Мешканці села Гроза: Гроші на меморіал 59 загиблим зібрали наші родичі за кордоном

Біля масивного чорного гранітного меморіалу у селі Гроза на Харківщині темніє постать пенсіонера Валерія Козира. 62-річний чоловік зі світлим майже дитячим поглядом беззвучно ворушить губами, пробігаючи очима по рядках із рідними іменами та прізвищами. «Його» тут – четверо: донька Ольга Пантелєєва, їй було 38 років, 42-річний зять Анатолій, свати – 63-річний Валерій та 62-річна Ірина Пантелєєва. Ще 55 – односельці.

Усі вони 5 жовтня 2023 року прийшли до кафе-магазину пом'янути загиблого добровольця-односельця, 49-річного Андрія Козира, після його перепоховання в рідному селі. На початку війни він пішов на фронт, повернувшись із заробітків із-за кордону. Загинув у березні 2022 року – поховали на Дніпропетровщині, і лише після звільнення Харківщини змогли перепоховати у Грозі.

У річницю на цвинтар ходили по черзі

У скорботну дату люди у Грозі не збирались усім селом: після трагедії - це табу.

- Ні, ні, ні - жодних зборів, не дай боже, - хрестяться місцеві. Будь-які компанії у них тепер викликають міцні асоціації з бідою, що насувається. Дітям теж дозволяють гуляти лише невеликими групами. Навчаються вони дистанційно - фронт за 30 км.

На річницю до меморіалу та на цвинтар по одному-двоє несли вінки, іграшки, квіти, запалювали свічки. Поминали близьких вдома окремо. Того дня родичів та друзів втратив кожен.

Взяв опікунство над трьома онуками. Четвертого вивезли

Валерій Козир збирається на роботу – його зміна сьогодні по обіді (розмова була 20 листопада. – Авт.). Запитую: «Як діти?» Після загибелі доньки Ольги з чоловіком він із дружиною Любою взяв на себе виховання трьох онуків. Хоча їх – четверо. Де старший, Данило, дідусь із бабусею не знають. Його вивезли під час окупації села. На лютий 2022 року він був повнолітнім. Червоний Хрест та ООН обіцяли допомогти повернути його, але поки що віз і нині там.

- Конкретної немає інформації, - зітхає в розмові з Коротко про Валерій Козир. – Повідомляють, що у нього там нормально все, десь він там працює, не голодує… «Документа нема», розумієте? Щось вирішуватимемо… Ніхто його не покинув, шукаємо. А «манюньки» зі мною.

«Манюньки» – це онуки Настя, Діма та Дарина. З ходу хвалиться молодшою ​​Настею - їй 11.

- Вчора заходжу на кухню, а вона оладки смажить - вже тісто зробила! – захоплено ділиться Валерій Козир. – Кажу: «Молодець, у житті не пропадеш!» Сама навчилася! Я опікунство їздив переоформлювати. Потрібно оновлювати - вже рік минув.

Валерій бадьориться. На ньому вся сім'я, що залишилася живою: онуки, яких він тепер вважає дітьми, дружина, яка дуже довго відходила після трагедії. Реальність, в якій доводиться жити, ні-ні, і прослизає в, здавалося б, досить оптимістичному монолозі несумісними словосполученнями на кшталт: «Все добре (зітхання). Слів немає». Ні спогади, ні тяжкі будні гумкою не зітреш. Хоча надто вже тяжкими, схоже, Валерій Козир їх не вважає: їжа, вода є, робота теж, війну «лише» чути – зате з вікна не видно, і добре. Головне, щоб не гірше.

«На цвинтарі все як годиться, щоб не червоніти»

Забути ту трагедію не лише неможливо, а й грішно. Тому меморіал загиблим у селі – предмет певної гордості місцевих, це стіна вшанування пам'яті їхніх близьких, а не тільки плачу та вічної скорботи. Обійшовся він у 300 тисяч гривень. Відкриття було тихим, без зайвих людей та очей.

– Збір грошей на цей меморіал оголосив наш родич в Іспанії, – ділиться з нами Валерій Козир. – Там на рахунок накидали грошей. Одна наша сім'я, яка виїхала до Фінляндії, теж вирішила допомогти: придбали туї. Ми їх там посадили, лавочки зробили.

На цвинтарі все облаштували. Тоді частину загиблих ховали під картонними табличками – ритуальної атрибутики на всіх не вистачало. Шум екскаваторів, що рили ями для десятків могил, заглушував виття сирен. Замість коричневих картонок, прив'язаних до ціпка, вже давно стоять добротні хрести. Навколо квіти. Траву регулярно косять, не запускають.

