певна кількість мирноградців розраховує якимось чином пережити цю зиму у місті. Ба більше, за словами Забєлі, тисяча жителів Мирнограду з-поміж тих, що були виїхали з міста, повернулися додому, оскільки не отримала на новому місці необхідної державної підтримки.

Якщо лінія зіткнення залишатиметься на тому ж місці, що й зараз, колектив медіа намагатиметься видавати газету й надалі. Редакція переконана: попри евакуацію, газета зберігає важливість для жителів громади. Якщо Мирноград буде окуповано — це вже інша історія.

«Редакція має досвід роботи своїх працівників у віддаленому режимі, навіть з-за кордону, і виробляти контент зможе за будь-яких умов. Питання у тому, як його доносити до аудиторії. І тут може постати питання про створення онлайн-версії газети. Зараз ми розуміємо, що враховуючи всі ризики, нам би варто було створити онлайн-відгалуження. Але для цього потрібні якийсь стартовий капітал, і, відповідно, ми шукаємо грантові програми, які б були зосереджені на цій складовій», — ділиться планами Максим Забєля.

 Попри все Максим Забєля вірить у майбутнє друкованої преси

Він додає: «Колись ще до повномасштабного вторгнення я був у країнах Скандинавії, де знайомився з досвідом місцевої преси. Ситуація з медіа там — мрія головного редактора друкованого видання. У якомусь невеликому населеному пункті може бути дві-три газети чи журнали загальним тиражем 200—300 тисяч. І це у ХХІ столітті, коли люди зі смартфонами й інтернетом. Повертаючись до наших реалій, хотів би відзначити, що якби не велика війна, то “Рідне місто” продовжувало б залишатися прикладом того, як, не маючи онлайн-версії, але маючи сталу базу передплатників і розуміючи пріоритети та зацікавленість своєї аудиторії, яку ми спеціально досліджували, можна видавати газету з гідним тиражем і контентом. І таких прикладів успішних локальних і регіональних видань в Україні достатньо».

 Головний редактор «Рідного міста» разом зі своєю заступницею у часи, коли в Мирнограді ще можна було працювати

Головний редактор «Рідного міста» переконаний: якщо гіперлокальне медіа роками вивчає свою аудиторію, тримаючи з нею тісний зв’язок і формуючи в ній звичку читати друковану пресу, воно може бути успішним. Звісно, для цього ще необхідно додати продуману фінансову та редакційну стратегію, а також досвідчених співробітників редакції. Але все це реально. Так, кількість друкованих видань скорочується. Але ж на ринку все ще залишається, за різними оцінками, триста-чотириста газет і журналів. І якби це не було самоокупним, ніхто б не видавав їх на волонтерських засадах, зауважує Забєля, оскільки папір і поліграфія потребують грошей. Припиняють своє існування ті газети, які втрачають читачів із відчуттям локальної ідентичності та патріотизму. А з іншого боку, впевнений Максим, саме друковані медіа, співробітники яких розуміють, що інформація — це не лише факти, а й спосіб підтримати ідентичність громади, дати людям надію та можливість відчувати себе частиною чогось більшого, здатні це відчуття підтримувати й зберігати.

Читайте також:

• Наталія Калініченко: Навколо редакції «Білопільщини» майже не залишилося цілих будівель. Але газета продовжує виходити
• «Люди потребували новин»: як під час окупації працювало херсонське видання «Вгору»
• «Море людей»: одеське медіа, яке хоче надихати й об’єднувати
• Олексій Артюх: У редакції «Трибуна» є люди, які готові повернутися працювати на Луганщину одразу після її деокупації
• Змінюйся або закрийся: як українським медіа вижити в умовах війни
• Медіапереселенці. Як видання, що виїхали з захоплених і прифронтових територій, працюють у нових містах

У тексті використані фото Максима Поліщука, «Детектор медіа», та фото з фейсбуку Максима Забєлі