- Все як годиться, щоб не червоніти, - зазначають люди.

Старша онука працює, молодша знімає TikTok

Часто буває, що некровні родичі, зяті чи невістки, а тим більше – свати по-справжньому рідними так і не стають. У Валерія Козира у житті склалося все навпаки. Як і у багатьох жителів Грози – всі були дуже дружні або пов'язані родинними узами.

Зі сватом, теж Валерієм, і сватею Іриною Валерій Козир із дружиною були найкращими друзями. Чоловіки взагалі знали один одного з дитинства, та й жили поряд. Так здружилися і їхні діти, Ольга та Анатолій, а потім одружилися, подарували їм чотирьох онуків.

Настя, Діма та Дарина в одну мить стали сиротами. Дімі – 15, Дарині – вже 18. Після трагедії з ними щодня спілкувалися психологи – приїжджали із Харкова. Старшим, за словами дідуся, начебто вдалося більш-менш упоратися.

– Даринка працює, вже допомога є, – ділиться з нами Валерій Олександрович. – Пішла продавщицею у магазинчик – у нас новий невеликий відкрили у селі. З побутом у нас все добре. Є їжа, вода, поки що нічого нам не потрібно.

Продуктовий відкрив власник кафе-магазину, зруйнованого ракетним ударом рік тому, родич зятя Валерія - Анатолія Пантелєєва.

- Молодша важче пережила, - зітхає Валерій Козир. - Бракує їй батьків, видно по ній. Вона не визнається в цьому, сміється, ці пости, тіктоки викладає, але видно - замикалася в собі. Вчиться онлайн у школі. Старші нічого… Діма до ПТУ пішов – там можна і на електрика, і на зварювальника вчитися.

Виїжджати та вивозити онуків і дружину Валерій Козир не планує – вони самі не хочуть. Війна перетворилася на фоновий шум, на який майже не звертають уваги – ну бахкає, і бахкає. Поки що снаряди летять мимо.

- На всі села снарядів не вистачить, - махають рукою місцеві, навіть не збираючись пакувати валізи.

Якщо що, Валерію з рідними є куди поїхати – волонтери пропонують житло ближче на південь. Хоча хіба це безпечне місце? Та й чи є воно зараз в Україні? Але там хоч фронт далі.

- Нікуди поки що не збираємося, - продовжує Валерій Козир. – Пропозицій - вагон, але жодним не скористалися. Хоч за кордон, хоч до Одеси. Бабуся їздила з онуками до Одеси, куди волонтер кликала. Сказала, якщо не дай боже, знайде нам притулок. Але не хочеться. Що воно далі буде?

Відчувається, що Гроза так і не змогла пережити трагедію. Люди, які раніше всі свята відзначали за одним столом, тепер не спілкуються. Усі бояться, досвід показав: людина людині вовк. Найкраще свідчення – місцеві брати Володимир та Дмитро Мамон, які здали місце та час поминок військового Андрія Козира, на які зібралася чверть села. Удар "Іскандера" був прицільним. Мамони до війни служили в українській поліції, а потім відразу перейшли на бік ворога і втекли до Росії.

Бабуся зрадників живе по сусідству

Неподалік у сусідньому селі, за словами місцевих, мешкає бабуся братів Мамонів. Чи ненавидять її мешканці? Ні. Відповідають: «А вона до чого? Третє покоління…»

– Приїжджали журналісти із Франції три дні тому, ми з ними спілкувалися, – раптом згадує Валерій Козир. - Вони питають про думку людей... Розумієте, скінчиться війна, тоді думатимемо про думки. Зараз люди в такому нервовому стані, з такою психікою.

Коло спілкування у селян звузилося до двох-трьох дворів найближчих родичів.

– З ними підтримуємо один одного, – зазначає Валерій. - А так, взагалі, знаєте – зараз не те, як було. Не довіряють одне одному. Психіка вже ненормальна у людей. Зараз ти можеш щось сказати, а людина образиться на тебе на все життя. Скінчиться війна, тоді…

Що тоді – у Грозі не знають. Навряд чи післявоєнні роки де-небудь можна назвати легкими, але відчувається, що всі надії та віра селян у Грозі пов'язана із закінченням війни.

– Поки живеш – сподівайся, – зазначає наостанок Валерій Козир. Йому час на роботу.

Жити йому є заради когось – заради онуків.